Чому у досьє, поданому Одесою до ЮНЕСКО, багато імен російських діячів та яке ставлення міськради до деколонізації
Під час презентації в Одесі підсумків проєкту «Odesa Decolonization», про який ми розповідали раніше, обговорювалося і питання підтримки політики деколонізації міською владою, а також ставлення до російських діячів та їх роль в літературній спадщині ЮНЕСКО. Позицію мерії під час заходу представляв директор департаменту культури, міжнародного співробітництва та євроінтеграції Іван Ліптуга, а щодо того, чому у досьє, поданому Одесою до ЮНЕСКО, багато творів російських письменників, пояснив історик, представник історико-топонімічної комісії, нині – військовослужбовець ЗСУ Олександр Бабіч, повідомляє інформаційна агенція «Юг.Today».
Коментуючи проєкт «Odesa Decolonization», що реалізований на замовлення Odesa Business Club за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)», Іван Ліптуга зауважив, що це має стати фундаментом, на якому далі зможуть будувати стратегічне бачення роботи структур. Однак, посадовець зауважив, що й відміняти історичних діячів міста міськрада не вважає правильним:
«Ми не можемо сьогодні відмінити фактично імена, з якими пов’язана наша культура, наша історія, наша література, музика, тому що вони вже стали за ці покоління частиною нашої ДНК. Наша ДНК складається з багатьох факторів: географія, історія, економіка, люди, культура і це не можна просто написавши одне дослідження змінити. Це інвестиції в великому відрізку часу, які ми маємо витрачати, і це мають робити всі в унісон. Кожна територія має, по-перше, своє ДНК, потім свій продукт – це послуги і товари, які ця територія продукує і потім вже будується на цьому бренд, маркетингові комунікації. Для того, щоб змінити уявлення про будь-яку дестинацію, за 10 років потужної роботи можна уявлення змінити лише на 1%. Якщо вже є уявлення про ваше місто, щоб його змінити треба інвестувати мільйони і мільярди. Це постійна боротьба з існуючим уявленням про вас. І тому цей початок, який закладений цим проєктом по зміні міфу, по зміні уявлення – це дуже довгий шлях, на який ми маємо налаштувати себе».
Нагадаємо, раніше міський голова Одеси Геннадій Труханов, в рамках теми перейменування вулиць міста, висловлював думку, що відмова від історичних постатей Одеси, зокрема російських – це «обнулення міста»:
«Виходячи з логіки «деколонізаторів», ми маємо відмовитись від всього того, що зробило Одесу світовим брендом. Говорячи простою мовою – це «обнуляє» наше місто».
Таке висловлювання викликало значний резонанс. Зокрема прокоментував цю думку й начальник Одеської ОВА Олег Кіпер:
«У нинішніх реаліях в українському місті не місце вулицям на честь людей, що отримували з рук путіна медалі або співпрацювали з КДБ чи оспівували радянський союз з імперією. Сучасна українська Одеса – це про людей, про молодь, що ціною власного життя та здоров’я боронить незалежність, про сучасних діячів мистецтв, письменників, поетів. Саме зараз південній перлині України випав історичний шанс відірватися від імперських наративів та бути сучасним культурно незалежним українським містом, а не жити минулим. А якщо комусь дуже кортить прогулюватися вулицями з імперськими/радянськими назвами – є москва та уфа, а не українська Одеса. В Одесі такого не буде»
Тож, позиції міської ради та керівника обладміністрації розділилися. Під час промови Іван Ліптуга також прирівняв відмову від російських діячів, які причетні до культури Одеси, до «фотошоплення» історії:
«Ми намагаємось культурні напрямки зробити більш міжнародними. З самого початку, як я прийшов на цю посаду, я сказав, що у нас є два таких ритуальних інструмента, які ми маємо використовувати. Це ЮНЕСКО, як міжнародна організація, в яку Одеса увійшла і була включена до списку всесвітньої спадщини культурної. Це те, що ми поліетнічне, полікультурне місто, і це дійсно є наша суть, наша природа, наше ДНК. і ми це маємо популяризувати як у внутрішніх комунікаціях, так і у зовнішніх. Звісно, що ми українське місто, в цьому немає ніяких сумнівів. Я б хотів наголосити, що не треба фотошопити історію, не треба відмовлятися від свого, від наших письменників, наших діячів і дарувати їх тим, хто зараз намагається це привласнити».
Тезу про «фотошоплення» прокоментував історик та професор Українського католицького університету у Львові Ярослав Грицак, поділившись своїм баченням творення історії міста:
«Якби я писав історію Львова (я не знаю, як написав би історію Одеси), але історію Львова якщо мені Господь дасть достатньо років, то можливо я її напишу. Я би обрав такий образ – місто палімпсест. Палімпсест – це коли стирається стара картина, малюється нова, тому що полотно дуже дороге і тому треба на ньому далі малювати. З кожною зміною влади, нова влада малює нову картину і дуже часто стирає старі шари. Одеса так само, кожна влада писала свою історію, витираючи попередню. Завдання історика – відновити всі ці верстви, об’єднати їх, бо це те, що робить місто метрополією».
Зокрема під час заходу було порушене питання відходження від наративу «руського миру» міської ради, на що директор департаменту культури повідомив – в Одеської мерії немає наративу «руського миру». Також він заявив, що реалізації проєкту «Odesa Decolonization» відбулася завдяки допомозі донорів, адже з міського бюджету такі витрати влада дозволити не може, зокрема через ймовірну реакцію суспільства:
«Ми на топонімічній комісії, на сесії Одеської міської ради перейменували близько 250 імен. Що стосується дерусифікації, в Одесі це складне питання, тому, що в Одесі розмовляє 90% російською мовою. У побуті так чи інакше більшість використовую російську, одеську аутентичну мову. Я думаю, на першому рівні має бути інформаційна політика і створення більше інформаційних матеріалів, будь то відео, документи, дослідження, їх популяризація. Що мені подобається в цьому проєкті: ми бачимо результат, коли в нього є інвестиції. Сьогодні в нас в бюджеті міської ради дуже обмежений ресурс, і ми його не можемо витрачати на речі, які сьогодні не популярні у спільноти. Будь-яка витрата дуже швидко отримує реакцію спільноти. Тому, наприклад, такий проєкт, як «Decolonization», який має гарний результат і на нього витрачено, якщо я не помиляюсь 150 тисяч доларів, такі гроші міська рада витратити не може».
Гучні заяви про російськомовних одеситів засудили як деякі присутні під час заходу, так і згодом у своїх соцмережах активіст та адвокат Артем Карташов, розкритикувавши позицію представника мерії:
«На фоні інших спікерів представник місцевої влади, як і завжди, виглядав максимально запізнілим – не хоче або не може встигати за історичним часом – «90% Одеси розмовляє російською», «нас позбавили ДНК» та інші російські наративи. Тут влучне питання задала, здається, Валерія Хесе: «Чи є у планах влади міста припинити продукувати міф про те, що в Одесі присутні 90 відсотків російськомовних українців?»
А щодо висловлювання про реакцію спільноти на витрати відповіла під час заходу волонтерка, громадська діячка та засновниця одеського благодійного фонду «Корпорація Монстрів» Катерина Ножевнікова. Зазначимо, що волонтерка неодноразово виходила на пікети біля мерії проти недоречних тендерів, наголошуючи, що гроші у першу чергу потрібно виділяти на Збройні Сили. Щодня у своїх соцмережах вона оголошує збори на потреби військових, з якими контактує напряму, і закликає долучатися до зборів суспільство. Однак під час виступу Катерина також наголосила, що культура – це те, що напряму впливає на ситуацію в країні, тому такі витрати є доцільними:
«Ви сказали, що не робите чогось, бо потім виходять люди і кажуть, що ви витрачаєте гроші не на те, що потрібно. Культура завжди була і буде на часі, якщо ви не почнете витрачати гроші на культуру, то ми будемо мати загиблих набагато більше, ніж ми маємо на сьогоднішній день і будемо мати протягом ще деяких років. Чи я, чи будь-яка особа, яка займається питанням грошей міста чи області, знайде вам дуже багато грошей, які ви зможете витрачати на культуру саме, але їх не витрачають, бо це не будівництво, не продукти харчування…Не виходьте і не кажіть, що ви не витрачаєте гроші на культуру через військо. Ви не витрачаєте гроші на військо в тому обсязі, в якому треба також. Але ви витрачаєте на якісь питання, які можна відкласти».
Вона також додала, що проблема з комунікацією між владою та суспільством наразі існує, і це треба вирішувати. Зокрема – працювати над міфами, якими керуються багато мешканців, що багато років так чи інакше були під впливом російської пропаганди:
«Великий пласт людей не має доступу до цієї всієї інформації, вони досі живуть тим, що їм розповідали в дитинстві, в інститутах. Ви, як влада, маєте шукати таких людей, давати їм ресурс, давати їм можливість і просувати те, що вони роблять, а не виходити і казати, як мер: «Ну так, дійсно, ми маємо закон виконувати, але Пушкін це наше все».
А ось ще одну причину палкого прагнення місцевої влади зберегти слід російських митців в історії Одеси Іван Ліптуга пояснив, згадуючи, що ці особистості причетні до літературної спадщини ЮНЕСКО:
«Те, що я казав про письменників, то я вважаю, що це відмова від нашої скарбниці літературної. І в нас можуть бути різні імена, які недооцінили, давайте їх висвітлювати і промотувати, але не треба відмовлятися від того, за що Одесу включили в культурні міста ЮНЕСКО. Саме за літературні твори…, всі імена, які були сьогодні перейменовані вулиці: Бабеля, Ільфа і Петрова, Катаєва, Багрицького, Віра Інбер. Всі імена відмінили і притягнули, що всі вони або чекісти, або агенти КДБ, або ще хтось. Ну як можна абсолютно всі імена південно-західної літературної школи, завдяки яким Одеса відома, чиї твори перекладені на всі мови світу, як їх можна просто відмінити».
Проте посадовець також озвучив, що катастрофи від змін назв вулиць на честь російських діячів не буде:
«Ніякої катастрофи і трагедії від зміни назв вулиць, на яких ці люди не жили, звичайно не буде. І ЮНЕСКО, знаєте, все одно, але ми спочатку подаємо досьє, включаємо себе в ЮНЕСКО, намагаємось щось зберігати».
Не дивно, що наступним постало інше питання – чому у досьє, подане Одесою до ЮНЕСКО, були згадані саме ці митці. З цим до спікерів, а саме до Івана Ліптуги та Олександра Бабіча, звернувся Артем Карташов:
«Розкажіть, будь ласка, всім присутнім, яка була комунікація з громадою, коли ви готували номінаційне досьє, і чому саме так сталося, що засунувши туди письменників, які причетні до встановлення радянської влади на території України, причетні до переслідування учасників боротьби за незалежність у 20 сторіччі. Чому саме вони опинилися у вашій ДНК, а не Володимир Рутківський чи Святослав Караванський, які навпаки тоді виборювали незалежність? Розкажіть про комунікацію, як ви комунікували з громадою, збирали пропозиції, як ви співпрацювали з Українським інститутом національної пам’яті, з науковою спільнотою?»
Пояснив причину такої ситуації та як відбувався процес Олександр Бабіч, зауваживши, що часу на підготовку технічного документа було обмаль – три місяці, і якби розпочалася тривала дискусія, Одеса не мала б шансу найближчі роки отримати охоронний статус ЮНЕСКО:
«Є дві історії Одеси з ЮНЕСКО. Одна історія – це Одеса – літературне місто ЮНЕСКО, і ця історія починалася у 2018 році: Одеса отримала цей статус, і це одна номінація, яка є у міста. Вона не є пам’яткою ЮНЕСКО, яку ми отримали тільки 25 січня 2023. Це друга історія, коли номінація була на дві цінності. А після рекомендацій наших партнерів, подалися на те, що Одеса: а) мультикультурне місто; б) міське планування. І оці дві цінності були прийняті, і ми отримали охоронний статус ЮНЕСКО. Щодо того, як це робилося, дійсно, це була прискорена процедура. Нам дозволили використати ситуацію, що місто потерпає від ракетних обстрілів, може втратити багато чого, і колеги з ЮНЕСКО дозволили швидко зробити технічний документ, за яким ми проходили. Якщо б тоді було розгорнута якась дискусія з обговореннями, ми б ніколи за ці три місяці, бо дійсно сама по собі робота зайняла в нас три місяці роботи команди з чотирьох фахівців, які працювали безпосередньо над текстом. І тоді ми казали, що хочемо отримати охоронний, ми розуміли, що парасолька не розкриється над Одесою. Нам казали в Парижі, що зараз ви почнете якісь дискусії – то наступного разу Одеса приїде зі своїм номінаційним досьє через 10 років. Бо до цього 12 років подавалися документи, які абсолютно не відповідали вимогам ЮНЕСКО. Тому ми обирали, або Одеса буде в ЮНЕСКО, або буде довга дискусія. Ми Одесі привезли тоді статус ЮНЕСКО і це велика перемога, як на мене».
Нагадаємо, наостанок презентації підсумків проєкту «Odesa Decolonization», з приводу реакції місцевої влади та подальших дій до жителів Одеси звернувся історик та публіцист, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету у Львові Ярослав Грицак, порекомендувавши діяти самостійно, починаючи «з низів» та не покладаючи значних сподівань на підтримку місцевої влади:
«Досвід показує – не надійтесь на місцеву владу, без образ. Виробіть такий якісний продукт, що потім міська влада сказала, що це вони зробили. Продукт має бути таким добрим, щоб всі потім казали, що це їх продукт. Дуже важливо, щоб ініціатива йшла знизу і якість експертів йшла знизу».
Попередня публікація безпосередньо про сам проєкт, його мету та результати – за посиланням.
Амєлія МИЙНОВА
Фото – Одеська міськрада
