Чому жителька Білгорода-Дністровського, яка народилася в Гагаузії, попри війну та обстріли, не хоче повертатися до рідного міста
Світлана родом із Чадир-Лунги, але з 90-х живе в Білгороді-Дністровському, де рашисти нещодавно розбомбили ліцей. Про те, як разом з іншими жителями допомагала розгрібати завали, про свою рідню в Гагаузії та про нескінченні спроби достукатися до них крізь проросійську пропаганду, жінка розповіла журналістам Nokta.md, передає видання «Південь сьогодні».
«Їм не те, що нас, їм своїх не шкода»
«Не пускайте в країну нікого з цієї гнилої раші. У нас у місті дуже багато квартир, що належать росіянам, особисто багатьох знаю, до війни щоліта на море приїжджали, а зараз їхні квартири закриті. Сьогодні ці тварі вдарили двома балістичними ракетами по нашому місту і потрапили в школу, у якій тільки вчора був випускний. Загинула чудовий педагог, завгосп. 12 поранених, серед них підлітки», — написала Світлана в коментарях до новини про обстріл у телеграм-каналі Nokta.
Світлана – гагаузка родом із Чадир-Лунги, де прожила до 15 років. У 1992 році, після розлучення батьків, переїхала разом із матір’ю в Україну, на її батьківщину. 24 лютого 2022 року Світлана зустріла у Білгороді-Дністровському, а дізналася про те, що почалася війна, від дзвінка вчительки молодшого сина.
«Ви знаєте, якось саме в той момент інформація не сприйнялася. Ну в сенсі – війна почалася? А потім зателефонував старший син із Одеси та каже: «Мамо, нас з ранку бомбили». У мене близькі родичі живуть під Луганськом, тож усе це пережили ми вже 2014 року — вторгнення росії, в яке гагаузи не вірять. Там і зараз продовжує жити моя тітка, яка сама теж із Гагаузії, мої двоюрідні брати та сестри.
Останній раз ми спілкувалися з тіткою у травні 2022 року, тоді ще був у них український зв’язок, потім його прибрали. «Чому ми чинимо опір? Не треба чинити опір, треба прийняти росію» – якоюсь такою була остання розмова. До речі, її рідний онук у полоні у росіян уже вісім місяців. [Що вони про це думають], не знаю, тому що немає з ними зв’язку», – розповідає жінка.
Війна на Світлану вплинула сильно. Один за одним близькі люди вирушили на фронт, вона до них регулярно їздить разом із волонтерами – щоб побачитись, передати провізію та надати підтримку, яка для них дуже важлива.
«Вони, як маленькі діти, дуже радіють різним смаколикам», – каже Світлана.
«Дуже багато людей зібралося допомагати»
Світлана описує недавній приліт по школі у Білгороді-Дністровському:
«Що сказати? Був звичайний день, хоч «звичайних» днів у нас зараз немає. Прийшов день – і дякувати Богові, що він пройшов. У нашому місті останнім часом часто прильоти, за останній місяць це вже не перший і не другий. Але були до цього шахеди, а ось балістика прилетіла вперше. І вже зараз, звісно, люди звертають увагу: тривога звучить – одразу в телеграм, бо у нас уся інформація там, звідки, куди летить. Відповідно, якщо згадується Затока (а вона біля нас), ми вже розуміємо, що треба йти в укриття. Але це коли шахеди, а коли балістика, на жаль, ніхто нікуди не встигає дійти. Це буквально кілька хвилин – і воно прилетіло. Ось так було і вчора (бесіда проходила 24 червня, прим. Nokta). Обідній час, всі були на своїй роботі. Ніхто не встиг зреагувати, бо надто швидко все відбувається».
Описуючи недавні спогади, Світлана каже, що бачить таке не вперше:
«Зруйнована будівля, крики і плач. У когось не витримує психіка, плачуть прямо назрид, хтось – спокійно допомагає рятувальникам, бо треба реагувати дуже швидко, адже під цими завалами можуть бути живі люди. І намагаються рятувальники пояснити: не кричіть, не волайте, бо потрібна тиша, щоби почути – хтось плаче там під завалами чи ні. І це дуже важливий момент, до речі, що не кожен розуміє, що потрібна тиша – усі галдять, усі обговорюють. Особливо те, хто поряд живе. Там просто дуже багато приватних будинків навколо цієї школи. Всі, звичайно, повибігали. Але хочу сказати, що люди молодці, ніхто не залишився десь сидіти, всі виходили, все допомагали. Дуже багато людей зібралося.
Коли бачиш такі кадри, щоразу моторошно. Думаєш: ну ось уже дісталися і до нас. На мій погляд, навіть говорити просто нема про що, тому що це дуже боляче. Важко підбирати слова, щоб це описати. Коли я з дівчатами [з волонтерками] їздила на Донецький напрямок, за вікном зруйновано практично все поспіль, і вже звикаєш до таких кадрів, вони вже не здаються тобі такими жахливими. А коли ось як учора, коли [руйнування недавнє], довкола зібралися люди і хтось плаче, якось по-іншому сприймаєш».
Допомагати розбирати завали Світлана прийшла, незважаючи на те, що живе з іншого боку міста, а дитина навчається в іншій школі.
«Ми не волонтери, ми просто мешканці міста, котрі прийшли допомогти. Усі розуміють, що треба прийти та допомогти рятувальникам, бо місто маленьке, їх у нас немає у великій кількості, а працювати треба швидко. Ми розгрібали камені, цеглини, палиці. Спочатку була плутанина, не розуміли, що робити, потім рятувальники вже якось більш-менш нас розосередили, вишикували в низку, щоб ми кожен камінь один одному передавали [по ланцюжку]», – зазначає жінка.
На запитання, чому вирішила допомогти, Світлана ставить зустрічне запитання: «А як по-іншому?».
«Ми люди, не можна залишатися осторонь. У тваринному світі тварини завжди один одного рятують, так і у людей має бути. Я розумію, що зараз складний час, і не кожен вийде зі свого будинку і допомагатиме. Згодна, є такі, що сидітимуть у своїй шкаралупі та вважатимуть, що так краще. Але так не можна», – озвучує вона свою думку.
«Чому мій народ не розуміє?»
За словами Світлани, у Білгороді-Дністровському майже половина населення до лютого 2022 року була проросійською. Їй складно судити, як багато людей змінили погляди з початку війни, але сама вона не мала ілюзій щодо росії ще з 2014 року.
«Коли я спілкувалася з тіткою [з Луганської області], вона розповідала мені про ці танки, які приїхали з Ростовської області. Сама вона не розуміла, про що саме вона мені говорить, але коли приїжджають танки з Ростовської області, ти реально розумієш, що це чужі танки і вони не повинні знаходитися на нашій території.
У 2022 році спочатку були дзвінки з Гагаузії, дзвонили рідні та близькі, там дуже багато у мене родичів. І спочатку начебто настрої були інші, начебто розуміли. А потім почалися фрази на кшталт «ну ви ж там в Одесі людей палили». Коли вони згадують 2 травня 2014 року в Одесі, я щоразу ставлю те саме питання: «А зараз, коли ракета падає в Одесу і вбиває людей, це якась інша Одеса? У чому різниця? Тобто вам тоді було шкода людей, а зараз не шкода?» На це запитання немає відповіді.
І ось, 22-го року, коли я зіткнулася з нерозумінням серед рідних, я почала писати скрізь коментарі – щоб до них донести правду – спочатку у Фейсбуці. А там у твоїх друзів відображається все, що ти пишеш, і коли я зустрічала в місті своїх людей місцевих, мені казали: «Навіщо ти пишеш? Залиш їх у спокої, цю країну». А я пояснюю: я гагаузка, там мої рідні, я ж маю до них достукатися, ну як так? Чому мій народ не розуміє?
Тому я намагалася писати скрізь, і вже навіть із незнайомими сперечалася. А потім перейшла у телеграм, бо у Фейсбуці стало важко спілкуватися, як у нас кажуть, закидали тапками. Я звідти пішла, просто нерви здали. А в телеграмі вже натрапила на ваш [канал ]. І він став як ковток свіжого повітря. Тут я знайшла людей, які тверезо оцінюють ситуацію, розуміють десь підтримають. Загалом усі мої повідомлення спрямовані на те, щоб родичі, які читають (а вони читають) ну хоч щось зрозуміли», – пояснює Світлана.
«Коли за твої 70 років Америка зробила тобі щось погане?»
«З батьком у мене теж були складні стосунки 2022 року, він також не зовсім розумів. Ось, «ми ж із росією близькі за духом, ми з ними маємо бути». Так, я згодна, ми з росією в чомусь близькі за духом, оскільки ми колись були в одній країні, це нормально. Я також так вихована, народилася і виросла в Радянському Союзі, тому чудово розумію, про що тато говорить. Але при цьому, коли він мені каже «а ось Америка…», я кажу: «Тату, ти дожив до 70 років, коли за твої 70 років Америка тобі зробила щось погане? А росія прийшла і зробила зараз погано. Різниця таки є». Тобто нас вчили, що Америка – наш ворог, скільки я пам’ятаю, ця пропаганда завжди працювала в Союзі.
Трішки [достукатися до батька] вийшло. Хочу сказати, що коли почали відключати передачі ось ці проросійські в Гагаузії, цей момент теж добре спрацював. У мене батько завжди дивився саме ті новини, а тепер дивиться молдовською, він його розуміє. Зараз вона називається румунська, ну я звикла, тому що в школі вчила ще «молдовську». Як на мене, різниці немає, як вона називається, для мене це одна й та сама мова.
До речі, я батькові завжди дорікала, що він її знає, а мене не навчив, і подвійно прикро, що я не знаю рідну гагаузьку, бо росла більше серед російськомовних дітей, а батьки між собою, бо мама іншої національності спілкувалися, природно, російською», – розповідає про свою родину Світлана.
«Те саме відбувалося на Донбасі»
Провідати батька в Чадир-Лунгу Світлана приїжджає щороку на кілька днів. На питання про те, чому не повернулася із сім’єю до Молдови, коли почалася війна, відповідає, що спочатку у їхньому місті було спокійно. Але головна причина – проросійське суспільство, в якому б вона не змогла прижитися.
«Як я говорю татові, я приїду туди – і довго не простягну. У мене також складний характер, я гагаузка, яка вихована українським духом. Тому мені складно спілкуватися з людьми, які [взагалі не розуміють, що діється]. Я намагаюся достукатися до людини, і якщо вона зовсім не хоче розуміти і [гнє свою лінію], важко спілкуватися. Я завжди намагаюся поговорити, порозумітися без високих тонів. Якщо так не виходить, то про що можна говорити далі?
Хочеться, щоб твій народ, до якого ти належиш, хоч трохи розумів, що відбувається в цьому світі – особливо в нього під боком. Бо якщо вони не будуть розуміти, ситуація така: не дай боже зрушить фронт далі – торкнеться всіх, і Молдову теж. Поки тримаються наші хлопці, тримається Молдова, яка за спиною України. Тому хочеться достукатися до своїх. Не лише до родичів, до свого народу.
Те, що творять зараз у Гагаузії, ці проросійські мітинги, не треба цього. Я вже багато разів писала: у нас те саме відбувалося на Донбасі, коли був проукраїнський і проросійський мітинг, і їх зіштовхнули лобами. Був перший загиблий серед проукраїнських протестувальників і пішло-поїхало. Навіщо це робити? Ви просто трусите свою країну, вона й так маленька. Щоразу я про це пишу, але марно. Хоча ви знаєте, як кажуть: вода камінь точить. Тому завжди варто нагадувати, пояснювати по 10 разів, можливо, до когось дійде».
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
На фото наслідки обстрілу ліцею у Білгороді-Дністровському
