Голодомор в Бессарабії та теперішня окупація частини Запорізької області мають одну мету – геноцид: спогади та міркування жителя Болградського району
12 серпня 1944 року в село Голиця, тоді Кара-Марин Ново-Іванівського району Ізмаїльської області, заїхала машина з солдатами 3-го Українського фронту. Автівка зупинилася біля будинку старообрядця за вірою Івана Леонтійовича Єфремова, у якого згодом радянська влада конфіскувала будинок і млин. Утримуючись правою рукою за зачинені двері вантажівки, перед численними односельцями виступив офіцер. Промова була короткою: «Громадяни бессарабці, ви «вільні». Тепер земля і корови будуть ваші, а зерно і молоко – наші спільні». Машину, яка вже поїхала, жителі села супроводили тривалими оплесками.
Якби тоді люди знали, що буде далі. Але, на жаль, бачити майбутнє не дано нікому. Майже за вісімдесят років про події тих страшних часів на своїй сторінці в Фейсбук розповів житель Голиці (нині Василівської громади Болградського району) Іван Петров. Інформаційне агентство «Юг.Today» наводить розповідь чоловіка від першої особи. В тексті є незнайомі багатьом слова і визначення, тому авторка цієї статті дозволить собі робити деякі примітки для полегшення сприйняття.
«Мій прадід по материнській лінії Недялков Степан Костянтинович (1866-1947) на честь звільнення від румунсько-німецьких загарбників влаштував біля свого будинку велике свято з болгарською кавармою та курбаном, замовив музикантів села – знаменитих братів Желяскових з роду Добрі Міял Іван Танасуйті чи «Дьодюйті» (в кожної болгарської родини в селі був так званий «прякул» або «прякур», який визначав приналежність до роду за ім’ям предків, частіше по чоловічій лінії – Авт.) і пригощав сусідів та всіх, хто проходив повз. У будинку проживало 11 осіб. Народжуваність під час румунській окупації була високою… …особливо під час другої окупації в 1942 році. Тоді пішли чутки про те, що всіх дівчат незаміжніх і сім’ї без дітей забиратимуть до Німеччини на роботу. Тому за рік у селі зіграли 84 весілля.
Із встановленням радянського режиму в селі організовувалися загони із заготівлі зерна та продуктів харчування. Згодом їх називали «яструбки». Та була група з проведення перепису населення, до якої входили мій батько Петров П.Д. (1929-2022) з роду Желю Стипануф Петар, Йоргов А. Д. (1916-1978) з роду Єнян Танас та Стоянов Ф. І. (1904-1975). У селі тоді проживало 7200 чоловік та було 1200 будинків.
Звіт вивчався приїжджими російськими військкомами та головою сільради, якого називали «моряк», оскільки він носив тільник. Усіх жителів села ділили за категоріями: уродженців з російськими прізвищами відразу закликали на фронт. Так Северюк Іван Іванович (1906-1971) брав участь в операції із взяття Берліна, нагороджений чотирма орденами. А його брат Северюк Михайло Іванович разом з військами Третього Українського фронту визволяв міста Плевен, Шипки та Казанлик у Болгарії.
Всі колишні чиновники та члени партії за часів румунської окупації, а також особи, які використовували найману працю, потрапляли під депортацію. Їх відправляли до Казахстану без права на проживання в Європейській частині радянського союзу.
Це Георгієви з роду Моску Василіуф Никита. Його дочка вийшла заміж за члена партії Кузи (румунська національно-християнська політична організація з яскраво вираженою антисемітською орієнтацією – Авт.), який працював секретарем у селі Єні-Кубей (Ново-Іванівка) на прізвище Янєв. Будинок родини конфіскували під Будинок культури колгоспників (колгосп ім. Калініна). Будинок Стоянових було конфісковано для розміщення адміністрації колгоспу ім. Маленкова (нині тут розташована амбулаторія).
Родина Петрових врятувалися втечею до Румунії. Зараз проживають у місті Констанца. Микола Петров (1947р.н.) на моє запрошення у жовтні 2004 був присутній на відкритті музею роду Іванчю Стойнуйти. В їхньому будинку розмістили радіо-телефонну станцію, що обслуговувала села Пандаклія (Ореховка), Сан-Батир (Виноградне), Бабата (Острівне) та Голиця. Другий будинок Петрових конфіскували для потреб колгоспу ім. Фрунзе. Власника Петрова Степана Івановича (1852гр -1953) переселили в сарай його ж будинку. Він не втік до Румунії, як всі його родичі, а сподівався, що «росіяни прийшли на рік і підуть», як в 1940-1941.
Дім Міхова з роду Кірістон Стойнути конфіскували під сільський дитячий садок. Самого Міхова С. депортували в невідомому напрямку в 1944 році. Відомо тільки, що одна з дочок опинилася в Новосибірському дитбудинку, а син, побоюючись переслідувань залишився на постійне місце проживання в місті Сизрань Самарської області рф.
Двоповерховий будинок Дімітрієва Ф, рідний будинок нашої вчительки Діордієвої Дімітрієвої Лідії Федорівни (1934-1998) побудований в 1885 році. Уродженці села на прізвище Іваногло, які побоювалися переслідувань радянського режиму під час першої окупації 1940-1941 років, продали його вищевказаним односельцям у 1939 році. Їх ще називали «Бузакуйті», оскільки на першому поверсі у них розташовувався магазин, де вони продавали «бузу». Мені здається, що це болгарське пиво. (Тут Іван Петров, скоріш за все, трохи помиляється. З болгарської «буза» перекладається як «щока». А «пиво» болгарською «біра». Проте «буза» – це дійсно алкогольний напій, популярний у тюркських та деяких інших народів Центральної та Західної Азії, а також Криму, Кавказу, Балкан та Північної Африки. Тож його цілком ймовірно могли продавати в Голиці у ті часи – Авт.)
Цей будинок було конфісковано для розселення працівників сільської ради та приїжджих учителів. Дімітрієва Ф попередили, що, якщо він наполягатиме на поверненні будинку, його депортують до Казахстану, як кулака. Він із сім’єю переїхав до Арциза. Будинок Діордієвих був конфіскований під пологовий будинок села. Одному з членів сім’ї, Миколі, пригрозили депортацією до Тамбова. Для мирного вирішення питання йому виділили гужовий транспорт для відправки на станцію Аліяга. Згодом він оселився в Білгороді-Дністровському.
Протягом серпня-вересня 1944 року була проведена націоналізація земельних ділянок, які належали церкві та депортованим і односельцям, які втекли до Румунії. Землю передали в оренду бажаючим. Нібито і не змінилося нічого у порівнянні з румунськими земельними реформами. Але це не дуже влаштовувало Ізмаїльський обком партії, оскільки за 1945 рік одноосібники, зараз би їх назвали фермерами, села повністю розрахувалися по податках.
Утворені дрібні колгоспи не могли впоратися з планами із заготівлі. І тоді в 1946 році одноосібникам підняли норми здачі державі продуктів: потрібно було здавати державі щокварталу 200 літрів молока та 8 кілограмів м’яса. А 1946 рік був не врожайним. Посуха. Тих, хто не зміг виконати необхідну норму, зобов’язали здавати свою худобу, сільгоспінвентар державі і вступати в колгосп. Господарів, які не погоджувалися віддавати майно добровільно, потім і в колгосп не брали, їх просто прирікали на смерть.
Радянський режим хотів загребти жар чужими руками. Оскільки агенти заготрядів були сельчанами, йому це вдалося. З 1 жовтня 1946 року зросла смертність. В день помирало до 50 чоловік. Будинок Тодорова П.С. (1891-1970) забрали під фельдшерсько-акушерський пункт. Господаря, як кулака, ще у 1944 році депортували в Томську область. Дорогою його взяли на фронт, і він закінчив війну у лавах радянських військ, які звільнювали Китай від японського мілітаризму 1вересня 1945 року. А сім’ю відселили в стайні і сараї.
Завідувачка медпункту була приїжджа, росіянка на прізвище Каламан, а допомагав їй односелець Стоянов Ф.І. з роду Стуян Юрдан Тодуруйті, який під час служби у румунській армії у 1924 році закінчив медичне училище у Бухаресті. Технічними працівниками було прийнято мою матір Петрову (Недялкову) М.К. (1930-2022) з роду Моску Косту Стипануйти і Дукова (Іванова) М. (1924-2012) з роду Ангял Кольо Міна. В їхні обов’язки входило щодня обходити всі будинки і здавати списки померлих голові. За виконану роботу вона отримувала один кукурудзяний млинець, який вміщувався у долоні, на день. Цим вона повинна була нагодувати вісім людей у родині.
Двох братів насильно відправили в місто Челябінськ на так званий «трудовий фронт». Це Недялков А.К. (1919-2008) і Недялков С.К. (1924-2012). Третій брат – Недялков Д.К (1917-1969) – жив з родиною окремо. Він переховувався на горищі, у льоху, в сараї близько чотирьох років, щоб його не депортували.
28 січня 1947 року після пред’явлених вимог голови сільської ради віддати всю худобу і сільгоспінвентар на користь держави, повернувшись додому, від переживань вмирає дід Недялков С.К. (1866 р.н.). Після обіду того ж дня – батько Недялков К.С. (1896 р.н.) та племінниця Недялкова Д.А. (1945р.н). У великому залі \гулямата кишта\ було встановлено п’ять трун – чотири дорослих і одна дитяча.
Мали місце й випадки канібалізму. Вимушеним свідком одного була моя мати. Так 28 лютого 1947 року в медпункт села прибігла дівчинка і повідомила про те, що батька росіяни забрали і їм нема чого їсти, а мати хоче зварити братика. За вказаною адресою прибули М.К. Петрова (Недялкова), голова колгоспу «Фрунзе» Рудий Ф. та дільничний міліціонер. Увійшовши до кухні, вони побачили страшну картину: у киплячому великому казані варився хлопчик 9 місяців. У ті часи загубилися і дівчинка чотирьох років та її братик двох років. Через 30 років перед смертю їхня мати зізналася в канібалізмі.
За кожною вулицею були закріплені підводи для вивезення трупів. З вулиць Комсомольська та Виноградна за вивіз трупів на колгоспному транспорті відповідальним був Димитров К.К. з роду Кувача Кирилууту Кирильчі. З вулиць Леніна, Радянська та перший Радянський провулок на власних волах трупи вивозив Сибогло Г.М. З вулиць Радянської армії та Радянськоармійського провулку теж на власному транспорті – Беліогло В.М. з роду Євчу Івану Колюуту Васі. З вулиць Річна і перший Річковий провулок – Петров П.Д з роду Желю Стипануф Петар і Димитров С.И. з роду Мутарюф Таню. Теж власним гужовим транспортом.
Бачачи таку ситуацію, сталінський режим дозволив видавати пшеницю за талонами тій категорії селян, які добровільно здадуть у колгосп прихований сільгоспінвентар.
Своїми спогадами, які мною записані у червні 2002 року, поділився Желясков Н.І. (1933-2010). Його батько, отримавши талони на 10 членів сім’ї, поїхав на станцію Аліага, яка розташована за 18 кілометрів від села на своєму гужовому транспорті. Біля станції на землі насипана не довантажена пшениця, її накрито брезентом. Як відкрили брезент, звідти побігли щури завбільшки за кролика. На зворотному шляху підвода зав’язла у болоті, і йому довелося взимку з майже голими ногами переносити мішки із зерном. Через відмороження ніг почалася гангрена. За місяць він помер у страшних муках, але врятував сім’ю.
У березні 2023 року про події 1946-1947 років мені розповіла Жечева (Бужилова) Ю.П. 1940 року народження. Під час голодомору по селу проїжджали дві підводи з нарощеними бортами: одна збирала трупи по вулиці і в будинках, а друга забирала дітей у померлих батьків. Їх відправляли до дитбудинку в село Бабата (нині Острівне Ізмаїльського району). А там їх здавали в дитбудинок «ФІЗО». Через все це пройшов її майбутній чоловік Жечев. Потім, після повернення з трудового фронту, його забрав назад до Голиці рідний дядько. Майже весь рід Жечевих було замучено голодом, про це свідчать записи в архівах тих років.
За часів президентства Ющенка В.А. питання про голодомор розглядалося на найвищому державному рівні. Мій батько Петров П.Д. в 2005 році, вивчаючи архіви за 1946-1947 роки, виявив, що в розглянутому періоді втрачено шість книг записів. У кожній книзі вміщалося 500-600 записів про жителів села, закатованих сталінським комуністичним режимом, виявилося не 3200, а всього 702 людини.
Редактор та диктор програми «Роден Край» Ганна Пєнєва-Бессарабська та історик Половнюк І. записували на відео історію кожного сільського будинку. Гідом був Петров П.Д. Він розповів кому належав будинок, скільки померло, скільки депортовано, скільки відправлено на «трудовий фронт». Запис тривав два тижні. З розповіді слідує, що в першому Річковому Провулку було 40 будинків. Після голодомору залишилося всього три. По вулиці Комсомольській, починаючи з будинку Пастир до будинку Митрова, розташовувалися всього 10 будинків. Після 1947 року на їхньому місці порожні земельні ділянки. Аналогічна ситуація по всіх вулицях, а на Першому Радянськоармійському провулку з семидесяти будинків залишилися всього чотири. Це колишня колгоспна нафтобаза, колгоспні гаражі і два будинки навпроти торця цвинтаря – будинок Васильян і Стефогло.
Чи був геноцид у селі Голиця (Кара-Марин)? Геноцид – це дія, спрямована на повне або часткове знищення національної етнічної, расової або релігійної групи шляхом вбивства членів цієї групи, заподіяння тяжкої шкоди їх здоров’ю, насильницьке перешкоджання їх дітонародженню, примусову передачу дітей, насильницьке переселення чи інше створення життєвих умов, розрахованих на фізичне знищення членів цієї групи.
Вважаючи голодомор актом геноциду бессарабських болгар – жителів села Голиця, нами було направлено звернення до голови Верховної Ради України Мороза О.О, до редакції газети «Голос України», національного радіо України «20 хвилин із Володимиром Яворівським». Також у лютому 2005 року ми направили звернення президенту Болгарії Джорджі Пирванову. Частково його почули.
28 вересня 2007 року виконком Голицької сільської ради за заявою Петрова П.Д. розглянув питання про геноцид бессарабських болгар села Голіця \Кара-Марин\ у 1946-1947 рр., викликаний голодомором сталінського комуністичного радянського режиму, пов’язаний з насильницькою колективізацією шляхом вилучення продовольчих запасів у жителів села, в результаті якого померло усього 702 людини.
За спогадами М.К. Петрової (Недялкової) у зв’язку з тим, що щодня помирала велика кількість односельців, довелося розкопувати поховання і ховати трупи без трун. Так на ділянці, де поховані її рідні, зверху трун було укладено п’ятдесят п’ять трупів. Померлим проводили розтин, і в усіх один діагноз – причина смерті «заворот кишок». Ці факти були представлені вчителем історії, директором сільського музею Андрєєвою Ж.Д.
Вивчаючи списки померлих під час голодомору, можна зробити висновок про те, що село Голиця \Кара-Марин\ назавжди втратило прізвища: Муратков, Бянов, Дюльгер, Божик і Христодорів, Лазутін, Ротар.
Чи можна було зупинити це, а може і запобігти геноциду в Голиці та в інших селах? Та тільки в одному випадку – якби були утворені бессарабські збройні загони подібно до діючої після війни Української Повстанської Армії (УПА), яка нападала на обози, навантажені зерном, відібраним сталінським комуністичним режимом у селян, і повертала його власникам. Тим самим вдалося запобігти голодомору в Західній Україні.
За час двох окупації Бессарабії Королівством Румунія у 1918-1940 та 1941-1944 роках були неврожайні роки, але не було голодомору.
Сталінський комуністичний радянський режим, партія регіонів, «ОПЗЖ» ім. Мертвейчука, «пу-режим» і «руський мир» – слова синоніми. Пишуться по-різному, а діють однаково. «руський мир» завжди намагається знищити інший світ. Зараз «руський мир» окупував частину нашої України, зокрема і Запорізьку область, в якій розташовано 30 болгарських сіл. Їх мешканців ми називаємо «запорізькі болгари», хоча це не зовсім правильно. Це нащадки бессарабських болгар, які переселилися з Бессарабії та заснували села з однойменними бессарабськими назвами: Банівка, Чишмілія, Шкірлія, Вайсал.
Мій земляк, з яким проходили офіцерську підготовку в Одесі в 1984 році, повідомляє, що його село потрапило під окупацію і «руський мир» або «пу-режим» відібрав у нього трактор, скупив за безцінь урожай пшениці, закрив болгарські школи та товариства. У Мелітополі та Бердянську вводиться російська мова навчання. Болгарам заборонили навчання на історичній батьківщині.
Той, хто вважає що в тоталітарному радянському режимі залишилося все найкраще, той не знає свою історію або має не зовсім розвинене мислення.
Ми болгари України вдячні нашій прабатьківщині Болгарії за те, що в перші моменти вторгнення «руського миру» допомогли відстояти та звільнити частину нашої української землі. І за те, що зараз підтримує нас на міжнародній арені».
Від автора. Текст перенасичений подробицями у вигляді «прякурів» та років життя селян, які більше зацікавлять мешканців Голиці та навколишніх сіл, що мають спільну історію. Але, на нашу думку, це влучний спосіб показати масштаб трагедії, зрозуміти, скільки людей загинуло, не залишивши нащадків, скільки було змушено починати нове життя після жорстких умов таборів, і скільком довелося назавжди покинути Батьківщину. І зрозуміти, чому таке велике село, за європейськими мірками ледь не місто, стало таким маленьким.
Станом на 2001 рік у Голиці проживало приблизно півтори тисячі людей.
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
