Історія Одещини: від Херсонської губернії до сучасної області

Одещину часто зводять до нинішніх адміністративних меж або навіть лише до міста Одеси. Такий підхід є історично хибним і вигідним імперським міфам. Насправді у ХІХ — першій половині ХХ століття Одещина як історичний регіон була значно ширшою, ніж сьогодні. Про те, як вона змінювалась від Херсонської губернії – до сучасної області розповіли фахівці Українського інституту національної пам’яті, передає видання «Південь сьогодні».
Одещина простягалася від нижнього Подністров’я й Причорномор’я до Південного Бугу, і включала значні частини сучасної Миколаївщини та Кіровоградщини, зокрема території поблизу географічного центру України.
«Це був єдиний український соціально-економічний простір, штучно перекроєний імперіями», – пишуть в УІНП.
До кінця XVIII століття землі майбутньої Одещини були частиною українського степового прикордоння: запорозькі зимівники, чумацькі шляхи, козацьке землеволодіння, активна колонізація з Поділля, Брацлавщини, Наддніпрянщини.
Ліквідація Запорозької Січі у 1775 році не «створила пустелю», як це подавала імперська пропаганда. Вона зруйнувала вже існуючий український простір і насильно включила його до імперської системи.
Херсонська губернія
У 1802 році Російська імперія створила Херсонську губернію, до якої входили Одеса і все Причорномор’я, значна частина сучасної Миколаївської області, північні повіти, що нині належать до Кіровоградщини.
«Тобто історична Одещина сягала від Чорного моря до лісостепової Центральної України. Південний Буг – не кордон, а вісь регіону», – розповідають фахівці УІНП.
У ХІХ столітті Південний Буг не був межею, а внутрішньою артерією історичної Одещини. Через нього українське зерно з Миколаївщини й Кіровоградщини йшло в Одесу, формувався спільний ринок, поєднувались аграрні й портові території. Одеса існувала завдяки українському селянському тилу, а не навпаки.
Міф «Новоросії»
В Українському інституті національної пам’яті пояснюють, що концепція «Новоросії» була ідеологічною вигадкою, покликаною стерти українську тяглість регіону. Реальність була іншою, адже українці становили більшість населення поза містами, українська мова домінувала в побуті, а Одеса була міським центром українського регіону, а не «іноземним анклавом».
«Космополітичний фасад міста приховував українську основу регіону», – пишуть в УІНП.
Українська революція (1917–1921) і крах імперії
Під час Української революції українські ради й громади діяли по всій території, селяни активно підтримували ідею автономії та державності. Одеса була важливим, але не єдиним центром політичного життя. Більшовицька влада утвердилася тут всупереч волі значної частини місцевого українського населення.
Одеська губернія (1920–1925)
У 1920 році більшовики створили Одеську губернію, яка охоплювала Причорномор’я, Південний Буг і частину центральноукраїнських земель.
«Це ще раз підтверджує: Одеса сприймалася як центр великого українського Півдня, хоча москва використала це для радянізації й придушення національного руху».
Придністров’я і молдавський експеримент
У 1924 році в межах Одеської губернії на лівому березі Дністра створили Молдавську АРСР.
«Це був інструмент зовнішньої політики СРСР, експеримент зі штучним «націєтворенням», спосіб тиску на українське населення. Придністров’я стало частиною історії Одещини як територія імперського експерименту, а не природного поділу», – пояснюють фахівці.
Буджак та Ізмаїльська область (1940–1954)
У 1940 році СРСР анексував Південну Бессарабію (Буджак) і створив Ізмаїльську область. У 1954 році її ліквідували й приєднали до Одеської області. Саме тоді сформувалися майже сучасні межі Одещини, але вони були адміністративно зручними, політично доцільними та історично штучними.
Одещина в незалежній Україні
Лише після 1991 року регіон отримав шанс повернути українську історичну пам’ять, подолати імперські міфи та усвідомити власну тяглість.
Сучасна Одещина – це звужений фрагмент значно ширшого українського регіону, який у минулому охоплював Південний Буг і центральні землі України.
«Одещина – це не випадкове утворення, а результат багатовікової української історії, яку ми лише тепер повертаємо собі», – підсумовують в УІНП.
