Фермер із зникаючого села на півдні Одещини робить бринзу, доглядає свиней та створює власний краєзнавчий музей

У селі Лимані, що межує з Національним природним парком «Тузлівські лимани», нині мешкає лише чотири родини. Серед них – фермер Олег Пономаренко з дружиною Іриною. Займаються сільським господарством: тримають корів, в’єтнамських свиней та птицю. А ще Пономаренки не байдужі до історії рідного краю, збирають різноманітні артефакти. Їхній будинок уже схожий на краєзнавчий музей, господар мріє розвивати цю справу і приймати туристів після війни. В гостях у подружжя побував Укрінформ, передає видання «Південь сьогодні».

Фламінго – візитівка лиману

Від Одеси до селища Лиман автівкою їхати близько трьох годин. За «Паланкою» – з пів години трасою, а потім слід звернути в безмежні простори сільського бездоріжжя. Милуємося з авто бесарабськими селищами, помічаємо їхній спокій, але водночас і занепад.

На під’їзді до Лиману – зупинка транспорту, розмальована розкішними фламінго. Це – «візитівка» селища, розташованого на березі лиману Хаджидер, куди з 2021 року величезними зграями прилітають ці «вогняні» птахи.

Тут зупиняються автобуси до Дивізії та Татарбунарів, куди мешканці Лиману їздять у магазини, до лікаря, на пошту тощо. Зараз у селі залишилося тільки чотири родини з двохсот. Люди почали виїжджати з Лиману ще задовго до початку повномасштабної війни – хто в місто, хто до більших сіл.

По обидва боки ґрунтової дороги – старенькі похилені хати. Від деяких залишилося тільки по кілька стін. На косих стовпах хвилями нависають проводи, вуличних ліхтарів немає. Такі пейзажі ми бачили у прифронтових селах Херсонщини, але Лиману війна напряму не торкалася. Спершу село здається повністю вимерлим, аж раптом прямо під колеса до нас вибігає маленьке чорне порося. Гальмуємо – ми на місці.

«Буває, косулі заходять, пелікани літають»

Коли пил осідає, виходимо з автівки. До нас уже крокує господар ферми «Хаджидер» (так за радянських часів називалося і саме село) Олег Пономаренко.

Він народився і виріс у сусідньому селі Дивізія. До праці звик із дитинства. Після навчання поїхав до Одеси, де мав власний бізнес, але через складнощі вирішив повернутися до села. Спочатку Олег жив у батьківській хаті в Дивізії, а потім придбав землю у Лимані й почав будувати власну ферму.

«У місті в мене від проблем боліла голова. Тут, звісно, проблем не менше, але голова від них не болить. На природі класно. Там – лиман, чисте повітря. Буває, до мене косулі заходять, пелікани літають – це для душі класно. Працюєш не менше, ніж у місті, а заробити гроші дуже важко. До війни баночка закваски коштувала 300 грн, а наша бринза гуртом – 80 грн. А тепер закваска – 1300 грн, а бринза – 150 грн. Фермерська праця знецінюється», – каже Пономаренко.

Із дружиною вони тримають поголів’я корів, в’єтнамських свиней та птицю. На фермі також живуть віслюки й поні. Кілька років тому Пономаренко завів страусів, але розведення йшло погано і більше ними не займається. Тримали й овець.

Запрошує нас на екскурсію.

«Ходімо! Але майте на увазі: жодні ваші парфуми не перекриють місцевих ароматів», – жартує він.

Корова Снігурка, свинка Нінка та обмаль робочих рук

Заходимо по дерев’яному настилу до корівника. Тварини зустрічають нас гучним «муканням». У господарстві Пономаренків нині – 60 корів.

«Донедавна в нас було 130 корів, але через відсутність кормів довелося зменшити поголів’я удвічі. У нас усе повисихало, це катастрофа. Раніше із 40 гектарів збирали по 800 тонн силосу, а тепер зі ста гектарів – лише 150 тонн. Нема чим кормити скотину, нема людей. Але добре, що тут не стріляють, а тільки пролітають. Можна жити», – каже Олег, вказуючи на заповнену на чверть силосну яму.

Каже, «місцеві не хочуть працювати».

«Зараз у нас на фермі – лише восьмеро працівників. Свідомість людей змінюється не у кращий бік. У перші два роки війни ми не мали проблем із людьми, а тепер – не знаю, чи заморилися, чи якийсь психоз, – нікому нічого не треба. Що по телевізору показують? Той п’є, той б’є. Покажіть мотивуючі історії, як люди працюють на своїй землі й заробляють», – каже чоловік.

Із молока родина Пономаренків виготовляє бринзу і вершки, сироватку використовують для телят і свиней.

«У нас по 700–800 літрів молока на день, це небагато», – пояснює господар.

За словами Олега, на його фермі – безвідходне виробництво. Навіть гній висушують та взимку топлять ним хату, замість дров.

Дорослих корів тримають окремо від телят.

«Це в нас Снігурка. Вона народилася у новорічну ніч, тому так і назвали. А це – Буйвол, бо забіяка», – розповідає він далі.

Не всі тварини на фермі Пономаренків мають ім’я. Але якщо вже його отримують, то, за словами господаря, живуть довге життя.

«Ще в нас є свинка Нінка. Вона єдина зі всіх свиней поводиться, як собака, – лягає на спинку і просить почухати їй живіт. Назвали ми її на честь однієї продавчині з ринку, яка теж «витворяє»», – усміхається фермер.

Ще тварини відчувають смерть. Господар розповідає, що за коровами та свинями приїжджає авто та відвозить їх на скотобійню, що за межами села.

«Буває, водій звечора приїжджає, ми стоїмо спиною до стада і я кажу, яку корівку завтра треба забрати. Повертаємося до них лицем і бачимо, що та тварина, яку я обрав, стоїть і не їсть, одна з усього стада. Усе розуміють», – ділиться співрозмовник.

Зауважує, що тварини і птахи, особливо фазани, дуже чутливі до звуків війни. Вони хвилюються навіть через вибухи, які лунають на великій відстані і які не чують люди.

«О шостій треба бути на ногах, доїти корів»

Продукцію з ферми «Хаджидер» доставляють у 20 м’ясо-молочних магазинів Одеси.

Питаємо господаря, чи не відчуває він ізольованості від суспільства в майже вимерлому селі.

«Завдяки сусідству з Нацпарком до нас часто заїжджають журналісти. Вже і The New York Times, і National Geographic були. До школи доньку в Дивізію возимо, тож спілкування нам вистачає. А так – о шостій вже треба бути на ногах, доїти корів, потім робимо слівку, бринзу, сметану. А ще і в гості встигаємо поїхати, не лише ж працювати», – розповідає Олег про свої будні.

Пригадує, як у перші місяці війни в них жив кум, якому вдалося врятуватися з окупації в Ірпені:

«У нього був надзвичайний стрес. Кожну зірку сприймав за дрон і майже не спав уночі. А життя своє він виміняв у росіян на «айфон» – за гаджет окупанти показали, як вийти з міста».

Хата-музей: церковні книги румунів, старовинні монети

Олег запрошує нас до своєї хати. Він облаштував справжній краєзнавчий музей.

«Мені це подобається. Цікавлюся історією нашого краю. Познаходив старовинні речі: щось – коли поля обробляв, щось – у городі, щось мені привозили. Був один кувшинчик, знайшли його в Дивізії під час робіт із благоустрою. По інтернету дивився – його ще кімерійці завезли. У таких сосудах зберігали прах. Тому я вирішив його віднести на цвинтар, якось із його появою у мене стало більше проблем. Хотів створити ферму для відвідування туристів, але війна все нам переломила», – каже чоловік.

У його музеї зберігаються артефакти, знайдені на території Лиману та Дивізії, а також кількох сусідніх селищ.

«Ця місцевість унікальна й мультикультурна. От Жолтояри – там живуть молдовани. Базар’янка – німецьке село, Дивізія та Лиман – українські. Сергіївка – колишні кацапи зі Зауралля, Кулєвча – болгари», – каже фермер.

Про себе чоловік жартує, що в мами з турків та в тата з «руських бандитів» вийшов «справжній хохол».

У просторій кімнаті можна побачити все: від старовинного буфета, який зробив місцевий майстер 130 років тому, до першого шкільного комп’ютера в Дивізії. А ще – церковні книги румунів, які знаходили за часів Другої світової, шкіряні стоптані постоли, австро-угорські ножі початку XIX століття, старовинні турецькі та монголо-татарські монети, старі праски, прикраси для коней тощо.

«Дуже хочу розширити свій музей. На горищі ще купа речей – чорт ногу зломе.  Для цього потрібно більше простору… Не буде в нас майбутнього, якщо не вчимо історію. Якщо мої онуки зайдуть у мій дім і хоч раз запитають: «Дідусю, а що це таке?», а я їм відповім, тоді знатиму, що моя мрія збулася», – каже Олег Пономаренко.

Підготувала Діана ГЕРГІНОВА