Допомога від душі: як у найвіддаленішому селі Городненської громади опікуються переселенцями з Донбасу (ФОТО)

Доїхати до села Дмитрівка Городненської громади – ще та задача з зірочкою. Про це журналісти видання «Південь сьогодні» можуть заявити з повною відповідальністю. Одразу зізнаємося, ми цього зробити не змогли. Долаючи перепони на дорогах, які зараз можна назвати хіба що напрямками, періодично сповзаючи на «ґрунтівки», наша знімальна група доїхала лише до виїзду з Нової Іванівки. А далі ми лишили авто на дорозі і, прихопивши камеру, почимчикували у напрямку Дмитрівки. Розмовне жартівливе «почимчикували» тут доречне, як ніде інде. Бо наче рухаєшся швидко, але йдеш повільно.

На щастя, йти довелося недовго. Бо нас цікавив саме ремонт цієї дороги. Тож відзнявши сюжет, ми повернулися назад. Тим же, хто живе у селі і має потребу виїхати до обласного центру, доводиться долати бездоріжжя довжиною у дев’ять кілометрів. Пасажирські послуги тут надають перевізники, які виконують два рейси за маршрутом «Дмитрівка-Одеса». Рейсу, який би з’єднував село з населенням близько трьох тисяч людей з районним центром – містом Болград – просто немає.

Відділення Укрпошти в селі теж немає. Два рази на тиждень приїжджає мобільне, до якого вишиковуються величезні черги з пенсіонерів та отримувачів соціальної допомоги. Це вже не кажучи про тих, хто замовляє товари в інтернеті чи щось відправляє. Немає в селі і банкомата. Про відділення банку тут вже й не мріють. Тож, щоб зняти кошти з картки, потрібно їхати до Болграда. А це або «впасти комусь на хвіст», або скористатися послугами водіїв, які тут виконують перевезення на замовлення – коли назбираються бажаючі. Дорога у такому випадку обходиться у триста гривень.

Про все це нашим журналістам телефоном розповіла адміністраторка ВРМ відділу ЦНАП Городненської сільської ради Марія Калак, яка наразі, окрім іншої роботи, опікується проблемами восьми нових жителів Дмитрівки – переселенців з Донбасу, з Краматорського району.

Будівля на головному фото – колишня лікарня. Раніше тут був стаціонар, де місцеві жителі могли отримати деякі медичні послуги. Будівля хоч зовні і схожа на звичайний приватний будинок у селі, насправді будувалася спеціально під лікарню. Тож тут багато окремих палат, які зараз перетворилися на кімнати, у яких знайшли прихисток знедолені люди, що тікали від війни.

В одному крилі будівлі розташована амбулаторія. Зараз тут працюють три медичні сестри. Свого лікаря в селі немає, за графіком проводять прийоми два фахівці з сусідніх сіл. Там же, поруч цілодобово працює і бригада швидкої медичної допомоги.

Марія каже, що ремонт іншого крила будівлі, яке на той час стояло порожнім, на всяк випадок тут зробили у 2020 році. І ось воно знадобилося.

Троє чоловіків та п’ятеро жінок приїхали до Дмитрівки 29 жовтня. Пізніше один з чоловіків вирішив повернутися додому, а на його місце приїхала інша жінка.

«Це в нас зараз п’ять пенсіонерів, дві жінки мають інвалідність, і є одна жінка, яка не отримує ніякої соціальної допомоги, але перебуває на обліку у центрі зайнятості», – розповідає наша співрозмовниця.

До того, як зателефонувати, Марія надіслала нам фото, зроблені у приміщеннях, де зараз живуть усі ці люди. Тож ми змогли побачити, як виглядає їхній скромний побут.

«В будівлі є електроплити, підключена вода, є бойлер, душ, пральна машина. Тож люди самі собі готують. Коли вони заїхали, їм надали каструлі та інший необхідний посуд. Там ще є мікрохвильовка, духовка. Але все це працює на електриці», – зазначає адміністраторка ЦНАП.

На одному з фото ми бачимо продукти, по яких видно, що це усе домашнє, не куплене десь у магазині.

«Люди приносять. Приносять крупи, квасолю, консервацію, олію. Люди підтримують і речами, і продуктами. Влада підтримує. Школа теж підтримку організувала, дитячий садок. Церква підтримує. За можливості люди приносять. Хто фрукти, хто овочі», – підтверджує наше припущення Марія.

Про те, як вони тікали з рідних домівок, люди розповідають неохоче. Йшли пішки, в негоду, під дощем, проходили не один ворожий блокпост. Бачили багато того, про що й згадувати бояться. Там, на окупованих територіях, вони лишили свої домівки, свої господарства. В однієї родини навіть пасіка була.

«Вони дуже вдячні за все, і дуже позитивно налаштовані», – продовжує Марія.

Ми запитали, чи є якась можливість у майбутньому поселити цих людей в окремих домівках в селі. Адже таких зараз всюди немало.

«Так, такі варіанти є. Ми конкретно родині з двох пенсіонерів, які живуть разом з дочкою, таке пропонували. Але в чому специфіка болгарських та гагаузьких домівок – вони величезні. Обігрити це взимку дуже важко. Люди хочуть мати свій будиночок, але поки взимку вони, мабуть, залишаться тут. А навесні вже подивимося. Може у сусідніх селах у нашій громаді. Ті всі села газифіковані. Одна з родин ще сподівається, що все владнається, і вони зможуть повернутися додому…» – пояснює наша співрозмовниця.

Марія каже, що переселенці з задоволенням спілкуються з місцевими, виходять за покупками на сільський базарчик та до магазинів. Якось інтегруються у місцеве життя.

У будівлі є ще вільні палати-кімнати, де можна поселити п’ять чи шість людей. Ця інформація надана до управління соціального захисту у Болграді. Тож, можливо, село прийме ще переселенців. Проте зрозуміло, що для бюджету, для працівників сільради, які ними опікуються, це буде додаткове навантаження.

По-перше, як ми вже згадували, у будівлі абсолютно все працює на електриці. Хоча опалення може працювати на твердому паливі, проте вугілля та дров зараз для цього немає. На виконання заявки щодо них поки що чекають. Тож днями люди на добу лишилися без будь-якого обігріву.

По-друге, для отримання багатьох послуг переселенцям, як і усім жителям села, потрібно їздити до Болграда. А їздити, нагадаємо, немає чим.

«Якщо потрібні якісь послуги у районному центрі, то ми людей возимо. В банк, в РАЦС, допомогти зняти гроші в банкоматі. Вони ж ні міста не знають. Намагаємося за можливості допомагати, щоб люди не почували себе кинутими у чужому краю. Ось зараз оформили їм «зимову тисячу». Отримуватимуть вони її у сусідньому селі, бо, знову ж таки, в нас немає пошти. І знову ж таки банківські карти. Елементарно переселенцям зняти гроші, то маємо допомагати ми. Возимо приватним транспортом. Ось староста наш сідає за кермо свого власного авто… Якщо хтось інший їде. У нас там жінка одна є, ми просимо її взяти людей, я сідаю з ними і їдемо. А як іншим чином це зробити?» – ділиться подробицями своїх робочих буднів Марія.

До нового року Марія Калак має відвезти усіх своїх підопічних до відділення пенсійного фонду, щоб вони актуалізували свої дані. Каже, що проситиме у адміністрації громади підтримку у вигляді бензину. І якось домовлятиметься з людьми, які виконують перевезення на замовлення. Ось така місцева благодійність – допомагають усі, хто чим може. Як каже Марія, від душі.

Редакція видання «Південь сьогодні» дякує Марії Калак за надані інформацію та фото.

Діана ГЕРГІНОВА

Фото Марії КАЛАК