Потомки легендарного болгарського воєводи могли оселитися в селі Ізмаїльського району, а звідти переїхати до Таврії
Ця розповідь – здебільшого припущення, довести яке зараз навряд чи вдасться. Адже з часів, про які йдеться, вже минуло багато років. Відтоді відбулося не одне переселення, метою якого було врятувати життя. За таких умов важко зберегти якісь сімейні реліквії та навіть документи, які б свідчили про приналежність до роду. А подекуди від цієї приналежності воліли й відмовитися.
Цю історію у Фейсбук розповів голова ГО «Запорізьке міське болгарське товариство «Възраждане» Іван Ангелов. Журналісти видання «Південь сьогодні» вирішили поділитися розповіддю, в якій неодноразово згадується наш регіон, зокрема й нинішнє село Лощинівка. Можливо жителі останньої якраз і зможуть до неї щось додати.
Далі текст Івана Ангелова.
Стоян–Індже Воєвода народився у 60-х роках XVIII століття в Поповому Селі (сучасне село Попово), Боляровська община (Болгарія – Ред.). Коли йому було близько 6 років, маленького Стояна викрали та віддали в яничари. Він отримав прізвисько Індже: худий, високий, стрункий, підтягнутий, граціозний.
З групою однодумців-яничарів він дезертирував – втік з яничарського загону. Восени 1806 року (жовтень) з частиною своєї роти він вирушив до міста Ясси (столиця Молдови).
У моєму рідному селі Таврійська Гюнівка (Верхня Кайраклія), яке в 1862 році було переселено з сучасної Лощинівки Ізмаїльського району Одеської області є одна родина – Кеткови. Від дідів і прадідів їх звати Інджеєви. Всі вони високі та стрункі, як тополі, за описом дуже схожі на воєводу Індже.
Я чув від діда, що коли вони переселялися з Бессарабії, тільки в Індже була вогнепальна зброя – пістолет.
Як відомо, воєвода Індже брав участь у російсько-турецькій війні (з кінця 1806 по 1812 рік), у ті часи він був «капітаном» і «добровольцем».
А у відомих літературних витворах Михайла Грекова, який записав слова свого батька, воєводи Генчо Кіргова, про «добровольців» написано так: «О, вони були хороші хлопці, благослови їх Бог! Вони, як і ми, покинули свою батьківщину і прийшли допомагати нашому цареві проти турків. З міста Одеси їх повернули до Бессарабії і поселили в нашому селі (Дермендере, сучасний Каланчак – Ред.) та в селі Кайраклія (сучасна Лощинівка). У нашому селі їх було близько 65 осіб, і стільки ж, мабуть, було й у сусідньому селі Кайраклія».
Наскільки відомо, воєвода Індже помер у 1821 році на кордоні з Бессарабією, поблизу села Скулені на річці Прут. У нього була дружина Катерина та неповнолітній син.
Після окупації Дунайських князівств росією, у листопаді 1829 року, Катерина повернулася до Ясс зі своїм сином, але застала у своєму будинку чужинців. Були розпочаті серйозні справи щодо їх повернення, але нічого не вийшло.
Можливо, що після листопада 1829 року Катерина та її неповнолітній син оселилися в селі Кайрайлія (сучасна Лощинівка), де, можливо, мали знайомих з добровольців, а після 1861 року переїхали до таврійського села Гюнівка.
Донині Кеткови, по вуличному Інджеві, живуть по сусідству з Кулянковими, по вуличному Улінтірі (від слова «доброволець-волонтир»).
За моїми розрахунками, Індже, згаданий у 1862 році, міг бути дорослим сином відомого воєводи Індже. На жаль, літні люди з цих двох родин (Кеткови та Кулянкови) померли, а молодь нічого не знає про історію своїх родин.
Ще раз нагадаємо, що усе вищевикладене є лише припущенням Івана Ангелова, який цікавиться історією свого села та взагалі болгар, які волею долі два століття тому опинилися в Україні. Звичайно, знайти якісь документальні підтвердження цій теорії зараз неможливо. І, звичайно, фото, аби хоч побачити цих людей, немає. Але погодьтесь, це ну дуже цікава загадка для істориків.
