Понад три роки полону: історія прикордонника з Ізмаїла Віталія Гиренка, якого обміняли останнім з оборонців Зміїного
Головний сержант Віталій Віталійович Гиренко — прикордонник Ізмаїльського прикордонного загону, який став останнім військовослужбовцем ДПСУ, звільненим з полону, що розпочався для нього на Зміїному 24 лютого 2022 року. Історію захисника розповів у дописі Ізмаїльський міський голова Андрій Абрамченко, передає видання «Південь сьогодні».
Віталій народився в Ізмаїлі. Навчався у четвертій школі – по-перше, там вчилася сестра, а, по-друге, там писали не кульковими ручками, які начебто псують почерк, а чорнильними — повільно, акуратно, зосереджено. Він не був відмінником, не ганявся за оцінками. Вчився рівно, матеріал розумів швидко та не зубрив — просто тому, що схоплював сенс.
У восьмому класі виграв міську олімпіаду з англійської — без репетиторів та підготовчих курсів. Просто мова йому «зайшла». Учителі дивувалися: здібний хлопець, але тихий, без показності. Він не любив виділятися.
Чи був бешкетником? Зізнається: «Ні. Проте стосунки з однолітками зʼясовували самостійно, без звернень по допомогу до дорослих».
Після дев’ятого класу родина Віталія переїхала на Харківщину — звідти родом його батьки. Нове місто, нові правила, новий ритм життя. Саме там почалася його доросла дорога — строкова служба у прикордонниках. І саме в Ізмаїльському загоні. Захисник згадує той день, коли отримував демобілізаційний наказ: документ підписував легендарний прикордонник Ігор Момот. Тоді це здалося просто деталлю. Лише з роками прийшло усвідомлення: у житті інколи трапляються символічні моменти, які ніби наперед окреслюють шлях.
Після служби він вступив до Харківського університету будівництва й архітектури, обрав економічну спеціальність. Хотів стабільності, професії, нормального життя. Працював, планував, будував буденні перспективи. Але у 2016 році зробив вибір — підписав контракт і повернувся до війська. Каже: відчув, що має бути там.
Військова доля привела його до прикордонної комендатури швидкого реагування. Саме тому він їздив на Зміїний – у відрядження тривалістю в місяць. На острові був чотири рази. Кожна ротація — окрема історія.
«Той вітер неможливо забути. Він там постійний, різкий, упертий. Узимку холод пробирає до кісток, навіть якщо рухаєшся. У шторм море реве так, ніби сперечається з небом», — каже Віталій Гиренко.
Але були й інші дні — ясні, сонячні. Тоді відкривалася картина, яку він пам’ятає до дрібниць: біля берега видно смуги води — зелена дунайська і синя морська. Зелена розділяється островом на дві смуги і, оминаючи його, довго не змішується з морською, і вони течуть поруч, як два світи.
Служба там була особливою. Через погоду чергування скорочували — не чотири години, а три. До материка понад тридцять кілометрів — кілька годин морем. Скеля під ногами замість землі. Немає окопів — лише камінь. І відчуття, що ти на краю карти.
Для Віталія четверте відрядження було особливим: після нього він планував та узгодив з керівництвом відпустку, аби потрапити на народження власної дитини…
Про початок повномасштабного вторгнення росії в Україну захисник дізнався о третій годині ночі. Новина в телефоні: бомблять Харків, в якому Віталій прожив шість років та який був теж рідним містом. І одразу подзвонив другові, який жив на околиці міста.
Захисник каже, що у той момент у нього з’явилося чітке внутрішнє знання — якщо ворог піде на Харків, отримає відсіч. Це була не бравада. Просто впевненість.
…В полоні він зустрів харківʼянина – аспіранта філософського факультету, який в перший день повномасштабки взяв автомата та пішов «філософствувати»…
Перші удари по острову здавалися кінцем. Обстріли з моря, проліт авіації, гуркіт, що б’є по грудях. Каміння сипалося, земля здригалася. Думка була одна: це фінал. Але вони вистояли. І сьогодні він переконаний — саме цей спротив дав дорогоцінний час великій землі:
«Якби ми не затримали їх, вони пішли б на Одесу… На війні час вимірюється не годинами, а врятованими містами… Хто послав «Москву»? Не я… Але я знаю, що це сказав наш прикордонник. Мене за це палицею по голові били ще за місяць до звільнення … А про те, що вона прослідувала саме вказаним курсом, узнав минулого року – наші хлопці, які потрапили в полон під Вовчанськом, Купʼянськом, сказали: «Що – то ви не знали, що «Москва» згоріла? Так! З вашої легкої руки… То був щасливий день»… — згадує Віталій.
Полон тривав три з половиною роки. Умови змінювалися залежно від місця. Поводились там як із «зеками», проте якщо для них режим міг бути звичайним, суворим чи спеціальним (для тих, хто мав «пожиттєве»), то для полонених – лише спеціальний. Тобто українські бранці не мали жодних прав. Але найважчим, зізнається Віталій, було не те, що били… А били за все. За те, що зі Зміїного. Що вночі, коли підняли просто стояти, у когось нахилилась голова… За отриманий лист… За те, що повернув голову або, що гірше – підняв її, адже кати дуже боялись, що полонені зможуть впізнати їх… За невідомо що… Шокери, газ, ПГ (палиці гумові).
«У Валуйках – місяць із хвостиком. З нас знущались…», – пригадує захисник. І додає, що в його день народження у 2024 році їх переводили до Тули.
Найважчою, зі слів оборонця, була невідомість. Час там не рухається — він тягнеться. Листи приходили раз на пів року. Новини — уривками. Реальність ззовні ніби існувала в іншому вимірі.
«Я дивився новини – все одно в курсі подій. Коли поміняли щит на Матері Батьківщині у Києві. Вони там: «А, фашисти, як вони могли?» Але ж ми – на своїй землі. Це наш державний герб. Я вдома роблю те, що хочу. Я в себе вдома, це не я прийшов до вас. Ви до мене прийшли та почали різати, красти. «Визволителі». Вони зомбі. Вони вірять, що у нас нацисти… Який я нацист, якщо я у школі своїй навчався, у мене в класі були молдавани, болгари, гагаузи, українці, росіяни, євреї, роми, румун…», – каже Віталій.
Найболючішим став момент, коли відбувся обмін, а він залишився. Більшість побратимів поїхали додому. Він — ні. Тиждень майже не їв. Не тому, що не мав їжі — просто всередині було порожньо.
Про народження молодшого сина дізнався з листа. Дитина народилася, коли батько вже був у полоні. У конверті прийшли фотографії — шість маленьких знімків. Він переглядав їх знову й знову, запам’ятовуючи кожну рису. Каже, ті фото були для нього як ковток повітря.
А ще посміхається, коли пригадує про роботу в полоні:
«Шили захисні костюми з агроволокна для тих, хто трупи збирають. Білі такі. Пацани в полоні в Луганську труни робили… Ми там реготали: треба було довше залишитись, треба було їм нащільнювати там якомога більше цих виробів…»
Коли повернувся додому, перше бажання було найпростішим — спати. Організм ніби намагався наздогнати роки виснаження. Потім захотілося звичайних речей: запаху двору, моря, диму від шашлику. Але адаптація виявилася складнішою, ніж уявляв. Віталій не міг їсти серед людей — руки тремтіли, хотілося швидше вийти. Звикання до мирного життя тривало довго – і як він зізнається, не завершилось.
Реабілітацію захисник проходив у різних містах. Особливо тепло згадує центри в західній частині України — каже, там працюють люди, які лікують не тільки тіло, а й тишу всередині. Сон повертається поступово. Раніше прокидався о другій ночі. Тепер — о четвертій. І це для нього вже перемога.
«…Цивільні багато чого не розуміють. Так, я військовий, від 2016-го служу… Військові – вони правдивіші, пряміші, бо в нас життя таке…» – каже воїн.
Сьогодні Віталій знову у строю. Тепер вчиться на зв’язківця. Вивчає техніку, мережі, обладнання. Каже: на війні страшно всюди. І на передовій, і вдома, коли над містом летять дрони. Його будинок також постраждав від удару — дах і вікна вибило. Але місто допомогло відновити житло. Ворог знищив і батьківський дім у Харкові – мати переїхала в Ізмаїл до сина та плете маскувальні сітки, що рятують життя наших захисників та захисниць.
Віталій головний сержант. Батько двох синів. Старшому — п’ятнадцять. Чи стануть вони військовими — не знає. І не вирішує за них. Каже: завдання батька — побачити здібності дитини й допомогти їй вирости в тому напрямку, який вона обере сама. Його мрія проста — щоб закінчилася війна. Щоб люди знову почали будувати плани:
«Зараз більшість живе сьогоденням».
Його звернення до земляків коротке й дуже людяне:
«Не поспішайте виїжджати. Без людей не буде міста. Ізмаїл живе, розквітає, тримається. Значить — варто триматися й нам».
Про те, як зустрічали оборонця Зміїного в Ізмаїлі — дивіться у сюжеті видання «Південь сьогодні» нижче.
«Головний сержант Віталій Віталійович Гиренко, прикордонник Ізмаїльського прикордонного загону та «островітянин», вистояв під обстрілами там, де це просто неможливо. Пережив полон. Дочекався свободи. І розповідає про це спокійно, без героїчного тону. Та саме ця спокійна інтонація і є найпереконливішим доказом його сили — сили Людини, яка пройшла крізь війну і залишилася собою», — пише Ізмаїльський міський голова.
