Топонімічна альтернатива для Ізмаїла та Буджака
Кілька тижнів тому, готуючи одного сонячного недільного дня невеликий текст про міську топоніміку Ізмаїла, де пропонував альтернативну назву для центрального проспекту міста, не міг подумати, що, це настільки швидко станеться. Велика частина містян, принаймні тих, які активні у Фейсбуку, суперкритично поставилися до будь-якої ідеї змін. Основні меседжі вагалися від радикальних «Суворов наше всё» до поміркованих «він символ міста», «ідея не на часі, війна; ось коли переможемо, тоді… змінимо цілий світ, а Ізмаїл передовсім».
12 травня Ізмаїльська міська рада приняла рішення про перейменування проспекту Суворова на проспект Незалежності. Ще місяць тому підірвати імперський/російський «міф Суворова» в Ізмаїлі – це здавалося з розряду наукової фантастики. Це було щось на кшталт блюзнірства, святотатства. Сьогодні це доконана дійсність. Важливо, аби російські імперські/шовіністичні маркери зникали з наших міст, особливо на Півдні, який трактується російською владою як Новоросія, частина їхнього імперського простору, «здобич їхньої зброї». Радію, що Ізмаїл задає тон в регіоні. Це одне з перших міст українського Буджаку (не є прихильником терміну Бесарабія, ще колись напишу чому), яке деколонізується.
Мушу сказати, що назва проспекту Незалежності є для мене, як для історика і українця, без сумніву, прийнятна, але лише до певної міри. Ізмаїл ще не готовий до радикальних змін, таких, щоб назвати головну міську артерію проспектом Захисників острова Зміїний, але вже готовий до змін, які ще місяць тому, уже після звірств російських окупантів у Бучі, Ірпіні, Бородянці, здавалися неможливими. Тому проспект Незалежності – це величезний респект. Звичайно, я залишаюся при думці, що центральний міський проспект мав би нагадувати жителям міста, що воно – саме в особі ізмаїльських прикордонників з острова Зміїний в перші дні вторгнення, коли багато хто чекав, – радикально стало на боці «українського світу» і Незалежності, а не «русского мира» і поневолення. Тому шукаю підтримки місцевих еліт, громадського суспільства, місцевих краєзнавців, аби увіковічнити їх подвиг в одній з центральних вулиць міста. Мусимо теж пам’ятати, що битва за Зміїний триває. Гинуть українські льотчики, які мають на меті не допустити окопування російських окупантів на острові. Інакше існуватиме пряма загроза для Ізмаїла. Тому наполягаю на тому, аби одна з ЦЕНТРАЛЬНИХ вулиць (не на Барановці чи в районі рибзаводу) була названа на їхню честь. Це може бути, наприклад, вулиця Кутузова. Ще один варіант (вважаю його кращим) – частина проспекту Незалежності від Покровського собору до Дунаю, там, де є (принаймні, влітку був) пам’ятний знак Прикордонникам з червоно-зеленим радянським (!!!) прикордонним стовпчиком. На місці пам’ятника Суворову, в центрі міста, в майбутньому міг би постати монумент Захисникам України, які боронили її південні рубежі – від Маріуполя через Миколаїв до острова Зміїний. Ідея центральної міської осі: проспект Незалежності – Покровський собор – пам’ятник Захисникам України – проспект Захисників острова Зміїний – Дунай, наступна: у 1991 р. ми вибороли Незалежність. Однак після її отримання ще довго економічно і ментально залишалися залежні від Росії; вповні незалежними ми не були. Помаранчева революція, а особливо Революція Гідності – це шлях до цілковитої самостійності від імперії. Війна з Росією, а особливо повномасштабне вторгнення імперії у 2022 р. показало, ЩО УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО (І УКРАЇНСЬКИЙ ПІВДЕНЬ) ГОТОВЕ ЦЮ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЗАХИСТИТИ. Тобто ключова ідея: НЕЗАЛЕЖНІСТЬ виявляється через готовність її ЗАХИЩАТИ, як воїни на ОСТРОВІ ЗМІЇНИЙ. Тому так важливо увіковічнити через назву проспекту і пам’ятник.
Історія з Суворовим нас вчить: те, що здавалося неможливим вчора, стане можливим завтра. Сьогодні пішов Суворов. Завтра за ним мають піти насамперед російські воєначальники Кутузов, Нахімов, Ушаков. Вони є також символами російської агресії супроти інших народів. Пропоную назвати вулицю Нахімова на честь Героїв Маріуполя. Ідейні нащадки адмірала Нахімова, моряки ВМС РФ обстрілюють це місто з моря. Натомість Маріуполь боронять українські військові – не лише полк «Азов», але й частина 36 бригади морської піхоти. Зрештою, Ізмаїл є теж містом з морськими традиціями, як і Маріуполь.
Згодом мають бути перейменовані вулиці, які названі на честь інших російських діячів (на приклад, Герцена, Чернишевського, Платова, Разіна, Нестерова, Крилова, Гончарова, Ломоносова, Осіпова, Белінського, Гайдара та інших). Не тому, що вони росіяни, а тому що ці назви вулиць після 1944 р. стали для Буджаку та Ізмаїла маркерами російської присутності. Радянська влада відкинула тоді етнічну строкатість краю, відкинула його приналежність до України (Радянської), а залила усе російським шовіністичним бетоном. Вулиці Ізмаїла отримали імена російських діячів не тому, що вони талановиті (талант багатьох я не заперечую!), а тому що вони були символом російської присутності в багатонаціональному краї. Це було своєрідне мічення території! («Там «русский дух, там Русью пахнет»). Ви не задумувалися чому в Ізмаїлі поруч з іменами Крилова, Пушкіна чи Лермонтова, немає вулиць болгарина Вазова (добре, що є Ботєва), румуна Емінеску, або, щонайменше, класиків світової літератури Шекспіра, Гюго, Гете чи Байрона. Вони що гірші, чи менш талановиті? Ні! Вони просто не належали до «русского мира». Вони талановиті, але «ЧУЖІ»!
Яка може бути альтернатива для цих російсько-імперсько-маркованих вулиць? Боюся, що влада Ізмаїла за якийсь час може піти шляхом запровадження (як значною мірою досі було, особливо в «епоху декомунізації») ідеологічно нейтральних назв – на честь абстрактних понять (Дружби-Миру-Жуйки), географічних об’єктів (Арцизська, Вилківська) чи тих, які нічого в собі не несуть (Полунична, Айвова, Черешнева, Сонячна, Осіння, Весняна). В умовах важкого, кривавого утвердження «українського світу» (не в сенсі етнічному, а політичному), особливо на Півдні України, особливо в Буджаку, вважаю це неприйнятним. Тому пропоную для обговорення ідею зміни топоніміки: «УКРАЇНСЬКИЙ СВІТ З ЛОКАЛЬНИМ БАГАТОНАЦІОНАЛЬНИМ КОЛОРИТОМ». Про що йдеться? В майбутній топоніміці Ізмаїла (та Буджаку загалом) мають бути представлені особи/події, пов’язані водночас з історією України/«українським світом», а водночас із народами, які проживають/проживали на землях Буджаку: українцями, росіянами-старообрядцями, болгарами, молдаванами, гагаузами, турками, татарами, греками, євреями. Далі подаю пропозиції як ілюстрацію цієї тези для місцевих еліт, представників громадського суспільства, істориків і краєзнавців стосовно напрямку руху. Розумію, що без вашої підтримки ці ідеї мертві.
Почнемо з УКРАЇНСЬКОЇ топоніміки. «Високий український канон» вже присутній на карті Ізмаїла, особливо після декомунізації. Ми маємо вулиці Шевченка, Франка, Коцюбинського, Лесі Українки, Хмельницького, Сагайдачного, навіть Грушевського і Винниченка. Однак цей простір ще не достатньо заповнений. Як я вже говорив, насамперед мусимо вшанувати героїв сучасної українсько-російської війни. Добре, що Московська стала вулицею Захисників України. Також на карті міста мають з’явитися, як уже згадував, вулиці Героїв Маріуполя і Захисників острова Зміїний. Саме завдяки їм Ізмаїл є і буде український. Я вже колись писав про Героя України Степана Чобану, молдаванина з Долинського з-під Рені (зараз Ізмаїльський район). Може бути вулиця Героя України Ігора Бендзая, уродженця Миколаєва, який виявив свою позицію під час окупації Криму, вивівши звідти свій підрозділ, і недавно загинув обороняючи Південь, ймовірно, острів Зміїний. Вулиці мають носити імена не тільки збірних героїв, але конкретних осіб, які віддали життя за нашу свободу. Тим більше, в Ізмаїлі добрий приклад є. Під час декомунізації з’явилася вулиця Ігоря Момота. Але повторюю! Це мають бути центральні вулиці! Не околиці. Герої заслуговують на повагу!
Водночас варто промаркувати УКРАЇНСЬКИЙ ПРОСТІР іменами історичних постатей, які пов’язані з регіоном Подунав’я. Слід пам’ятати, що Київська Русь вперше вийшла на Балкани завдяки походам князя Святослава. Він був вагомою фігурою у трикутнику: Русь-Болгарія-Візантія. Знаємо, що Галицьке (згодом Галицько-Волинське) князівство, одне з удільних князівств Київської держави, доходило до Нижнього Подунав’я. У «Слові про похід Ігоря» згадується князь Ярослав Осмомисл, який «підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинив ворота Дунаєві». Наступний важливий період «українсько-буджацьких контактів» – це козацькі походи на терени Османської імперії. В Ізмаїлі вже є вулиця Петра Сагайдачного, який у 1608-1609 рр. очолював морський похід на Ізмаїл, Кілію та Акерман. Ще одна вагома постать цього руху – кошовий отаман Іван Сверговський. У 1574 р. разом з молдавським господарем Іваном ІІІ Водою брав участь в кампанії проти турків, зокрема у битві біля озера Кагул. Народна дума подає, що він був обезголовлений і похований під Кілією. Наприкінці XVI ст. молдавський напрямок був важливий в політиці Запорізької Січі. Було здійснено низку походів на Молдавське князівство, як складова протистояння європейських країн з Османською імперією. Тому у топоніміці Ізмаїла мають з’явитися вулиці на честь козацького отамана і молдавського господаря Івана Підкови, а також козацьких ватажків Григорія Лободи і Северина Наливайка. Зокрема, в лютому-травні 1595 р. військо Григорія Лободи й Северина Наливайка разом з молдовськими, волоськими і трансільванськими частинами воювало проти турків на Нижньому Подунав’ї і Придністров’ї, брало участь в облогах фортець Бендери, Ізмаїл, Браїлів, Ісакчі. Слід звернути увагу на постать правобережного гетьмана Стефана Куницького. Він наприкінці XVII ст. був фактично учасником європейської антитурецької коаліції. З дозволу короля Яна ІІІ Собеського, який з військами інших європейських країн воював у 1683 р. з турками під Віднем, козаки на чолі з Куницьким розпочали похід на терени Правобережної України, в Молдавію та Буджак. Їх союзником був молдавський господар Стефан Петричейку. Козаки здобули перемогу над турками під Кіцканами (тепер невизнане Придністров’я), а також прийняли бій під Рені (грудень 1683-січень 1684 р.). В Ізмаїлі МУСИТЬ також бути вулиця Івана Мазепи. Ще минуло року це здавалося неможливим. Російський антимазепинський міф мав свою силу. Зараз після Суворова, я вірю, що це можливе. Мазепа помер у Бендерах, а похований буквально за рікою, у Галаці, всього на всього за сто кілометрів від Ізмаїла. Якщо є Мазепа, то мусить бути і Пилип Орлик. Після Полтави його доля була пов’язана з регіоном. Орликова «Конституція» була укладена в Бендерах. Його союзниками у Прутському поході проти Петра І були буджацькі татари з околиць Ізмаїла. Після зруйнування Запорізької Січі Буджак став одним з осередків козацької присутності. В Ізмаїлі є вже вулиця отамана Антіна Головатого, який разом з Суворовим брав участь у штурмі Ізмаїла 1790 р. Тобто українське козацтво присутнє в топоніміці міста лише в контексті «імперського міфу». Я пропоную дати одній з вулиць ім’я першого кошового отамана Задунайської Січі Андрія Ляха, який після 1775 р. не прийняв «російську імперську модель підданства», а вирушив з частиною козаків із Запоріжжя за Дунай. Завдяки його зусиллям повстала Задунайська Січ, оспівана в фольклорі та літературі. Усі знають оперу «Запорожець за Дунаєм». Автор її лібретто і музики Семен Гулак-Артемовський, який також міг би отримати свою вулицю в Ізмаїлі. Не варто забувати про інших діячів української культури, які пов’язані з Буджаком в часи його перебування в складі Росії та Румунії. Почну з похованого в Ізмаїлі оперного співака Івана Гриценка (соліста Київської, Харківської, Тбіліської, Одеської опер; чудового виконавця українських народних пісень і романсів), а також уродженців Ізмаїла, дітей священика Свято-Миколаївської церкви: дружини І. Гриценка – Ольги Грозовської, солістки Київської, Харківської, Одеської і Бухарестської опер) та її брата, також уродженця Ізмаїла, композитора і музикознавця, викладача Національна академія святої Цецилії у Римі Миколи Бойченка (автора підручника «Nuovi principi della composizione musicale» («Нові принципи музичної композиції», Рим, 1928); упорядника збірника «150 буковинських народних пісень із села Чумкова» (1935); автора п’єс, хорів, пісень на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Мазепи, обробок народних пісень). Врешті-решт право на вулицю має художник Амвросій Ждаха, який походив з родини нащадків задунайських козаків. Він творив простір української Одеси в роки Російської імперії часів Миколи ІІ, а це не було просто. З початку 90-х років ХІХ ст. його приваблює історико-етнографічна тематика, яка і стає головним напрямком його творчості. А. Ждаха перший з українських графіків розпочав працю над комплексним оформленням «Кобзаря» Т. Шевченка. В його творчому доробку робота над ілюструванням Нового завіту, «Іліади» та «Одіссеї» Гомера, «Слова про Ігорів похід», творів П. Куліша, М. Комарова та І. Липи.
Одна з найдавніших етнічних спільнот в краї – МОЛДОВАНИ. Свого часу кордони Молдавського князівства доходили майже до Чорного моря. Упродовж століть між українцями і молдованами існували тісні культурні і політичні контакти. Чимало вихідців з Молдавського князівства мали великий вплив на розвиток української культури. Без сумніву, в Ізмаїлі має бути вулиця митрополита Петра Могили, який походить з давнього молдавського роду. Він був сином молдавського і валаського господаря Симеона Могили. З його ініціативи повстала в Яссах перша типографія румунською мовою. Також Петро Могила визнається святим різними православними спільнотами, а його вплив на українську культуру неоцінений. Ще одна важлива постать – Василій Лупул (Васіле Лупу). Ідеальна кандидатура для міської топоніміки Ізмаїла та інших міст Буджаку. Молдавський господар, меценат культури, врешті-решт сват Богдана Хмельницького (його дочка Розанда стала дружиною Богданового сина Тимоша Хмельницького). Він своєю діяльністю поєднує Молдову/Румунію та українські Галичину і Буджак (був фундатором церкви Св. Параскеви-П’ятниці у Львові, заснував монастир Трьох Святителів у Яссах, де переніс мощі Св. Параскеви Тирновської (болгарський слід!!), і заснував Свято-Миколаївську церкву в Кілії). Також може бути на карті Ізмаїла вулиця Паїсія Величковського. Афонський чернець, уродженець Полтави, який відіграв важливу роль в реформі молдавського/румунського монашества.
Ще одна давня етно-релігійна спільнота краю – ЛИПОВАНИ (РОСІЯНИ-СТАРООБРЯДЦІ). У Нижньому Подунав’ї вони опинилися у XVIII ст. З середини наступного століття Ізмаїл став центром старообрядської єпархії (цікаво що виникає вона тоді коли Ізмаїл стає частиною Валахії після 1856 р., в Росії до липован ставилися не дуже доброзичливо). На мапі міста вже є вулиця Свято-Нікольська, яка маркує липованський простір Ізмаїла. Щоб його увиразнити пропоную назвати одну з вулиць міста на честь першого старообрядського єпископа ізмаїльського Аркадія Васлуйського або ж тогочасного великого доброчинця спільноти, купця Микити Бєляєва. Як альтернатива: засновника білокриницької ієрархії старообрядців, грека Амвросія Білокриницького або ж назвати одну з вулиць Білокриницькою (духовний центр липован, село на Буковині).
Зрозуміло, що неможливий Буджак без БОЛГАР. Коріння українсько-болгарських зв’язків сягають ще часів середньовіччя. Об’єднують слов’янський світ Буджаку святі Кирило і Мефодій, творці слов’янської абетки (ймовірно, глаголиці), котрі по матері вважаються слов’янами (болгарами). Княгиня Ольга за однією з версій походила з давньої столиці Болгарії Пліски, заснованої, до речі, ханом Аспарухом, який у VII ст. мусів пройти зі своїм народом через Дунай. Не можна не згадати професора Софійського університету Михайла Драгоманова, ідеолога модерної української соціал-демократії. Але це ще не все. Пропоную одній з вулиць міста надати ім’я Івана Шимшанова, болгарського літературознавця, етнографа, історика, дипломата, професора Софійського університету. У 1918 р., в часи правління гетьмана Павла Скоропадського, став першим послом Болгарії в Україні. До того ж був дійсним членом Наукового Товариства імені Шевченка. На додаток, чудовий знавець української літератури, зокрема творчості Т. Шевченка; досліджував вплив його поезії на болгарське відродження. Був ініціатором і засновником Болгарсько-українського товариства (1920), а на додачу зятем Михайла Драгоманова. Його дружина, Лідія, була двоюрідною сестрою Лесі Українки.
Не можемо оминути ГАГАУЗІВ. Тут мені трохи складніше. Тому варто звернутися до представників цього народу. Виразну проукраїнську позицію займає Іван Капсамун. Думаю, він допоможе обрати гідних представників народу для вшанування у назвах вулиць. Мені спадає на думку Михайло Чакір, який пропагував розвиток гагаузької мови, а також Діоніс Танасоглу, класик гагаузької літератури.
Зі школи ми маємо стереотипні уявлення про ТУРКІВ і ТАТАР, як одвічних ворогів народів Лісостепу, як ворогів слов’янського світу. Забуваємо, що слово «козак» тюркського походження, а поруч з конфліктами між козаками і татарами існували періоди тривалого співіснування. З XVI ст. у Буджацьких степах кочують ногайці. Зрештою, назва «Буджак» тюркського походження; чимало поселень, перейменованих на радянський манер топонімів мають тюркське походження (привіт, село Суворово! Як же воно мелодійно звучить татарською – Шикирлі-Китай). Тому на карті Ізмаїла можуть з’явитися вулиці Ногайська чи Буджацька, або навіть Бахчисарайська (буджацькі орди підпорядковувалися бахчисараю; також як солідарність з кримськими татарами, батьківщина яких окупована). Врешті, ранньомодерний Ізмаїл виник як турецька фортеця на пограниччі. Тому одну з вулиць, ближче до історичного Ізмаїла, середньовічної фортеці, варто назвати на честь Мехмеда Хабіші-аги, який у 1590 р. отримав грамоту на заснування міста на переправі через Дунай. На щастя, Ізмаїл починає розуміти, що початок існування міста – це не Тучков, а трохи далі…
До Другої світової війни великого етнічною спільнотою Ізмаїла були ЄВРЕЇ. Після Голокосту їх чисельність істотно зменшилася. Аби не забувати про їхню тривалу присутність, а також про цю трагічну сторінку міської історії, пропоную одну з вулиць міста назвати Єврейською. Не слід забувати і про АНТИЧНЕ МИНУЛЕ КРАЮ. Наддунав’я було частиною Середземноморського світу. Про Дунай-Істр писав «батько історії» Геродот. Тому було би добре назвати одну з вулиць міста в античному контексті – Тірійська (від Тіри) / Геродотова / Істрійська.
А як з росіянами? Не можемо відкинути того факту, що в Ізмаїлі був (у ХІХ ст.) і є (після Другої світової війни) значний відсоток етнічних росіян. Чимало мають виразну українську політичну ідентичність. Тому не можемо відкинути їхню спадщину. Я вважаю, що ті росіяни, які відіграли важливу роль в житті міської громади, але не є маркерами російської імперської присутності, можуть бути наявні в топоніміці Ізмаїла. Передовсім йдеться про «градоначальника» Ф. Тульчіанова, який розбудовував це місто. Натомість, О. Тучков неоднозначний персонаж. Має заслуги в творенні міста, зокрема у його плануванні. Хоча, з іншого боку, придушував повстання Т. Костюшка в Польщі, присмиряв народи Кавказу, допік вірменам. Ізмаїл для нього був як пенсія для «совєтського» офіцера в Криму.
В свою чергу, вулиці Пушкіна, яких є сотні в українському міському просторі, зазвичай були маркером російської присутності в Україні. Їх почали масово запроваджувати в часи Й. Сталіна, в рік сторіччя смерті поета, у 1937 р., коли в СРСР завершується формування культу Пушкіна, як найбільшого російського (говори радянського) поета. А в цей час у Сандармосі розстрілюють українських діячів культури. Тому назагал в Україні мають зникнути ці вулиці. Лише там на Півдні, де Пушкін перебував, може бути пушкінська топоніміка. Це може бути кілька міст, але не десятки і сотні.
Запропоновані варіанти є пропозицією для обговорення, а також мають окреслити напрям дискусій про зміну назв. Ця стаття не має на меті збурити ватний простір Фейсбуку, а радше об’єднати україноцентричний світ Ізмаїла (ширше – Буджака) навколо спільної ідеї. Розумію, що зміна назв вулиць в Ізмаїлі може статися не завтра. Але «прецедент Суворова» свідчить, що це може бути вже навіть за тиждень, бо є закон і треба… Щоби українську громадськість ця дійсність не застала зненацька, пропоную об’єднатися у групу «Топонімічна альтернатива для Буджака» (це може бути Фейсбук-спільнота чи зустрічі у ZOOMі – пишіть у приват). Напрацьована концепція може стати платформою для зміни топоніміки в інших містах: Болграді, Арцизі, Сараті, Кілії, Рені. Аби знову не з’явилися чергові вулиці Дружби, Миру, Айвові, Сливові, Виноградні і Бринзові. Або Валерія Лобановського. Я за вулицю цього видатного тренера. Але в Києві. Бо так може бути, коли за зміну назв візьметься влада, змушена це робити під тиском закону або за рішенням згори. Тому ми мусимо наповнювати простір конкретними україноцентричними сенсами. Але сенсами, де була би присутня локальна багатонаціональна специфіка. А «у свій час» вийти з готовою концепцією. Чи готовий Ізмаїл до цього? Як показали недавні події, готовий!
Олег Дух,
Історик, закоханий в багатонаціональний український Буджак
