Поїхали за «хлібом, що росте на деревах», а привезли незабутні спогади та португальську: історія переселення бессарабських болгар до Бразилії
Журналісти видання «Південь сьогодні» вже неодноразово розповідають читачам історії про пошук рідних у нашому регіоні жителями Бразилії, які є нащадками бессарабських болгар. Зокрема неабиякий інтерес читачів викликала остання наша публікація під назвою «Бразилець розшукує на півдні Одещини далеких родичів своєї дружини». Ба більше, до нас вже звернулися дві жінки, які мають підстави вважати, що нащадки Зіновія Кіосе є їхніми далекими родичами. Спілкуючись з однією з них, ми також з’ясували, що до Бразилії свого часу виїхали ще одні її родичі, теж вихідці з села Ярове (Дільмен, Гюльмян), які у тридцяті роки минулого сторіччя проживали в селі Валя-Пержей, що у Тараклійському районі Молдови.
Нагадаємо, що раніше ми розповідали про жителя Сан-Паоло, який розшукує своїх родичів в селі Нові Трояни Городненської громади. А ще про родину Олівейра, якій вдалося не тільки відновити родинні зв’язки в селі Острівне Катлабузької громади, а й відвідати історичну батьківщину своїх предків та зустрітися з племінницею своєї бабусі та прабабусі.
Тож чому далекі предки цих людей свого часу кинули усе нажите в Буджаку та ризикнули здійснити таку небезпечну подорож фактично на інший край світу? Як їм там жилося? І чому, це теж відомий факт, деякі з них будь-що намагалися повернутися з-за океану до рідних домівок? Відповідь на це питання ми знайшли у статті відомого молдовського вченого-болгариста, уродженця села Городнє Ніколая Червенкова. До речі, у дописі є і відомості про інші переселення бессарабських болгар, про які жителі регіону, можливо, теж чули від своїх дідусів та бабусь. Тож далекі родичі в багатьох з нас, цілком можливо, є в Казахстані, Канаді, Сполучених Штатах Америки…
Далі ділимося з читачами перекладом статті вченого «Животоописание на Българите в Бразилия. Жорже Косиков. Имиграцията в Бразилия. Бесарабски българи и гагаузи» («Життєпис болгар в Бразилії. Жорже Косіков. Бесарабські болгари та гагаузи»).
Є книги, на які ми давно чекали. Ця робота бразильського автора болгарського походження Жорже Косікова, яка розкриває історію бессарабських іммігрантів у Бразилії, є однією з них. Болгари в Бессарабії пережили нелегку долю. Цей регіон, в якому двісті років тому була створена болгарська діаспора, брав участь у формуванні болгарської нації. Аспарух також деякий час перебував на цих землях, перш ніж переселитися на Балкани. Протягом тривалого часу частина цієї території, пізніше названа Буджак, перебувала в межах середньовічної Болгарії.
Хоча болгарське населення було присутнє там з самого початку османського правління, предки сучасних бессарабських болгар почали селитися наприкінці XVIII століття. Масове переселення відбулося під час російсько-турецької війни (1806–1812), в результаті якої Бессарабія стала частиною російської імперії, а також пізніше, під час та після війни 1828–1829 років. Поселенці прибували з різних куточків болгарських земель.
У Буджаку було утворено понад 80 задунайських колоній, які створили особливу адміністративно-територіальну адміністрацію – Болгарське утворення з центром у Болграді. Як зазначав наприкінці 1840-х років великий знавець історії та економіки Бессарабії А. Скалковський, болгари, які зайняли «найбезлюдніші степи та райони» Буджака, за півстоліття перетворили їх на «квітучі та стабільні сільськогосподарські угіддя».
Пізніше, у 1856 році, майже половина болгарських колоній опинилася в рамках Молдавського князівства, а зі створенням Румунської держави (1861) – у її межах. Тоді до двадцяти тисяч бессарабських болгар були змушені покинути Румунію та оселитися в Приазов’ї, у тодішній Таврійській губернії росії, нині Запорізькій області в Україні. Після російсько-турецької війни (1877–1878) бессарабські болгарські села знову повністю опинилися в межах росії. Населення різко зросло, що призвело до зменшення орних земель. Потім болгари почали освоювати нові території та засновувати нові поселення, але цього їм не вистачало.
Під час і після Столипінської аграрної реформи (1906–1909) тисячі сімей переїхали на далекі сибірські та кавказькі простори, де вони осіли та зробили свій внесок у розвиток цих регіонів. Багато з цих болгар пішли ще далі – дісталися Канади та Сполучених Штатів Америки.
Після Першої світової війни (1918) і до літа 1940 року Бессарабія була включена до складу Румунії. З’явилися старі та нові проблеми – брак землі, нова національна орієнтація (румунізація), безробіття, світова криза. У цій ситуації у 1925 році в Бессарабії, перш за все серед національних меншин, почала проводитися агітація за переселення до Латинської Америки. Більше того, деяким ця ідея здавалася досить привабливою: робота, свобода, безпека, захищеність, що межує навіть з фантазією – «хліб росте на деревах». За деякими даними, на той час лише до 10 тисяч бессарабських болгар виїхало до Бразилії.
Практично немає села, якого б не торкнулася агітація щодо переселення. Люди збирали кошти, продавали майно, оформлювали документи.
Бессарабські газети періоду 1927–1929 років описували становище емігрантів таким чином: «Жахлива експлуатація бессарабців у Бразилії», «Десятки розорених сімей повертаються з Бразилії». Дійсно, такі випадки були.
Болгарський публіцист Іван Пенаков, який, будучи співробітником болгарського посольства в Бухаресті, уважно стежив за долею болгарських емігрантів, зазначав у 1928 році: «Те, що емігрант знаходить у Бразилії, – це пекло. Робота важка, жахлива спека, погана зарплата та погана їжа. Емігранти в боргах перед своїми господарями… Вони ставляться до них як до худоби та експлуатують їх нелюдськи».
Фактично, у селах Бессарабії досі збереглися спогади про умови, які емігранти знайшли в Бразилії. Донедавна про них розповідали ті, хто після кількох років проживання в Бразилії повертався на батьківщину з різних причин.
Мені довелося почути в Кишиневі розповідь Марини Степанівни Стоянової про епопею її родини, яка разом із сотнею інших родин із села Чійший (сьогодні Городнє, Болградська область, Україна) вирушила до Бразилії. Частина її родини, включаючи її саму, після кількох років страждань і поневірянь на чужині повернулася до свого села. Вона зберегла незабутні спогади, навіть знання португальської мови.
Однак поступово зв’язки між родичами та знайомими почали руйнуватися. Спочатку, до 1944 року, вони підтримувалися за допомогою листів. Багато сімей зберігали ці листи та фотографії як реліквії. Але з серпня 1944 року, коли Бессарабія знову увійшла до складу Радянського Союзу, зв’язки були повністю розірвані. У повоєнний період колективізації та депортації, коли сотні сімей знову попрямували за Урал і далі, про листування з родичами в Латинській Америці не було й мови.
Люди бояться навіть згадувати, що мають родичів за кордоном. Це триває до кінця 1950-х років, коли після політичної розрядки в Радянському Союзі люди поступово почали відновлювати зв’язки з родичами в Бразилії, Аргентині та Уругваї. Брати, сестри, двоюрідні брати, навіть батьки досі живі. Відомі випадки, коли на початку 1960-х років окремі іммігранти до Бразилії відвідували свої рідні села.
У моєму селі Чійший, про яке я вже згадував, сталася неймовірна історія. Дружина заступника голови колгоспу, яка була директоркою дитячого садка, відновлює зв’язки зі своїми родичами та запрошує їх повернутися до села. Коли вони запитують її, яке майно вона має, вона перераховує все, чим володіє колгосп, спираючись на відому фразу радянських часів: «Все, що в колгоспі, моє». Вражені її благополуччям, її родичі з Бразилії – понад двадцять осіб, включаючи кількох бразильського походження – вирішують переїхати та оселитися назавжди у Радянському Союзі.
Ця жінка жила на нашій вулиці, і я досі пам’ятаю цю групу, яка проходила повз нас. Мені тоді було 12 років, і все, що стосувалося цих людей, здавалося мені екзотичним: інший одяг, кольорове взуття, штани, незнайома мова тощо. Я думаю, що для них життя в радянській Бессарабії також було великою екзотикою: брудні вулиці, невпорядковане житло, відсутність санітарних приміщень тощо. Звичайно, родина, яка їх запросила, не могла забезпечити проживання цієї великої групи.
Тож обласна рада видала розпорядження колгоспам «8 березня» в селі Чійший та «Прапор комунізму» в сусідньому селі Нові Трояни, де у групи також були родичі, виділити кошти на харчування вихідців з Бразилії. Так гості місяць «побродили» по Бессарабії та роз’їхалися. Потім по селу пішли чутки, що серед них був комуніст – головний ініціатор повернення до Бессарабії, який не повернувся з групою, а оселився в Києві – столиці України.
У 1972 році Стефан Канчев, який переїхав до Бразилії у 1926 році, відвідав своє рідне село Гасан Батир (сучасне Виноградне, Болградський район, Україна). Він описав своє життя та долю інших болгарських іммігрантів з Бессарабії у книзі «Край Дунайської Бессарабії. Дивна ідея юнака. Історія рідного краю», виданій у двох томах (1960–1969) у Бразилії португальською мовою.
Відомий сільськогосподарський діяч Болгарії Микола Георгієв поставив перед собою завдання організувати переклад і видання цієї книги, але йому це не вдалося. Після активного відновлення зв’язків між болгарами в Молдові та Україні та їхніми родичами в Бразилії настав період охолодження, коли ці зв’язки практично припинилися. Значною мірою це можна пояснити політичною ситуацією в Радянському Союзі, коли на перший план знову вийшли ідеологічні вимоги, які не вітали, якщо не сказати забороняли, зв’язки з родичами за кордоном.
В результаті, протягом 10–15 років болгари в СРСР втратили значну частину родової пам’яті про своїх родичів у Південній Америці. За законами природи, йдуть з життя ті, хто має прямі родинні зв’язки, адреси губляться.
Ситуація змінилася після здобуття Молдовою та Україною незалежності. Знову ж таки, початкова ініціатива виходить від спадкоємців болгар у Бразилії. Самостійно або організовано вони відвідують села своїх предків, відновлюють листування з родичами, шукають з ними контакту.
Хоча й меншою мірою, саме цим почали займатися й бессарабські болгари та гагаузи. Преса в Молдові та Одеській області все частіше публікувала матеріали на цю тему, а деякі газети, такі як «Время», навіть мали постійні колонки. Проблема почала досліджуватися й серед істориків. У низці краєзнавчих праць про болгарські села є місця, присвячені переселенню до Латинської Америки.
Цікавий твір на цю тему є в книзі з історії села Гюльмян (сучасне Ярове, Тарутинський район, Одеська область, Україна), в якій розшукуються родини, що переселилися з села – їх понад 20, загалом 110 осіб. Історик Степан Булгар досить активно займається цим питанням, пише статті, встигаючи не лише зв’язатися з нащадками поселенців, а й зустрітися з ними в Бразилії.
Цій темі також присвячено спеціальний розділ під назвою «Переселення до Бразилії» в роботі з історії міста Тараклія, центру болгар у Молдові, яка написана переважно на основі матеріалів з представленої тут книги Ж. Косікова.
Журналістка Наталія Камбур описує міграцію та поселення в Бразилії родини Димитра Дьякова з села Кірієт-Лунга. Одна з вулиць у місті Сан-Жозе-дус-Кампус носить його ім’я.
Зі свого боку, молдавська дослідниця Світлана Сувейка провела поглиблений аналіз румунського міграційного законодавства, дійшовши висновку, що румунський уряд не приділяє великої уваги цьому явищу, оскільки вважає його питанням місцевого значення.
У Болгарії також з’являється та поширюється інформація про болгарську присутність у Бразилії, пов’язану переважно з бессарабськими болгарами, насамперед у різних довідкових матеріалах, розміщених в Інтернеті. Ця тема вже стала актуальною в національних ЗМІ. У своїй програмі «Облаче ле бяло» «Хмаринка біла» Райна Манджукова транслювала серію інтерв’ю, спеціально присвячених історії та культурі болгар у Бразилії.
Цій темі також присвячено репортаж Белослави Димитрової з радіо «Бинар» («Бінар») Болгарського національного радіо. Письменник Румен Стоянов, який, як болгарський дипломат у Бразилії, добре знайомий з цією темою, опублікував багато статей та публічних заяв. Державне агентство у справах болгар за кордоном підтримує зв’язки з Культурною асоціацією болгарського народу в Бразилії. Інформація про болгарську діаспору там нещодавно була опублікована в книзі Йордана Колєва «Мати Болгарія та її діти по всьому світу», виданій Агентством. Болгарський читач також може отримати уявлення про часи, коли болгари з Бессарабії оселилися в Бразилії, з книги Матвія Валєва «Ферма в Сертоні».
Однак доля поселенців у Південній Америці залишається маловідомою. Тому кожна ініціатива, пов’язана з ними, зустрічається з великим захопленням. Я ніколи не забуду інтерес, з яким ми, бессарабські болгари, спілкувалися на зустрічі, організованій Болгарською асоціацією болгар у 1996 році, з професором Жоау Клаудіо Тодоровим, колишнім ректором Університету Бразиліа, нащадком бессарабських болгар.
Це призвело до ініціативи Болгарської асоціації болгар перекласти та опублікувати працю Жорже Косікова «Імміграція до Бразилії. Бессарабські болгари та гагаузи» – першу узагальнюючу монографічну працю про бессарабських іммігрантів у Південній Америці.
На цьому моменті ми дозволимо собі зробити невелику паузу. А розповіддю про Жорже Косікова та його дослідження поділимося вже у наступній публікації.
