В Одесі родини безвісти зниклих та полонених захисників розповіли про своїх близьких та нагадали про ціну Незалежності України
24 серпня, у День Незалежності України, в Одесі відбулася щонедільна акція-нагадування про полонених та безвісти зниклих захисників, а також цивільних. Під час заходу учасники виступили з промовами, аби нагадати, якою ціною виборюється свобода України, чого вимагають від уповноважених структур та потребують від українського суспільства, передає видання «Південь сьогодні».
Традиційно до акції долучилися рідні військових, зокрема батьки, сестри, дружини, діти, а також небайдужі українці, тримаючи в руках прапори з назвами бригад та іменами, з плакатами та фотографіями своїх близьких. На плакатах гасла: «Вони захищали твою свободу і лишилися своєї. Не мовчи!», «Я хочу знов в обійми тата», «Я хочу, щоб кохали не на відстані, а поруч», «А якщо безвісти був би ти?», «Якщо будуть кричати мільйони – світ нас почує. Безвісти зниклих чекають родини», «Одеса кричить за своїх Героїв. Безвісти – рана в душі», «Військові платять сльозами своїх дітей та дружин за радість інших дітей та родин. Не забувай!», «Синочок, чекаю на тебе», «Я хочу бути поряд з татом», «Там, у темряві полону, вони довіряють, що ми їх не зрадимо», «Я твій, дядя, голос», «Вірю, що десь б’ється твоє серце… Я чекатиму завжди. Твоя сестричка», «Пам’ятай про ціну незалежності».
«Ми сьогодні тут, щоб вкотре нагадати про наших рідних безвісти зниклих та військовополонених. Ми не маємо права забувати про них. Тому що кожен з них хоче повернутися додому. Кожна дитина мріє обійняти тата. Жінка – чоловіка. Сестра – брата. А мати хоче дочекатись сина. Ми маємо бути їхнім голосом. Моя родина вже понад тридцять місяців чекає тата з полону. Це довгих тридцять місяців невідомості, надії, хвилювання. Мій тато потрапив в полон в Бахмуті… разом з побратимами мужньо захищав кордони нашої України. І я не хочу рахувати роки. Я хочу, щоб мій тато був поряд з моєю родиною, щоб я могла до нього приїхати обійняти його, зателефонувати…», – каже донька полоненого захисника Ганна.
Юлія разом з маленькою донечкою ходять на акцію щотижня. Чоловік Юлії зник безвісти рік тому, і з того моменту – жодної звістки. В очікуванні на татка, їхня донечка ходить на кожну акцію й вірить – він повернеться:
«Спочатку вона не розуміла цього всього, але зараз трошки старше стає, і вона розуміє, що тата немає вдома, вона сумує. Приходимо сюди на акцію, і вона каже: «Їдемо чекати татка, будемо чекати його». Вона вірить, що вона приїде, і він приїде сюди чи прийде… Я вважаю, що акції – це дуже важливо, тому що більша частина нашого суспільства – вони не знають цієї проблеми. Насправді розуміють найбільше ті, хто стикнувся з цією бідою. А хотілося б, щоб і всі інші не були осторонь, не ігнорували, а також приходили, підтримували всіх безвісти зниклих, всіх полонених і цивільних, які опинилися в такій біді. Це дуже просто: пройти, зробити фото, викласти в соцмережі, може хтось упізнає. Дуже багато хлопців з полону повертаються і бачать ці фото – можуть впізнати».
Чоловік Олени зник безвісти у січні 2025 року на Донецькому напрямку. Під час промови жінка закликала уповноважені державні органи діяти й вимагати дій від міжнародних структур, а також суспільство – підтримувати родин безвісти зниклих на цьому шляху:
«Вісім місяців ми не маємо жодної інформації – чи живий, чи в полоні, чи бачить він сонце, чи пам’ятає наші імена… Нам, родинам зниклих та полонених не потрібно співчуття на папері. Нам потрібні дії. Не цифри у зведеннях, не відписки в листах. Нам потрібна правда: де наші сини, де наші чоловіки, де наші брати, де наші батьки. Я звертаюся до державних структур – ви зобов’язані піднімати пошукові групи, вимагати від міжнародних організацій тиснути на ворога… Кожна хвилина мовчання це зрада… Я звертаюся до громадян – не думайте, що це тільки наша трагедія. Це трагедія нації, бо завтра на моєму місці можете стояти ви…. Запам’ятайте: безвісти зниклі – це не тиша. Безвісти зниклі – це крик, який має розбудити країну… Вимагайте від влади звітів, вимагайте правди, не мовчіть…»
Дружина зниклого безвісти військовослужбовця Наталія закликала українців єднатися, а також вшановувати пам’ять полеглих
«Пам’ятайте, кому сьогодні ми завдячуємо Незалежності. Завдяки кому ви сьогодні прокинулися. Сьогодні моє гасло – військові платять сльозами своїх дітей та дружин… Я звертаюсь до всіх дружин, всіх матерів: я не хочу, щоб завтра ви провели всі ночі, поки не повернеться ваш рідний, в сльозах, в очікуванні. Тому прошу вас сьогодні – об’єднайтеся з нами, допомагайте нам повернути. Нам треба ще так багато хлопців повернути додому. Тільки об’єднавшись, коли ми разом – тоді ми тільки народ. Будьмо сильними. Незважаючи ні на що, вони стоять в холод, у спеку, мороз, борються з ворогом. І невже вам шкода хвилинки о 9:00 стати й почесно згадати загиблих Героїв? Одну хвилиночку…»
Окрім полонених та безвісти зниклих захисників, невизначеною залишається й доля позбавлених волі цивільних. Наприкінці 2024 року уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець заявляв про понад 16 тисяч українців, які знаходяться у російських в’язницях. Вікторія щотижня нагадує про свого свекра, якого у 2022 році росіяни викрали з власної квартири у місті Херсон та засудили до ув’язнення. Олександр Керекеша був залізничником, який потрапив у ворожу неволю через відмову співпрацювати з окупантами – перешкоджання постачання броньованої техніки до залізниці з Криму. Вже третій рік родина бореться за повернення свекра, батька, дідуся – додому.
«Побиттями, тортурами, вони розмародерили все його майно, вивезли на лівий берег Херсонщини та засудили його до майже семи років позбавлення волі. Він вже пережив одинадцять етапів і очікує на дванадцятий. Ви знаєте, в нашій країні зараз з цивільними дуже велика проблема. Тому що під обміни потрапляють згідно Женевських конвенцій тільки військовополонені. За словами Лубінця, наприкінці 2024 року офіційна цифра становила понад 16 тисяч цивільних осіб в полоні. Але ж ми розуміємо, що це офіційна цифра. А яка ж тоді насправді цифра? В два-три-чотири рази більше. Тому ми з вами збираємось тут. Підтримати один одного. І навіть коли у нас опускаються з вами руки, ми не даємо їх опустити один одному».
Серед присутніх на акції у День Незалежності з промовою виступила сестра звільненого з полону морпіха Людмила. Хуан Альберто Лейва Гарсія, який стояв на обороні рідного Маріуполя, повернувся до України під час обміну 14 серпня цього року. Людмила зауважила, що сьогодні незалежність – це те, що дається Україні великою ціною. Проте значно більшу ціну вона заплатить, якщо її втратить. Тому жінка закликала суспільство цінувати свободу та можливість бути українцями на рідній землі.
«Незалежність України можливо для когось всього лише порожні слова, але з вами точно не погодяться мешканці деокупованої Херсонщини. Люди, які пробули в окупації лише кілька місяців, побачили альтернативу тому, що є незалежність України, з величезною вдячністю і радістю зустрічали українську армію, коли вона нарешті повернулась на ту територію. Так само з величезною радістю і полегшенням на територію України повертаються діти, яких з великими складнощами, але все-таки старається повернути з російської федерації наша влада. Я хочу нагадати, що один зі злочинів російської федерації – це викрадення українських дітей. Їх вивозять в російську федерацію, примусово поміщають в сиротинці або російські сім’ї, з метою стерти в них українську ідентичність. І ці діти з великою вдячністю говорять про те, що вони раді повернутись на українські землі і бути нарешті собою, мати можливість бути українцями. Я вже не кажу про те, яке велике значення і про яку велику цінність говорять звільнені з полону українці – військовополонені і цивільні».
Вона також нагадала: раніше українці вже втрачали свою незалежність.
«Тоді це була російська імперія, сьогодні це російська федерація. Але тоді також український народ вирішив, що можливе сите майбутнє важливіше, ніж незалежність України. Українці заплатили за це страшну ціну – буквально через десять років радянський союз морив голодом їхні сім’ї, їхніх дітей – тих самих людей, які проміняли власну незалежність на, скажімо так, повний холодильник. Сьогодні ми маємо пам’ятати про те, що за це платиться неймовірно висока ціна, але пам’ятати також, що альтернатива цьому – ще гірша і ще страшніша…»
Учасники акцій-нагадувань також постійно наголошують – полон – це не опція збереження життя. На жаль, не всі повертаються з ворожої неволі живими. Брат Ганни Михайло рік вважався зниклим безвісти. Від побратима вона дізналася: їхній рідний у полоні. На жаль, 24 червня цього року родині прийшла трагічна звістка: агресор повернув тіло загиблого захисника.
«Рік боротьби, рік надії – робилось все можливе, для того, щоб хоча б отримати якусь звістку, для того, щоб повернути його додому. Нарешті ми її отримали. Ці слова досі кричать в моїй голові. Ці слова хлопця, який мені подзвонив і сказав: «Аню, він живий, нас всіх взяли в полон. Чекай, все буде добре». Але ті кляті кати вирішили за мого брата чи жити йому, чи не жити. І ось минув рік, 24 червня 2025 року ми отримали цей страшний дзвінок: «У вас співпадіння ДНК. росія-агресор повернула тіло вашого рідного». Потім все як в тумані. Але я дякую на даний час Богові, що мій брат вдома. Він спочиває, він на рідній землі і говорить з нами на сьогоднішній день, тільки в наших серцях».
Але вже через десять днів після поховання Героя, до сім’ї Ганни надійшла нова трагічна звістка – її зять зник безвісти на Сумському напрямку.
«Сьогодні я знову тут, як минулий рік, але вже з іншим прапором: з прапором 17 прикордонного загону, тому що на Сумщині десять днів потому після того, як ми поховали брата, пропав мій зять. Це людина з великої літери, це коханий чоловік, це другий син моєї мами, це люблячий батько. Він борець по життю, і тому я стою тут – для того, щоб битися за нього. Щоб повернути його додому…. Ми маємо битися. Вони (ворог – Авт.) не мають права бачити наші сльози. Вони мають бачити нас сильними, вони повинні бачити, що ми стоїмо за кожного і наші хлопці нам не байдужі».
Завершили акцію хвилиною мовчання – присвяченою усім цивільним та військовим, які загинули внаслідок російської агресії.
Слідкувати за анонсами акцій в Одесі можна у соцмережах організаторки Вікторії Азанової – за посиланням.
Амєлія МИЙНОВА, Дмитро ЄФИМОВ
Фото – акція на підтримку безвісти зниклих та полонених військових і цивільних (24 серпня 2025 р. в Одесі)
