Історія «Храму в степу»: як будували кірху в Сараті
14 вересня Сарата святкує одразу два ювілея, пов’язаних з історією місцевої кірхи: 185 річницю з дня ії будівництва та 30 річчя з моменту реставрації. З цієї нагоди дослідник історії селища, письменник Петро Узунов опублікував у Фейсбук уривок зі своєї книги «Храм у степу». Журналісти видання «Південь сьогодні» залюбки діляться публікацією.
Далі текст автора:
Історія будівництва.
Молитовний будинок, побудований Ліндлом у 1822 р., дуже скоро став затісним для зростаючої колонії, але, тим не менш, ще два десятки років він вірою і правдою служив жителям Сарати. Після відкриття кірхи в 1840 р. будинок Ліндла перестав виконувати функції служіння, але залишався квартирою для саратських пасторів, і в такому статусі проіснував до початку 20 століття. У 1919 р. був проведений капітальний ремонт цієї будівлі, добудовані нова кухня і ванна кімната, а також проведений водопровід від обителі Олександра. Ця простора будівля в самому серці Сарати, поруч з Кірхою, дивом збереглася до наших днів. У радянський час вона використовувалася як центральна районна аптека, в даний час ця будівля служить житловим приміщенням для працівників лікарні. Не буде зайвим сказати, забігаючи трохи наперед, що саме цю будівлю разом з кірхою спочатку хотіли відреставрувати в 1995-му році наші німецькі друзі. Але, на жаль, їм не вдалося знайти спільну мову щодо «будинку пастора» з тодішнім керівництвом Сарати.
У 1832 р., коли вже гостро постало питання про нову будівлю церкви, староста Г. Фейгель просить Опікунський комітет дозволити використовувати для будівництва нової кірхи гроші з капіталу, залишеного колонії за заповітом Крістіана Вернера. Відповідь Комітету була позитивною, але, оскільки заповіт ще не мав законної юридичної сили через судову тяганину, розпочату дочкою Вернера, Фредерікою Барбарою, було запропоновано почекати з початком будівництва. Судовий розгляд заповіту Вернера закінчився тільки у 1835 році на користь колонії, інтереси якої представляв Г. Фейгель. До 1836 року сума призначеного Сараті капіталу Вернера разом з відсотками склала 107 тис. 391 рубль 46,5 коп. асигнаціями або 38 тис. руб. сріблом. І тільки в 1838 році прийшов дозвіл на будівництво. Ціною великих зусиль Фейгелю вдалося направити 16000 руб. від капіталу Вернера на будівництво кірхи відповідно до затвердженого кошторису витрат. Таким чином активне будівництво Саратської кірхи почалося тільки в 1838 році, хоча місце для неї вже давно було обрано і проєктна документація підготовлена. Але цих грошей не вистачило. Після завершення будівництва кірхи з’ясувалося, що дефіцит по будівництву кірхи становить 2236 руб., 43 коп. Крім того, на доставку і установку дзвонів витрачено 162 руб., 93 коп., а на закупівлю органу — 2500 руб. Ці витрати в сумі 4899 руб., 36 коп. були покриті тільки в серпні 1842 р. з відсотків капіталу Вернера. Решта фінансового капіталу Вернера була спрямована на будівництво в 1844 році школи імені Вернера, на навчання і безкоштовне харчування сиріт та підготовку вчителів для німецьких колоній півдня Росії.
Будівництво кірхи тривало два з половиною роки, з квітня 1838 р. по вересень 1840 р. Місце для будівництва було обрано відповідно до кращих традицій культових споруд того часу: на височині, в точці перетину двох головних вулиць Сарати (пізніше вони будуть названі «Вернерштрассе» і «Кірхенштрассе»), так, щоб «всі дороги вели до Храму», а красива будівля була видна з усіх кінців Сарати. Саме будівництво велося дуже інтенсивно і з великим розмахом. На жаль, нам невідоме ім’я архітектора, який підготував проєкт цієї прекрасної будівлі.
Кирха побудована в класичному романському стилі. Стіни зводилися з великого блокового каменю. Товщина стін досягала 1 метра, віконні прорізи на першому поверсі – 2 м. у висоту і 1 в ширину. Всього було встановлено 28 вікон, і одне – найбільше – над вівтарем. Вікна другого поверху відрізнялися від вікон першого заокругленою верхньою частиною. У кірхи було два входи: центральний (східний), з високим десятиступеневим порогом і масивними двостулковими дверима, що вели в основний зал, і маленький (західний), що вів до ризниці. Центральний фасад будівлі привертав увагу потужними чотирма колонами, що підтримували частину будівлі, яка виступала над входом. На фасаді золотими літерами були висічені на камені слова з книги пророка Аггея: «І на цьому місці Я дам мир». Завершувала ансамбль будівлі висока куполоподібна дзвіниця, увінчана хрестом.
День 15 вересня 1840 року став святом не тільки для жителів Сарати, а й усієї Бессарабії: прекрасна архітектурна споруда, що увібрала в себе кращі традиції європейського зодчества того часу, почала служити своєму призначенню.
Внутрішнє оздоблення храму було глибоко продуманим і створювало ефект небесної величі. Така атмосфера досягалася висотою білої стелі, що звисала над вісьмома білосніжними колонами, прикрашеними гіпсовими візерунками. Ці колони височіли від підлоги до самої стелі, а на рівні другого поверху тримали на собі широку емпору, що простяглася по всьому периметру залу, крім вівтарної стіни, і була прикрашена різьбленим дерев’яним парапетом. Дві величезні люстри освітлювали зал ніби м’яким світлом, що ллється з неба. Біля протилежної від центрального входу стіни розташовувався вівтар, влаштований у класичному лютеранському стилі. Кафедра для проповіді знаходилася на емпорі, ліворуч від вівтаря.
А над головним входом розташовувалася гордість церкви – дорогий орган, привезений з Німеччини – перший інструмент такого роду у всіх німецьких колоніях Бессарабії. Понад 8 десятиліть він служив Саратській церкві, а в 1931 році його замінили на більш сучасний орган Уокера від всесвітньо відомого заводу в Людвігсбурзі. Доля цього органу після 1940 року невідома.
У самій залі розташовувалися лавки на 155 сидячих місць. Їх було по 20 по обидва боки від центрального проходу. Порядок сидіння в залі не був встановлений, але всі підкорялися особливим негласним вимогам. Права половина залу вважалася «чоловічою», на ній сиділи глави сімей, причому ближче до вівтаря сиділи люди старшого віку. Жінки сиділи з лівого боку від проходу, причому дівчата отримували передні місця. Молоді чоловіки і студенти школи Вернера сиділи праворуч, вгорі на емпорі. З лівого боку емпори неодружені молоді люди отримували свої місця за роками народження: старші – ближче. Шкільна молодь знаходилася вгорі ліворуч від органу. Церковний хор розташовувався праворуч від органіста.
На знак подяки і пам’яті про людей, які зробили особливий внесок у будівництво кірхи, на бічних перегородках (нефах) по обидва боки від вівтаря пізніше були встановлені дві меморіальні мармурові плити: праворуч – Крістіану Фрідріху Вернеру, на кошти якого була побудована церква, і ліворуч – незмінному старості Готтлібу Фейгелю. Ці тексти представлені в книзі К. Фісса:
«На згадку про нашого благодійника, на кошти якого була побудована ця церква, Крістіана Фрідріха Вернера, комерсанта з м. Гінгена у Вюртемберзі, нар. 25 грудня 1759 року, пом. у Сараті 6 (18) вересня 1823 року у віці 63 роки, 8 місяців, 24 дні». «Входьте в браму Його зі славослів’ям, у двори Його – з хвалою. Славіть Його, благословляйте ім’я Його» ( Пс. 100:4.)
«Все, що дихає, нехай хвалить Господа! Алілуя». (Пс. 150:6).
Друга меморіальна дошка мала такий зміст:
«Пам’яті нашого вірного старости, який 19 років служив на цій посаді і в ролі головного старости, Готліба Фейгеля, нар. в м. Ільсфельд 8 (20.) лютого 1780 р., пом. 9 (21) січня 1847 року в Сараті, і його незабутній дружині Марії Маргареті, уродж. Кох, нар. в Гінгені 19 (31) березня 1787 року, пом. в Сараті 11 (23) квітня 1866 року, вдячна громада Сарата в день свого 50-річного ювілею, 20 березня 1872 року».
«Господь же сказав: хто вірний і розсудливий домоправитель, якого пан поставив над слугами своїми роздавати їм у свій час міру хліба». (Луки 12:42)
«Пам’ять праведника буде благословенна… (Прип., 10:7).
Особливого колориту Саратській кірсі надавала дзвіниця. Дзвонів було три: великий, середній і маленький. Дзвін збирав людей на богослужіння в недільні дні, а в звичайні дні служив покажчиком часу (полуденний дзвін відповідав рівно 12-ти годинам), а також закликав жителів до молитви і подяки у вечірній час. Також дзвонили, коли в церкві промовляли молитву «Отче наш» – для тих, хто не мав можливості через хворобу бути в храмі і молився вдома. Дзвони супроводжували усі значні події в житті колонії (свята, вінчання, похорони), служили сигналом у хвилину небезпеки (пожежа), скликали людей на екстрені збори.
Рівно 100 років (1840-1940гг.) храм у Сараті служив Богу. За цей час було проведено безліч богослужінь, хрещень, конфірмацій, вінчань, траурних богослужінь. Храм справді був центром духовного життя Сарати та навколишніх селищ. Сарата була центральною церквою єпархії, до якої входили вісім населених пунктів. Так, за даними К.Фісса за 1936 р., кількість населення, що належало до саратської лютеранської єпархії, становила близько 6 тисяч осіб: Сарата – 2139 осіб, Ліхтенталь (Світлодолинське) – 2067, Балакшея (Великорибальське) – 189, Розенфельд (Розовка) – 112, Маразлієнфельд (Маразлівка) – 940, Сарджари (Санжари) – 319, Татарбунари – 45, Стангопка -119 осіб. Дві головні парафії – Сарата і Ліхтенталь – по черзі обслуговувалися пастором кожну другу неділю, інші – 3-4 рази на рік. Саратські священники виконували величезний обсяг роботи, пов’язаний із задоволенням духовних потреб великої кількості людей.
Стратегією церковного життя громади керувала церковна рада, яка обиралася з числа найвпливовіших жителів колонії. Духовне керівництво здійснював пастор, який призначався консисторією і входив до складу церковної ради. Він проводив служби в церкві, проповідував, викладав у школі Закон Божий, проводив душпастирську, опікунську роботу, здійснював церковні обряди відповідно до традицій, хрестив, конфірмував, вінчав, ховав. Помічником пастора був церковний староста, який займався господарськими питаннями життя церкви, вів церковну касу, був присутній на дитячих і молодіжних служіннях. Пастор був на повному утриманні колонії, жив у спеціально побудованому для нього будинку. До того ж 120 десятин «пастирської» землі давали чималий дохід у церковну скарбницю. На початку 20-го століття пастирська земля стала власністю парафії. Проведена в румунський період так звана земельна реформа значно зменшила розміри парафіяльної землі – до 54 га. У 1936 р., коли у колонії Гнаденталь з’явилася власна парафія, до неї перейшли ще 18 га. Таким чином, з усієї площі «пастирської» землі у Сарати залишилося тільки 36 га, які приносили дохід громаді аж до 1940 року.
Ставлення жителів Сарати до свого храму і всього, що в ньому відбувалося, було просякнуте особливим благоговінням і викликає захоплення. Цікаві матеріали наводить Іммануїл Вагнер, засновник і незмінний директор унікального саратського Музею бессарабських німців, який був відкритий в 1922-му році до сторіччя заснування Сарати. Вагнер пише, що в неділю та в інші церковні свята, під час богослужінь, Сарата занурювалася в атмосферу повної тиші і спокою. Абсолютна більшість жителів весь недільний день проводили в церкві, а за порядком у колонії стежили спеціально призначені чоловіки, які ходили вулицями і стежили, щоб «ніякого шуму чи іншого неподобства не робили нерозумні люди чи діти». Робота, їзда по колонії і навіть відвідування гостей у неділю були суворо заборонені. Тих, хто не підкорявся цим вимогам, чекали грошові штрафи, виправні роботи і навіть публічне биття різками. Але найважчим було так зване «головування» в церкві: найзлісніші порушники повинні були протягом трьох недільних богослужінь перебувати в церкві з написами на грудях, що вказували на їхні «гріхи».
Все, що відбувалося в колонії, – щоденні молитовні та недільні служіння, церковні свята, урочисті події, навчання в школі, вінчання, похорони, – були наскрізь просякнуті духовністю, смиренням перед Богом, послухом, благоговінням, прославленням. Витоки досягнень Сарати слід шукати в міцній вірі і надії на Господа.
Пастори саратської парафії до 1940 р.
Книга К.Фісса зберегла для нас імена всіх саратських пасторів. Ось як виглядає список пасторів саратської громади в хронологічному порядку:
1. Ігнац Ліндл (1822-1823 рр.);
2. Йозеф Штреле (1823-1825рр);
3. Генріх Фердинанд фон Леседов (1826-1839 рр.);
4. Гейнріх Брайтенбах, (1840-1848 рр.);
5. Вакансія, ісп. пастор Беккер (Петерсталь) (1848-1852 рр.);
6. Георг Бенінг, (1852-1875рр.);
7. Трауготт Людвіг Каттерфельд (1875-1880рр.);
8. Вакансія (1880-1882 рр.);
11. Альфонс Вільгельм Мейєр (1882-1918 рр.);
13. Вільгельм Готфрід Мейєр (1919-1922 рр.);
14. Готхольд Вінгер (1922-1940 рр.).
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
