Аккерманець, який втратив обидві ноги на фронті, заново вчиться ходити
Іван Слободенюк втратив обидві ноги в бою на Донеччині під Лиманом. Через місяць після останньої операції він лікувався у Львові. Саме тоді, завдяки сусідці по будинку Любаві Відзовській-Гунченко, про його біду дізналися волонтери з Білгорода-Дністровського і не тільки.
«Волонтер Наталія Данкова, координатор волонтерского руху Олена Гавва (голова Ротарі клубу «Харьків Нью Левел Південь»), а далі Ганна та Вікторія Доценко у Польщі – «по ланцюжку» – почули про Івана також. Вони знайшли за кордоном та купили комфортний та мобільний інвалідний візок, а Богдан Паращук з «Ротарі клуб Львів-Замок» доставив «транспорт» Івану у лікарню. Тим же ранком вони вперше з мамою погуляли по серпневому Львову…», – згадує події не такого вже й далекого серпня Любава.
Шпиталь у Львові був переповнений. І кожного дня приходили борти з новими пораненими. Тому Івана, трохи стабілізувавши, відправили на реабілітацію до Закарпаття.
Але виникло гостре питання –де жити у курортному Мукачево матері, яка постійно поряд із сином? Лариса у лікарні була для Івана янголом-охоронцем, медсестрою та реабілітологом в одному обличчі.
За ініціативи Олени Гавви ланцюжок добрих людей зібрався знову. Сергій Бобокало з Ротарі клуб «Харків Нью Левел» знайшов потрібну людину в Мукачево. Це був Сергій Химінець. Він орендував окрему квартиру неподалік лікувального центру та привозив матері Івана продукти. Гроші на декілька тижнів оренди тоді зібрали люди з усієї країни.
Всі ці місяці Іван жив надією знову вільно рухатись, ходити.
«Цей важкий іспит залишився у спогадах та на жахливих фото, але то надчутливий контент для Facebook.
Можу лише нагадати, як після того мінометного удару рашистів по підрозділу Івана, він, важко поранений, скривавлений, засипаний в окопі глиною, почув на свою адресу – «200». Але знайшов сили заперечити: «Я не двухсотий. Я трьохсотий». Та відключився», – розповідає Любава.
Івану ампутували ноги вище колін, в нього були поранені руки, ребра та легені. Хлопець жив на знеболювальних та міняв лікарні. Чи міг хтось подумати, що він знову зможе ходити?
«Але найвиразніша риса характеру Івана з дитинства – наполегливість. Тому він з маминою та Божою поміччю виклався на 300 процентів – через 3 місяці після ампутації встав на навчальні протези. Це «диво» сталось недавно у надсучасному реабілітаційному комплексі Superhumans Center у Винниках Львівської області», – додає сусідка, яка продовжує опікуватися долею Івана.
Покласти Івана Слободенюка якнайскоріше у цей легендарний заклад дуже посприяв волонтер з Білгорода-Дністровського Анатолій Руденко. Він особисто попросив за нього директорку центра Ольгу Руднєву.
У Вінниках зараз сніжить. Лариса живе у спеціальному приміщені жіночого монастиря та кожного дня по дорозі в центр фотографує чарівні білі вулиці.
«Кожного дня Іван працює, мабуть, найважче у житті. Спеціалісти прописали програму, треба повернути ідеальну м’язову форму, навчиться тримати баланс. Кожного дня в нього басейн, виснажуючі вправи та тренажери, тренування на протезах різного типу.
Але Іван Слободенюк знає, навіщо йому це все. Казав мені про це спочатку в інтерв’ю, зараз нічого не змінилось.
Він хоче найскоріше повернутися в рідне місто, самостійно пройтися в центр Білгорода-Дністровського до квіткового магазина та купити мамі букет!
Сподіваюсь, Ларіса Скаленко відправить мені фото того майбутнього букета…» – пише Любава.
Нагадаємо, що Іван Слободенюк добровільно мобілізувався до лав ЗСУ навесні цього року. Разом з другом він пройшов відбір до десантно-штурмових війск та поїхав з великою групою найкращих бійців на тренування до Великобританії. Після повернення в Україну став до служби у складі 25-ї бригади Десантно-штурмових військ, які боронять нашу країну на «нулі».
Нове життя для бійця ДШБ №25 Івана Слободенюка почнеться, коли він своїм ходом піде за поріг Superhumans Centеr. Зараз мати, рідні, друзі та волонтери з нетерпінням чекають цього моменту.
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
