Війна «у телевізорі», робота ТЦК та військова служба: про що говорили воїни 56 Маріупольської ОМПБр на Виделкаfest в Одесі
25-27 липня в Одесі пройшов ІІІ Благодійний фестиваль української культури Виделкаfest. Цьогоріч одеситам та гостям міста було представлено одразу три сцени: літературну, музичну та кіносцену. Концепцію Виделкаfest втілило гасло «Пам’ятай. Борись. Плекай». Детальніше про це ми розповідали читачам у попередній публікації. Другий день фестивалю, відповідно, був присвячений захисникам України та їхній творчості, й розпочався з дискусії з чинними військовослужбовцями 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Зокрема військові поділились думками про службу у бригаді, відмінність війни «у телевізорі» та у реальному житті, роботу ТЦК й інше, повідомляє видання «Південь сьогодні».
Про службу у 56 Маріупольській ОМПБр
Захисниця на позивний «Амазонка» зауважила, що хоч бригада не медійна, її воїни вже давно ефективно боронять країну на гарячих напрямках. Сама військова – артилеристка, має за плечима важкі бої за Піски, Авдіївку, Вугледар, Бахмут. Своїх побратимів називає другою родиною:
«Так, 56-та насамперед немедійна бригада, але вона дуже, я б сказала, міцна. Вона вже давно воює – від самого початку, і ми добре тримаємо свої напрямки, на яких стоїмо. Неважливо в якому підрозділі, де ти знаходишся, головне – те, що ти робиш, що ти підтримуєш своїх побратимів у такий тяжкий час. Якщо ми це не це зробимо – то хто інший? Я сама артилерист, я не піхотинець, але теж роблю свій внесок у цю війну. Наш колектив дуже дружній, тому що ми тримаємося один за одного. Можна сказати, що ми – родина. Так, в нас є родини поза війною. Але насамперед в нас є родина своя – чоловічий колектив і я одна жіночка. Ну отакий я «мінімужичок», так би мовити. Так що приходьте, підтримайте нашу бригаду. Вона не медійна, але її теж треба підтримувати, тому що без вас нам дуже-дуже тяжко».
На питання, де все ж таки найважче було воювати, захисники бригади вагаються відповісти однозначно. Наприклад, для медикині на позивний «Єгоза» найважче – це про кожне обірване життя українського військового. Також найважче – це коли про захисників забувають у тилу:
«Особисто для мене та моїх побратимів важко – коли на руках гинуть наші хлопці. І неважливо, чи ти знаходишся в Бахмуті, Часів Яр… Фронт – він завжди один і той самий – це війна, ми втрачаємо. Хлопці калічаться. Але коли в тебе є шанс врятувати чиєсь життя – це дуже важливо. І як для медиків, якщо ми не справляємося, тобто робимо все, але втрачаємо життя хоча б одного бійця – це для нас поразка. Тому що чиясь мати, дитина, дружина – не побачать свого рідного, коханого чоловіка, батька. Оце найважче. По нас як стріляли, так і стріляють, і з кожним роком все більше і більше в них зброї, різних негативних видумок, щоб травмувати українців і вбивати. Але для себе особисто і моїх побратимів – ми зрозуміли, що українці – це по-справжньому нездоланний народ. Це нездоланна нація. І наша армія живе не тільки за рахунок держави. Наша армія живе за рахунок народу. Тому на фронті найважче, коли в тилу про нас забувають. Коли люди в тилу нас не підтримують. А не коли по нас стріляють».
Не варто й казати, що служити тривалий час, а для когось це роки на передовій – тяжко. Особливо не знаючи – скільки ще часу доведеться боронити країну надалі. Кожному захиснику триматися в таких умовах допомагає щось своє. Для когось це родина, або творчість, віддушиною стає навіть звичайна риболовля.
«Моя віддушина – це дорога. Я часто в дорозі. В мене хобі саме автомобіль і рибалка. По роду служби своєї з автомобілем я не пов’язаний, і цей ремонт, догляд за цими автомобілями – одна з віддушин. Друга – це риболовля. Зараз ми на одному напрямку три роки, а раніше я шукав більш-менш віддалені від ворога ставки, і просто брав вудочку і йшов на риболовлю. Звісно, деколи бувало, що прямо у ставки прилітали снаряди, але сам факт перебування на природі біля води – мене заспокоює», – каже Мейсон.
Для Амазонки найважливіша підтримка – це сім’я.
«Я теж любитель половити рибу, але віддушина насамперед – це родина. Тому що хто як не родина, як не твоя друга половинка тебе підтримає. Тому що війна триває, ти не знаєш, коли вона закінчиться, а родина буде з тобою завжди. Тому я їм вдячна за це, що вони підтримують…»
Наразі військовослужбовці 56 Маріупольської ОМПБр мають змогу бачити рідних частіше – після виконання бойових завдань захисники повертаються до Краматорська. І хоч, ймовірно, в уяві багатьох українців, які живуть у віддалених регіонах, це місто в руїнах, зі слів військових, Краматорськ живе – продовжують працювати магазини та заклади, у будинках мешкають місцеві.
«Адже ми на цьому напрямку вже три роки, позитив у тому, що нам не треба постійно змінювати локацію, у нас все стабільно. І ми потрошки вже перейшли на такий режим, останній рік-півтора, що хлопці розселені всі по квартирах… І хлопці дійсно живуть з дружинами, діти приїжджають, хто не боїться, бо місце специфічне…. Але місто Краматорськ живе… Це якраз для багатьох віддушиною є – родина, близькі люди поруч», – розповів Мейсон.
Висвітлення війни «у телевізорі»
Як зауважують військові, реалії війни дещо відрізняються від того, що цивільні можуть побачити по телевізору. І не дивно, що у кількахвилинний сюжет неможливо вмістити те, що відбувається на фронті та прифронтових зонах роками.
«Насправді фронт – це як живий організм, як людина. Сьогодні ми емоційні, сьогодні в нас настрій агресивний, ми бігаємо, руйнуємо, а до вечора все стихає – ми хочемо спати, ми втомилися. Так само і фронт, лінія зіткнення. Сьогодні це штурми, сьогодні здається, що це кінець, в нас все летить, ми усім кидаємо у ворога, дуже багато поранених, ми працюємо, і здається, що ця доба не скінчиться. Але наступає наступна доба, і це тиша. Найстрашніше на фронті – це коли тиша. Тому що коли в тебе щось летить, ти розумієш, що щось відбувається, розумієш приблизно плани ворога. Але коли ворог затихає, ми розуміємо, що на нас чекає щось жахливіше, ніж це було до того. Лінія фронту це не постійні бомбардування, це як хвилі», – каже Єгоза.
Воїн на позивний Льова також додав, що після штурмових дій у військових нарешті з’являється можливість повернутися до певних побутових справ.
Однак дізнатися про те, як насправді живе фронт, можна тільки побувавши там. Саме побачивши на все власні очі, будучи ще військовою волонтеркою, Єгоза впевнилась – та картинка, яку вона спостерігала до цього у медіа, зовсім не відображає реальність:
«Телевізор і реальний фронт – це різні речі. Це як Інь і Янь. По телевізору вам показують фантастику і казку. Реальна війна зовсім інша. Коли я ще не була в Збройних Силах і не була військовим волонтером, мені здавалося, що там повний п*ць. Але коли я почала заїжджати туди надавати допомогу, а потім вже прийшла в Збройні Сили, я зрозуміла – та не п*ць там, вимкни телевізор, не дивись, там брешуть».
Мейсон також зауважив, що висвітлити роботу цілого підрозділу у короткому відео – нереально, й, окрім того, картинка, яку показують глядачу, може бути дещо «прикрашеною»:
«У нас сталий напрямок три роки. Журналіст, який приїжджає до нас на позиції, він не може в три хвилини викласти вам те, що відбувається. По-друге, хочеться зробити гарну картинку. Ми всі одягаємо кращу снарягу, тактичні навушники, на камеру такі всі «рекси». Журналісти їдуть, є можливість, вдіваються шорти, капці, накинуть бронік – таке артилеристи можуть собі дозволити… Ворог кожного дня лізе, але ми настільки до цього звикли… Для нас таке вже буденність. А вам журналісти намагаються дати картинку… Якщо говорити про піхоту, то насправді жоден журналіст не зможе показати сьогодні роботу піхоти. Раніше піхота – це контакт, це бій, як ми дивимося ролики Третьої штурмової. Штурманути – це одна праця. Закріпитись на позиціях – це інша праця. Літати на цих позиціях – це третя. Тобто показати у трихвилинному ролику роботу підрозділу – це нереально. Це треба цілий фільм документальний знімати про те, як це відбувається, бо це надзвичайно, як воно працює, як люди звикають до цього. Єдине, що ми розуміємо – що піхотинець, що FPV-шник, що артилерист: якщо завтра все, кінець – ми вже не повернемось такими, якими були раніше. Сприйняттям цього світу, гумору, навіть життя і любові до життя, ненависті до ворога».
Ставлення військових до ТЦК та «бусифікації»
Тема щодо методів роботи військових ТЦК та СП залишається однією з найбільш гучних по всій країні. А радикальні способи затягнути військовозобов’язаних до військкоматів прозвали «бусифікацією». Сергій Гнезділов зазначив, що тенденція до поділу суспільством військових на ТЦК та не ТЦК, бойових та не бойових – значно занепокоює й врешті-решт може призвести до негативних наслідків на полі бою з окупантами. На підтримку методів ТЦК виступив також його побратим Мейсон, наголосивши, що наразі у війську є значна нестача бійців:
«Я скажу не за всіх військових. Я скажу за хлопців, з якими я спілкуюся: ми ставимось нормально до ТЦК. Ми ставимось до їхніх методів нормально. Я поясню дуже просто: сьогодні ми рота, через місяць ми маємо бути батальйоном. Мені потрібні люди. Де мені їх брати? Вони самі до мене приходять одиниці. Мені Генеральний штаб дає дозвіл їхати на учбовий центр, відбирати людей добровільно. Де вони взялись у цьому учбовому центрі? Вони всі мобілізовані. Їх привезли туди ТЦК. Так, вони «бусифіковані», ми це сприймаємо нормально. Тому що зараз дуже велика нестача людей: в піхоті, в артилерії. Зараз будь-яка людина, яка має трошки мізків, може стати нормальним військовим, FPV-шником, артилеристом, танкістом. Чомусь така популяризація пішла в масах, що все, на фронт приїжджаєш – це Бахмут, це Краматорськ, ти одразу загинеш. Зараз, Слава Богу, на нашому напрямку мало двохсотих (загиблих – Авт.). Мудрі люди виживають, вони вчаться, стають ефективнішими. Лідери думок розкачують двіжуху проти ТЦК… Ми, військові, ті, кого я знаю, не підтримуємо цього. Ми за ТЦК, за те, щоб вони набирали, пробували змінити методи, але, як ми знаємо, в нашій державі щось змінити різко – важко, бо є радянщина, планова економіка… Тобто ТЦК, зверху над ними хтось, дають їм план, вони його виконують, відповідно якийсь певний відсоток від людей, яких вони доставляють – вони не придатні до служби. Так, зі ста людей, які стоять строєм переді мною, мені важко відібрати десять пілотів. З цих десяти я бачу по очах, що я можу зробити пілотів. Є відсоток там і людей з гепатитом, ВІЛом, СНІДом – з купою хвороб їх ТЦК туди привозить. Але це відсоток. З більшості людей будуть воїни: піхотинці, артилеристи чи пілоти».
У процесі служби, розповідає Амазонка, мобілізовані таким чином військові поводять себе по-різному. Хтось самовільно залишає частину, хтось – впадає в паніку, а хтось адаптується та починає вчитися:
«Це залежить від самої людини. Тобто якщо людина приїхала з негативом: «Все, я тут помру, я вмираю, я вже вмираю, мені відірвало ногу», а він тільки заїхав в Краматорськ, і ми такі стоїмо, четвертий рік війни, типу: «Ну добре. Коли оживеш, заходь до нас, будемо з тобою вітатись». Вони живуть в таких самих умовах, як ми, як вже сказали, ми тут живемо всі в будинках. Артилерія це не те, що піхота. В піхоті набагато тяжче. Ми живемо в будинках, у нас є пральні машинки, абсолютно все для звичайного життя, як живуть цивільні. Тому хто як вибере».
Захисниця зауважила, що нерідко лунає теза: «Чому не воюють контрактники?». Але річ у тім, що на четвертий рік повномасштабної війни багато воїнів, які добровільно стали на захист країни ще у 2022 році, отримали важкі поранення, або, на жаль, загинули. Вже не кажучи про те, що військові, які боронять Україну на передовій роками, виснажені як фізично, так і морально.
«На жаль, контрактники рано чи пізно закінчуються. Тому що хтось настільки отримав поранення, що просто більше не може воювати. Був період, коли люди йшли десятками, сотнями у військкомати: «Давай, я хочу воювати, я хочу за державу, за дітей, за родину». Цей етап пройшов. Потім етап, коли розносили повістки, хтось йшов, хтось тікав. Кажу на власному досвіді, в мене є знайомі, які ховалися в погребі, поки ми з побратимами сиділи в окопі, смажили картоплю на обід, шашличок. Ну під обстрілом – прилетіло – вибігли, подивились, все нормально. Не все так погано, як показують по телевізору. І тому ті люди, кого вже ТЦК тягне – я за, щоб тягнули. Суто хочу розповісти свою думку, тому що четвертий рік на війні, й адже я з 2020 року вже на війні, трошечки втомлюєшся, бачиш одні ті самі обличчя. Так, привозять новеньких. Деякі йдуть в СЗЧ (самовільне залишення частини – Авт.), тому що вони не хочуть. От якщо людина не хоче – ти її ніяк не змусиш. На ланцюг ти її чіпляти не будеш, бити, стріляти теж, тому що це неадекватно. Є люди, які прийшли зашугані, але по факту ти дивишся, як людина собі купує нові якісь речі, хоча приїхав в шортах, без взуття… Вони якось починають по-новому життя: стрижуться не по 100 грн, а в барбершопі, «Аdidas» оригінальні замовляють, хоча ти згадуєш, якими вони приїхали, і якими стали. Тому кожен обирає сам, як йому служити і ким йому бути».
Врешті-решт військові зазначили, що після примусової мобілізації військовозобов’язаний матиме значно менший вибір, у яких саме рядах війська проходитиме службу надалі. Тому нагадали про можливість звертатися до рекрутингових центрів й обирати собі бригаду та професію – поки ця опція є доступною:
«Проблема бусифікації полягає саме в тому, що більшість людей, які потрапляють на БЗВП – будуть розподілені Генштабом. І більшість людей потраплять у підрозділи не за власним бажанням. Я доношу це суспільству, друзям, знайомим – якщо людина сама вибере свою професію, в будь-якій бригаді будь-який рекрутер зацікавлений якомога більше людей затягнути, він допоможе обрати йому професію. «Ну от подивись на нього, він не створений для війни». Зараз нестача людей – з кожної людини буде користь. Хтось може бути на складі, отримувати продукти, хтось вміє паяти, він буде сидіти в підвалі й навіть не буде знати як війна виглядає. Але ми будемо платити зарплату достойну, тому що без його паяння мої дрони нікуди не полетять. Так само начальник складу продуктового – наче звичайна штука, а поїдь ці продукти отримай, опиши це все, видай… Тому популяризую це – щоб люди приходили самі у військкомати, рекрутингові центри, зверталися і не чекали, поки їх бусифікують», – пояснив Мейсон.
Водночас Амазонка додала, що вмотивованих бійців, які налаштовані навчатися – чекатимуть можливості у зростанні кар’єрною сходинкою у війську.
«Тобто кожен обирає сам свій шлях, сам своє будує життя, кар’єру, подальше перебування в Збройних Силах України. Якщо ти показуєш, що ти щось вмієш, якщо в тебе є до цього тяга, ти цього хочеш – для тебе відкриті всі двері».
Наостанок Сергій Гнезділов надав пораду військовозобов’язаним:
«Висновок такий: шановні друзі, якщо ви військовозобов’язана людина, завжди майте на меті отримати відношення у військову частину і обов’язково подбайте про те, щоб воно було у вас завжди з собою. Тому що в той момент, коли вас зупинять ТЦК, воно вам може вже не знадобитись. І потім писати: «А пам’ятаєш, ти казав про відношення?» – це трішки вже не так працює, тому що цю людину вже чекають в 5-й штурмовій Київській, і 56-та Маріупольська нічого з цим зробити вже не зможе.
Нагадаємо, в рамках цьогорічного фестивалю Виделкаfest триває важливий спільний збір із фондом Dignitas на 3 млн грн на евакуаційні роботизовані комплекси для 56 Маріупольської ОМПБр. Раніше Сергій Гнезділов розповів, що на фронті існує значна проблема з евакуацією поранених:
«Ми зіштовхнулися з проблемою, що станом на зараз дуже важко навіть легкопораненого бійця евакуювати з лінії фронту. Тому що для того, щоб його евакуювати, нам потрібно мінімум чотири людини, які візьмуть ноші, дістануться туди, покладуть його на ноші і три кілометри будуть його нести. І відправляючи туди групу, ми наражаємо на небезпеку і цих чотирьох людей. В умовах тотального браку людського ресурсу Україна має роботизуватись», – казав напередодні фестивалю військовий.
«Роботи-медевакери» нового покоління мають захист, високу прохідність, можуть рухатися вночі. Управляються вони дистанційно, без ризику для життя людей. Завдяки цьому шанси повернути пораненого захисника додому живим – збільшуються.
Задонатити на евакуаційні роботизовані комплекси для воїнів 56 Маріупольської ОМПБр можна за посиланням: https://send.monobank.ua/jar/AEHzYfDirG.
Амєлія МИЙНОВА
