Кар’єрні злети, «Острів смерті» та ніякої допомоги з батьківщини: як складалася доля бессарабських болгар у Бразилії
Журналісти видання «Південь сьогодні» повертаються до теми еміграції жителів Бессарабії до далекої Бразилії на початку минулого сторіччя. У попередній публікації ми переповідали читачам першу частину статті молдовського вченого-болгариста, уродженця села Городнє Болградського району Ніколая Червенкова «Животоописание на Българите в Бразилия. Жорже Косиков. Имиграцията в Бразилия. Бесарабски българи и гагаузи» («Життєпис болгар в Бразилії. Жорже Косіков. Бесарабські болгари та гагаузи»). Сьогодні пропонуємо вашій увазі другу – не менш цікаву та захопливу.
«Жорже Косіков закінчив юридичний факультет та захистив ступінь магістра з цивільного процесуального права в Університеті Сан-Паулу. Він займався юридичною практикою до 1970 року, а після перемоги в конкурсі на посаду судді працював в таких адміністративно-територіальних підрозділах: Халес, Санта-Аделія, Пенаполіс, Рібейран-Прету та Сан-Паулу. Після виходу на пенсію він повернувся до юридичної професії та викладацької роботи. Він керує спільним офісом зі своєю молодшою дочкою – Регіною-Люсією Косіков Ломбарді, яка також є юристом, викладачем університету, юридичним консультантом муніципалітету Рібейран-Прету.
Головним мотивом автора почати цю роботу стало те, що «більшість нащадків бессарабських болгар та гагаузів не знають історії своїх родин та країни, з якої вони походять». Він твердо переконаний, що «якщо вони не шанують своє минуле, то це безкорінні люди, які не знають, звідки вони родом і куди йдуть». Принципово автор проводить соціологічне дослідження, застовуючи метод біографування.
Він опитав представників 53 бессарабських родин, використовуючи як усні, так і письмові анкети. Для отримання ширшої та глибшої інформації Косіков надав перевагу анкетуванню. Важливо, що розповіді були доповнені документальними матеріалами – архівними та сімейними, від часів підготовки переселення до життя їхніх нащадків сьогодні. Велике захоплення викликають фотографії з далекого минулого, збережені з великою любов’ю.
Доречно зазначити, що цей метод біографування часто використовується при вивченні болгарських діаспор по всьому світу. Наприклад, за часів роботи Ж. Косікова, аналогічні дослідження проводилися також щодо бессарабських болгар. Але книга містить не лише біографії. На їх основі, а також використовуючи додаткові джерела та літературу, автор узагальнює різні аспекти історії болгар у Бразилії. Вперше болгарською мовою читач отримує можливість отримати уявлення про міграцію за кордон.
Більшість спогадів, як і документи, показують труднощі та складні ситуації, які пережили мігранти: надзвичайно погані умови життя, хвороби, смерть. Описано їхній біль за села, які вони залишили, біль важкої розлуки з близькими, невизначеність того, що їх чекає – життя та робота на кавових плантаціях, а також неминуче зіткнення з різними звичаями та традиціями в чужій країні. Вже на пароплавах вони зустрічали представників інших народів, які також мігрували, причому багато з них згодом продовжували підтримувати сусідські та родинні зв’язки. Автор шукає в архівах назви 12 пароплавів, які перевозили емігрантів з Бессарабії. Цікавими є уривки про те, як іммігрантів зустрічали в Бразилії. Але страждання цих людей не припинилися з їхнім прибуттям до Бразилії. Більшість із них були хворими. Цей складний період у житті іммігрантів розглядається в окремому розділі.
Описується життя в лікарнях, карантинних центрах, пансіонатах. Опитувані розповідають про важке життя там. Особливо тяжкі випробування проходили ті, хто був ізольований на острові Ілья-дус-Поркуш (нині Аншієта), поблизу північного узбережжя штату Сан-Паулу, який залишається в пам’яті болгар та гагаузів як «Острів смерті». Додається реєстр свідоцтв про смерть 151 особи, які там померли. Більшість з них були з Акерманського, а також з Кагульського, Бендерського та Ізмаїльського районів. Переважно це діти до 10 років. Дорослих налічується лише десять осіб.
Перебування в карантинних центрах закінчується появою кавових плантаторів або їхніх довірених осіб – керівників сільськогосподарських маєтків, які зазвичай наймали від 5 до 7 сімей. Іммігранти швидко освоюють роботу на плантаціях, поступово починаючи розуміти розмовну португальську мову. Кожна сім’я адаптується як може. Автор прагне бути об’єктивним, наводячи приклади труднощів поселенців, а також представляючи їхній опір несправедливому ставленню, яке вони зазнали.
Перший такий спротив вибухає в пансіонаті для іммігрантів у Сан-Паулу, коли бессарабські болгари повстають проти запропонованих їм умов життя та праці на плантаціях.
Бессарабські іммігранти селилися переважно в районах «Віла Зеліна», «Віла Альпіна» та «Віла Белла» міста Сан-Паулу, а також у сусідньому місті Сан-Каетану-ду-Сул, не сформувавши окрему болгаро-бразильську громаду з чітким вираженням свого походження. Бразильський уряд здійснював цілеспрямований «імпорт сімей», переважно зайнятих сільським господарством, які б постійно оселилися в країні та таким чином зробили свій внесок у формування бразильської нації.
Цікавими є спостереження за адаптацією бессарабських поселенців. За відносно короткий проміжок часу колишні неписьменні селяни стали міськими жителями, опанували сучасні на той час спеціальності, «дуже скоро з найманих робітників вони перетворилися на роботодавців», ставали клерками, юристами, займалися наукою тощо.
З дослідження Ж. Косікова болгарський читач вперше знайомиться з імміграційною політикою Бразилії до середини 20 століття, без якої неможливо пояснити весь процес еміграції болгар з Бессарабії. Цей аспект розкривається на основі багатої документальної, наукової та статистичної літератури. Це дозволяє пояснити багато проблем та результатів переселення болгар та гагаузів до Бразилії, зокрема їхнє заселення та подальшу активну та всебічну адаптацію в абсолютно незнайомому та складному для них середовищі, як в економічному, так і в законодавчому плані.
Незважаючи на це, багато бессарабських болгар реемігрували до Уругваю та Аргентини, а потім до Північної Америки.
Окремий розділ присвячено національно-культурній орієнтації бессарабських болгар. Це переважно архівні документи, а також спогади про їхню організаційну діяльність, що супроводжуються фотографіями. Вони брали участь у створенні першої російської церкви у 1930 році. За словами Хуліо (Юліяна) Дімова:
«Це була велика подія для всіх, і я можу сказати, що 90% присутніх були болгарами, а не росіянами».
Представлено участь болгар у слов’янському баптистському русі. Детально описано спроби створення болгарських організацій. Одним з перших було Болгарсько-Бессарабське культурне товариство у 1956 році. Організація «Культурна асоціація болгарського народу в Бразилії» має значну історію. Вказано діяльність товариства та заходи, організовані протягом багатьох років.
Цікавим є список членів асоціації в алфавітному порядку, а також список, що супроводжується фотографіями делегації, яка відвідала Молдову в 1998 році. Звичайно, в книзі є низка аспектів, які не розкриті до кінця, що пов’язано, перш за все, з тим, що автор не є професійним істориком чи соціологом, не знайомий з відповідними архівними документами в Республіці Молдова та Румунії, а також з дослідженнями в цих країнах останніх років.
Спираючись на попередні праці молдавсько-болгарських науковців, автор перш за все наголошує на ролі румунської влади у виселенні болгар з Бессарабії. Водночас він не приділяє достатньо уваги аграрній реформі 1918–1924 років, яка є одним із важливих факторів, що призвели до еміграції болгар. Хоча згідно з реформою держава гарантувала болгарам багато землі, фактично кожна сім’я отримувала лише 5–6 гектарів. Відповідно, цей факт призвів до нестачі землі для великих сімей та подальшого пошуку вільної землі. Важливе місце займають й інші питання, пов’язані з еміграцією: роль так званих «агентів» та компаній, які вербували бажаючих емігрувати до Бразилії; соціальне походження емігрантів.
Відомо, що більшість із них були селянами, але серед них були й заможні родини, які хотіли розширити свою діяльність у Бразилії. Є матеріали, що доповнюють ідею підготовки переселення. Наприклад, поселенці мали своїх представників у відомій на той час компанії «Cosulich-Line», розташованій у Бухаресті. Там вони отримували консультації щодо оформлення необхідних документів, але багатьох людей обманювали.
Досі не розкрито, як регулювалося питання емігрантів між Бразилією та Румунією. Їхню кількість, як загальну, так і за розселенням, ще належить визначити. Автор книги торкається цих та інших проблем, але без румунських та молдавських архівних матеріалів він не міг би їх повністю розкрити. Та й не ставив перед собою такої мети.
Отже, майбутні дослідники ще мають багато конкретних завдань. Не випадково Ж. Косіков зазначає, що його книга спонукатиме до нових, ще більш поглиблених досліджень, зокрема джерел з Молдови, Румунії та Болгарії, шляхом встановлення прямих контактів з істориками, установами, асоціаціями та музеями з цих країн.
Я також поділяю його гіркоту з приводу того, що бессарабські емігранти так і не отримали допомоги ні зі своєї батьківщини, Болгарії, ні з Румунії, за паспортами якої вони приїхали до Бразилії, «навіть не маючи змоги розраховувати на духовну підтримку».
Безсумнівно, з виходом цієї книги, в яку автор вклав свою глибоко патріотичну душу, ми – болгари з Болгарії, Молдови та України – матимемо можливість, хоч і досить пізно, доторкнутися до долі наших співвітчизників, пережити та поміркувати над їхніми труднощами, захопитися їхньою жагою до життя, побудувати з ними міцні зв’язки. Я впевнений, що ця книга дасть поштовх новим розробкам, зокрема, пов’язаним з вивченням розселення болгарських селищ в Бразилії, дослідженням кількісного складу болгарських іммігрантів, більш повним описом ходу підготовки та самої поїздки, адаптацією на роботі та вдома, зв’язками з батьківщиною тощо. Тому висловлюю свою вдячність Державному агентству у справах болгар за кордоном при Раді Міністрів Болгарії, яке забезпечує видання цієї книги болгарською мовою.
Велика подяка також перекладачці книги Майї Даскаловій, яка доклала чимало зусиль, щоб розшифрувати багато болгарських та гагаузьких прізвищ, бессарабських адміністративних та географічних термінів, слів, написаних португальською мовою, часом і нерозбірливих. Вона впоралася з цим завданням на високому професійному рівні.
Вітаю автора Жорже Косікова зі здійсненням його давньої мрії – побачити свій твір перекладеним болгарською мовою. Також від щирого серця дякую йому за чудову книгу та бажаю успіхів у майбутніх творчих проєктах, над якими він успішно працює.
Книга Жорже Косікова, яка згадується у тексті, була видана болгарською мовою у 2014 році. Стаття Ніколая Червенкова опублікована у збірці «Историческа българистика в Република Молдова» («Історична болгаристика в Республіці Молдова»). Збірка видана у 2018 році у Кишиневі.
Окрім згаданих робіт, відомості щодо переселення бессарабських болгар до Бразилії можна знайти у наукових збірках історика Івана Грека.
Проте цих відомостей явно недостатньо. Тому вивченням питання займаються місцеві краєзнавці. Нагадаємо, що раніше ми розповідали вам про зустріч з далекими родичами у селі Острівне Катлабузької громади родини Олівейра з Сан-Паоло. Ця зустріч стала можливою у тому числі і завдяки неаби яким зусиллям жителя села, який захоплюється його історією та культурою, Петра Добрева.
Тим часом в соціальних мережах з’являється все більше дописів від нащадків бессарабських болгар, які зараз проживають у Бразилії. І в кожному з них – надія відшукати тут, на території, чия приналежність кілька раз змінювалася протягом останнього століття, далеких родичів своїх предків.
Останні сто років доля тих, хто лишився в Бессарабії та тих, хто ризикнув виїхати на інший край світу, а також їхніх нащадків, складалася дуже по-різному. І, як бачимо, дуже нелегко. Проте, принаймні, можна констатувати, що переживши повернення майже у рабовласницький стрій, емігранти врятували своїх дітей та онуків від жахів Другої світової війни, голодомору, колективізації… Та й від жахів сьогоднішньої війни теж.
Можливо, саме жахливі події в Україні зараз теж сприяють підвищенню інтересу бразильських болгар до своєї прабатьківщини. Але точно відіграє свою роль те, що зараз іноземці, на відміну від часів радянської влади, можуть вільно приїздити в Україну, подорожувати, де мають потребу, і не ставати при цьому об’єктами спостереження з боку людей у формі.
А взагалі, болгари в Бразилії намагаються вивчати свою історію та мову. Хоча робити це можуть, як в багатьох країнах Європи та Америки, лише у недільних школах, які працюють за підтримки влади Болгарії. А захід болгарського дослідницького судна «Св. Св. Кирил и Методий» під час повернення з Антарктиди до порту Сантус перетворюється для них на справжнє свято. Оскільки судно прибуває до Бразилії на початку березня, громада традиційно піднімається на борт, щоб разом із екіпажем відзначити День Звільнення Болгарії – Національне свято, яке відзначають 3 березня. Зустріч судна супроводжується офіційним підняттям прапора, спілкуванням із полярними дослідниками та капітаном, а також презентаціями результатів антарктичних досліджень.
Діана ГЕРГІНОВА
Фото з обкладинки книги Жорже Косікова «Имиграцията в Бразилия и Уругвай: бесарабски българи и гагаузи» («Еміграція до Бразилії та уругвая: бессарабські болгари та гагаузи»)
