Як у Казахстані живуть нащадки болгар півдня Одещини та як наші земляки змінили культуру землеробства у цілій країні
18:12 26/05/2025
Для великого вісімнадцятимільйонного Казахстана їх тут дуже мало – усього чотири тисячі. Але вони вже понад сторіччя зберігають рідну мову та культуру. Як оселилися, жили та зараз живуть у Казахстані нащадки бессарабських болгар, показав у своєму сюжеті «Българи от Казахстан» (Болгари з Казахстану) журналіст NOVA Ніколай Дойнов, передає видання «Південь сьогодні».
Болгарські народні костюми, у яких його зустрічали в Казахстані, автора сюжету не дуже здивували. А от те, що під час зустрічі господарі під спів болгарських пісень осипали гостей цукерками, для Ніколая стало справжнім сюрпризом. До речі, цукерки йому порадили зібрати та покласти до кишені, розповівши, що це до достатку.
Зустріч відбувалася в Будинку культури села Андріяновка, що розташоване у південно-східній частині країни неподалік від Павлодару.
Мова, якою тут розмовляють болгари, така сама, як та, якою розмовляють у селах на півдні Одещини, у Буджаку. І саме Буджак вони вважають своєю прабатьківщиною. Марія Каланджова, Галіна Сталєва, Ольга Захарова, Григорій Баклажанский – так звати людей, що сидять з журналістом за столом, на якому можна побачити страви, що подають і у наших селах.
Але справжнє, історичне, те, що носили його предки, прізвище Григорія – Патладжанов. Чому воно було змінене, чоловік не розповідає, але здогадатися не важко.
Андріяновка – друге село, засноване тут болгарськими переселенцями. Перше – Розумовка – теж знаходиться тут неподалік. Прапрадід Григорія був головою однієї з двадцяти родин, які першими оселилися тут, та так званим лідером групи. Зараз його, мабуть, називали б старостою. А рішення оселитися тут прийняв, бо йому сподобалася природа – земля, вода, дичина.
«Качки, гуси летять! А земля! Багато землі навкруги і нікого немає. І дід сказав: «тут буде!» Так була створена Розумовка», – розповідає Григорій.
Є в цих краях люди, чиї предки приїхали сюди не за своєю волею. Було це під час Другої світової війни, під час сталінських репресій. Але це була вже друга хвиля переселенців.
Перші ж оселилися тут набагато раніше. Їхню історію журналісту розповідає професор Харківського національного університету ім. Н.В. Казаріна Михайло Станчев. Ця історія Михайлу Геогійовичу відома не тільки з наукової літератури. Це і історія його родини.
Все розпочалося зі Столипінської земельної реформи в російській імперії у першому десятиріччі минулого століття. Болгари, які тоді жили в Бессарабії, отримали шанс, як і інші народи в імперії, отримати безкоштовно багато землі, але дуже далеко.
«Дефіцит землі в болгарських селах Бессарабії призвів до цілої хвилі переселенського руху», – зазначає історик.
Протягом 1907/8 – 1917 років тисячі людей вагонами їхали до невідомого Омська, а звідти на південь переселенці вже їхали возами або йшли пішки.
«Те, що мені розповідали батько та дядько, та й всі інші… Вони не були пристосовані до таких природних умов. Вдень – спека, вночі – лютий холод. Багато наших людей вмирало», – розповідає професор Станчев.
Село Розумовка, колись багатолюдне, зараз виглядає покинутим. Але по залишках будинків можна дізнатися багато цікавого.
Робити домівки такими, аби в них було тепло взимку та прохолодно влітку, болгар навчили місцеві жителі. Будували тут буквально з землі. Використовували ґрунт, змішуючи його з водою та соломою. Традиційні старі болгарські будинки тут мали три кімнати: велика, де люди відпочивали; менша, де готували їжу і пекли хліб та спальня.
Зараз будинки більші, це добре видно на відео, і, чомусь, теж нагадують такі в селах Одещини.
Все необхідне для землеробства перші жителі Розумовки та Андріяновки привезли з собою. І цим повністю змінили землеробство у цих краях. І ставлення корінних мешканців до себе – теж.
«Вони не знали, що таке картопля. Вони не знали, що таке перець, огірок… І ми, розповідали наші діди, привезли з собою насіння. А коли отримали врожай, почали їх пригощати. Вони спробували і почали нас поважати. А що вони вам показали? А що… Айран», – розповідає Григорій.
В Андріянівці і зараз багато людей. Але найбільше їх тут було під час третьої хвили переселення – так званого засвоювання цілини. Проте ті часи теж вже у минулому. Тоді в селі, як не дивно, всі спілкувалися болгарською – і казахи, і німці, й українці.
Сьогодні в столиці Казахстану Астані працює болгарський етнокультурний центр «Злата». Керує ним етнічна болгарка Ольга Андрєєвска. Під її керівництвом співають болгарські пісні та танцюють болгарські народні танці діти різних національностей.
Проте спілкування з історичною родиною – Болгарією – Ольга називає важким, бо фінансування невелике, а сама Болгарія – далеко.
«Ми хочемо, щоб нас не забували. Ми далеко, але ми є. І хочемо спілкуватися», – каже Ольга.
Батько Ольги – Олег Дімов – депутат та один з засновників Асамблеї болгар в Казахстані. Розповідають, що під час одного зі своїх візитів до Болгарії він приїздив до пророчиці Ванги, аби отримати пораду щодо того, що робити казахським болгарам далі – повертатися на прабатьківщину чи залишатися в своїх домівках. І вона порадила залишатися в Казахстані, додавши, що їхній лідер їх виведе.
Проте так само діти казахстанських болгар їдуть на навчання до Болгарії, а самі вони інколи подорожують до цієї далекої, але рідної країни. Кажуть, що відчувають себе там, як вдома.
Професор Станчев розповідає, як у 60-х роках в селі Кортен зустрічали болгар, які з родинами поверталися з Казахстану.
«Ми зустрічали їх на межі, з музикою, з «хоро», бо повернулися болгари. Для нас це було дуже важливо», – згадує Михайло Георгійович.
Які пісні співають, чим пригощають гостей та як взагалі живуть болгари в Казахстані, дивиться у відео.
