Гагаузький Хедерлез: у селі Ізмаїльського району відбулося старовинне свято з новим змістом
У рамках фестивалю гагаузької культури «Буджак Ілдизи» в Котловині Ренійської громади відбулося яскраве, видовищне і «смачне» фольклорне свято «Хедерлез». Це весняне національне свято було приурочене до дня святого Георгія Побідоносця (за григоріанським календарем – Ред.), який вважається покровителем не лише воїнів, але й землеробів, пастухів і, навіть, мандрівників. Забігаючи наперед, скажу: як і усі попередні фестивалі гагаузької культури, він пройшов на високому рівні, в найкращих традиціях, якими славиться це село. По-іншому котловинці і не вміють. Все було відмінно. Молодці! Вони у черговий раз показали, як люблять своє село, свою культуру, мову, свої звичаї і традиції, як вміють приймати гостей.
Як завжди, цього дня усі бажаючі могли пограти в старовинну гагаузьку гру «ашик», насолодитися національними стравами і сфотографуватися в гагаузькому костюмі у фотозоні.
А юні екскурсоводи – 26 учнів 4-11 класів провели екскурсії в краєзнавчому музеї для мешканців та гостей села. Почесний гість свята – Генеральний консул Туреччини в Одесі пан Мухіттін Челік був приємно здивований побаченим і захоплений кількістю та різноманітністю експонатів, яких близько 4700, а також майстерністю гідів.
Дивовижно смачним курбаном цього року порадували жителів Котловини і гостей свята родини Георгія Дмитровича і Домни Іванівни Бринза, Григорія Івановича і Лідії Михайлівни Куруогло, Григорія Петровича і Світлани Петрівни Драгневих, Григорія Пантелейовича і Олени Дмитрівни Лефтерових, Івана Георгійовича і Марії Лазарівни Ангелових, Георгія Георгійовича і Віри Михайлівни Салабаш, Григорія Ілліча та Ірини Олександрівни Басаджи.
Основна ж частина свята пройшла у місцевому Будинку культури – в одному з кращих сільських ДК України, який після сильної пожежі 1997 року був капітально відремонтований кілька років тому на кошти, виділені урядом Туреччини.
«Ця урочистість увібрала в себе все, що дісталося від предків»
Хедерлез – прадавня традиція гагаузів. Ця урочистість увібрала в себе все, що дісталося від предків, внесла сучасні нотки і свято стало настільки магічним, «смачним» і привабливим, що постійно збирає в єдине коло найширші верстви населення. Свято в Котловині цього дня у черговий раз дало присутнім унікальну можливість познайомитися з культурою, традиціями, національними звичаями, набути нових знайомств, зустрітися зі своїми земляками, близькими і рідними, друзями. І, нехай це пафосно звучить, зміцнити єдність гагаузів.
Нагадаю, що гагаузи проживають у Болгарії, Греції, росії, білорусі, в країнах Західної Європи і Латинській Америці. Більше 30 тисяч гагаузів мешкає тільки в нашій Одеській області. Незважаючи на це, Гагаузька автономія на півдні Молдови – батьківщина для гагаузів всього світу.
Серед гагаузів України є великі вчені, лікарі, поети, письменники, журналісти, бізнесмени, державні і політичні діячі. Деякі з них народилися в Гагаузії і для них Україна – друга батьківщина. І усі вони – кожний на своєму місці, кожен по-своєму вносить величезний вклад в становлення України як незалежної держави. Багато гагаузів віддали свої життя в роки Другої світової війни, у війні України з російським агресором.
Сьогодні наше завдання полягає в тому, щоб зберегти і передати національне надбання – мову і культуру наступним поколінням. Цьому багато в чому сприяють і проведення свят, подібних тому, яке відбулося в Котловині.
«Хедерлез – це свого роду культурний код і стовп народу»
Про значення свята для гагаузів та для себе особисто розповів голова Асоціації гагаузьких товариств України, бізнесмен, депутат Ізмаїльської райради Юрій Димчогло:
– Хедерлез ідентифікує мову, культуру, менталітет. Демонструє кращі риси гагаузів: любов до рідного краю, збереження культурної спадщини, гостинність, працьовитість, народну творчість. Це одне з головних весняних свят гагаузів. У Гагаузькій автономії, звідки я родом, Хедерлез почали офіційно, на державному рівні, відзначати 22 роки тому. Відтоді цього дня в православних храмах проводиться святкова літургія, а епіцентром святкування стає місто Чадир-Лунга. Там на базі єдиної конеферми Молдови проводяться кінно-спортивні змагання «Алтин Ат» (Золотий кінь).
Свято Хедерлез сягає коренями в глибину віків. Починаючи з 2014 року я бував практично на кожному святі в Котловині. Добре пам’ятаю, як рівно 10 років тому це село стало «столицею» усіх гагаузів Одеської області. Як і цього року, Хедерлез тоді відбувся у рамках традиційного районного фестивалю гагаузької культури. Останній раз я побував на благодійному фольклорному святі «Хедерлез» в Котловині в 2023 році. Виступаючи перед присутніми і 10 років тому, і у 2023-му, я наголошував на важливості проведення таких культурно-масових заходів.
В Україні дуже важкі часи. З 2014 року йде російсько-українська війна. Але я переконаний – ми вистоїмо. Георгій завжди приносить перемогу. Для цього ми, люди усіх національностей, маємо бути єдині. Цінувати і поважати один одного, не забувати своєї історії. Не лише зберегти, але і множити нашу культурну спадщину, виховувати своїх дітей у любові до своєї Батьківщини, любові до своїх близьких і рідних, до своєї мови, культури, звичаїв і традицій. Я вам чесно скажу: мені дуже приємно бувати в селах нашої Бессарабії. У мене є друзі практично в усіх селах, і тим більше, в гагаузьких. А Котловина – частинка в моєму серці. Тут живуть чудові люди. Котловинці уміють об’єднуватися, люблять своє село, пишаються тим, що вони гагаузи.
«Збереження традицій і звичаїв предків об’єднують людей різних національностей, культур і релігій»
Про це свято зі свят розповіла і художня керівниця Котловинского Будинки культури Жанна Котляренко:
– Продовжуючи традиції своїх предків, сьогодні гагаузи відроджують стародавні звичаї і обряди, наповнюють їх новим сенсом. Так стверджується зв’язок часів і поколінь, духовний зв’язок людини з рідною землею. Люди розуміють, що земля щедра, якщо працювати на ній з повною віддачею. Хочу наголосити, що з початку російсько-української війни ми провели безліч благодійних концертів по збору коштів для наших Збройних Сил. А гроші, які жителі села зібрали під час новорічного благодійного концерти, ми відправили конкретно нашому землякові Владиславу Іордек на закупівлю амуніції. Він з першого дня війни на фронті захищає нашу Україну від агресора. Ми також організували гуманітарну допомогу для військового госпіталя в м. Дніпро, де проходив лікування після поранення і Владислав. У роки Другої світової війни гагаузи разом з іншими захищали свою Батьківщину від фашизму, а сьогодні тисячі гагаузів захищають незалежність України у сьогоднішній війні. Серед них і 28 хлопців з нашого села.
Збереглося багато легенд про так звану «юрієву росу». З давніх часів вона вважалася лікувальною для людини і тварин. Батьки примушували своїх дітей ходити босоніж по росі цього дня, щоб у них не хворіли ноги, а дівчатка намагалися умиватися цією росою, щоб бути красивими і рум’яними. Жінки збирали росу у флакони, щоб потім лікувати усілякі хвороби.
Головним атрибутом цього свята є приготування курбана. До речі, вважалося, що кров жертовного ягняти має магічну силу. За старих часів цією кров’ю малювали хрести на лобі, щоках, підборідді. а також на дверях будинку. Кров, що залишилася, виливали у важкодоступному місці, а кістки після трапези закопували в землю.
Обрядова закладка ягняти в курбан проводиться рано вранці у день святого Георгія (6 травня за григоріанським календарем – Ред.). Після обробки баранини хазяйка обдаровує рушником того, хто різав ягня. Доки запрошений чоловік порається біля м’яса, господар тільки спостерігає за цим, а господиня вже випікає ритуальний хліб в печі і готує кашу для ритуальної страви.
Раніше такий звичай існував по усій Україні. Цього дня дорослі постили. Пастух, який уперше вивів свої стада на пасовищі, також нічого не їв. Доки худоба йшла по селу, дзвонили церковні дзвони, священик з людьми теж йшов на пасовище, благословляючи молитвою про збереження худоби. Взагалі, збереглося дуже багато обрядів і звичаїв, і усі вони спрямовані на збереження худоби, врожаю і добрих відносин. Недаремно з цього дня стало традицією робити «чамур», коли люди добровільно, за покликом серця допомагають один одному зводити нові будинки. Це ж прекрасний звичай, який підтверджував, що тільки в єдності наша сила! На жаль, останні роки в селах майже не залишилося молоді і нові будинки вже практично не зводяться.
У гагаузів був такий звичай. Напередодні Хедерлеза уся родина записувала на папері свої заповітні побажання, а зі сходом сонця його опускали в озеро Ялпуг. Хазяїн набирав воду з озера, привозив її додому і, заходячи в двір, розбризкував її на свій дім, на господарські будівлі, тварин, птицю, продукти харчування. Відрадно, що в деяких сім’ях котловинців цей прекрасний звичай зберігся досі.
Складовою частиною свята Хедерлез була молодіжна розвага – хоро, катання на гойдалках. Цього дня було прийнято підводити деякі підсумки: зважували дітей і вимірювали їх зріст, порівнюючи ці дані з минулим роком.
Мене особисто радує те, що навіть в теперішні складні часи старше покоління передає свої навички і знання молодшому, показує практичні уроки народної творчості, учить умінню носити і шити костюми свого народу, основам приготування національних блюд. Разом з багатою історією свого народу вивчаються традиції, звичаї, народні пісні і промисли.
Збереження традицій і звичаїв наших предків об’єднують людей різних національностей, культур і релігій, людей, чиї серця б’ються в унісон заради миру, душевного спокою і благополуччя…»
Як я вже зазначав раніше, фестиваль пройшов на високому рівні. Програма була досить насиченою. Вокальні номери чергувалися короткими екскурсами ведучих в історію цього свята. Давайте до нього і повернемося.
Святкова концертна програма розпочалася з пісні «Чали кушу» («Пташка співоча»). Потім за традицією ведучі Олена Лефтерова і Володимир Нейков запросили на сцену почесних гостей – Генерального консула Турецької республіки на півдні України Мухіттін Челік та Юрія Димчогло, а також старосту села Котловина Олену Яманді.
Вони подякували всім тим, хто в такий важкий для України час організував це свято для людей і побажали Україні перемоги над агресором, а кожній сім’ї витримки, благополуччя і достатку. Ніхто не говорив про політику, про національні питання. Головне, що об’єднало усі ці виступи, це те, що гагаузи живуть в Єдиній Україні.
Серед гостей свята були і Ренійський міський голова Ігор Плєхов, перша заступниця міського голови Людмила Чакир, заступник мера, голова національно-культурного гагаузького товариства «Кардашлік» Іван Стадников, заступник директора департаменту економіки Одеської областної державної адміністрації, депутат Болградської райради Артем Булгару, начальник Болградської районної військової адміністрації Михайло Шарафаненко, заступниця начальника Ізмаїльської районної військової адміністрації Марина Деной та інші.
А концертна частина свята, як завжди, складалася з кращих номерів відомих не лише в нашому регіоні, але й далеко за його межами артистів і колективів місцевого ДК: «Чали Кушу», «Севда Гюлю» та «Сакирга». Перед присутніми виступили Людмила Базаджи, Микола Чолак, Роман Казани, Настя Булгарова, Саша Чолак, дует Даня Харитов і Єва Назар та інші.
Порадував глядачів своєю неповторною грою музикант Георгій Васильович Митиш, який напередодні відмітив своє сімдесятиріччя.
«Він гармоніст в декількох поколіннях, справжній Маестро. Жодне весілля, жодна урочистість в нашому селі, жодне свято не обходиться без його гармоні. Його пальці створювали і створюють музику, яка не просто звучить, – вона відлунює у серцях. Георгій Васильович був і залишаєтеся душею села, його музичним серцем. Його талант, переданий йому від предків, став справжнім скарбом для усієї Котловини. Він не просто грає, він дарує людям радість, надію, хороші спогади, – говорить директор Будинку культури Галина Булгару.
Ну а родзинкою концерту стала сценка (уривок з п’єси Тодура Занета «Бююлю мааза»). Окремо згадали і вшанували пам’ять відомого в Котловині музиканта Іллі Миколайовича Ковалджи, На згадку про нього «Сакирга» зіграла свою музичну композицію.
«Хочу, щоб гагаузьку культуру чули. Щоб люди знали: Ми є. Ми живемо. І ми співаємо»
Виступили на святковому концерті також Наталі Деніз і Інна Гульванська.
Як завжди, її голос звучав по-особливому. У ньому – сила, ніжність традиції і рішучість не дати своїй культурі зникнути. Наталі Деніз – співачка, викладачка, культурна діячка, і, мабуть, одна з найвідоміших представниць українських гагаузів. Народившись в Котловині, де вдома говорили тільки гагаузькою мовою, вона пройшла шлях від народних пісень у батьківській хаті до концертів на міжнародних фестивалях. Сьогодні її слухають в Туреччині, Азербайджані, Казахстані, Угорщині, а сама вона бачить свою місію в тому, щоб розповісти світу про гагаузів – через музику, через слова, через символи.
Уперше Наталі вийшла на сцену в п’ять років, коли батьки помітили її талант. Відтоді вона не просто співає – вона зберігає культуру через пісні.
«Я упевнена, що музика – це найпростіший спосіб передати історію народу. Люди можуть не читати книги, не дивитися документальні фільми, але почують пісню – і запам’ятають. Це мій вклад у збереження гагаузької ідентичності», – ділиться своїми думками співачка. – Хочу, щоб гагаузьку культуру чули. Щоб люди знали: ми є. Ми живемо. І ми співаємо».
Наталі не тільки співає, але й активно бере участь в культурних заходах. Вона виступає на фестивалях, наукових конференціях, міжнародних зустрічах. Зараз співачка готує новий альбом, до якого увійдуть пісні на гагаузькій, турецькій і азербайджанській мовах.
У 2024 році Наталі Деніз випустила спільну пісню із зіркою турецької естради Сердаром Ортач. Пісню «Від любові не втечеш» («Yok Aşktan Kaçış») у виконанні співаків опублікувала одна з великих музичних продюсерських компаній Туреччини Özdemir Müzik і уклала із співачкою контракт на постійне продюсування на території Туреччини.
З раннього дитинства брала участь в різних вокальних конкурсах, як в Україні, так і в Республіці Молдова і Туреччині. у 2006-2007 роках перемагала в конкурсах «Дунайські зірочки», «Голос Гагаузії» і «Кришталева корона Дуная-2007»
У 2014 році вона представляла Україну на міжнародному вокальному конкурсі «Turkvision», а в 2018 році на конкурсі « Еврофест-2018» в Македонії зайняла друге призове місце. Відзначимо, що Наталі переспівала відому українську народну пісню «Ой у лузі червона калина» гагаузькою мовою.
Наталі кандидат наук з 2016 року. Викладає в Одеському національному економічному університеті.
«Кожна її пісня стає як зіграна п’єса, що передає усю гамму почуттів»
Уродженка Котловини, нині мешканка Ізмаїла Інна Гульванська часто буває в рідному селі, нерідко виступає перед своїми земляками на різних святкових заходах у Будинку культури, отримуючи заслужені оплески. Так було і цього разу на святі.
«Потужний, яскравий і глибокий голос, проникливість виконання і приголомшливий артистизм, коли кожна пісня стає як зіграна п’єса, передаючи усю гамму почуттів, – усе це характеризує творчість Інни, – писав про неї її земляк-журналіст Микола Григораш. – Без її виступів також не обходиться жодне сімейне свято, вона з любов’ю співає для найрідніших і найближчих людей. Запрошують її виступити з нагоди своїх урочистих дат друзі і знайомі. Інна активно веде свої сторінки в соцмережах, викладаючи відео своїх виступів і публікуючи яскраві фотосесії. Будучи людиною відкритою, щирою, товариською, вона ділиться з передплатниками своїми думками і переживаннями. А ще у неї є канал на Ютубі, де викладені професійно зняті кліпи на багато з пісень, які входять до її репертуару…
Виховувалася Інна у великій сім’ї, де було троє дітей, вона і два молодші брати. Мама, Людмила Іванівна Ангельчева, усе своє життя пропрацювала завідуючою сільською бібліотекою і завжди співала. Не мислить вона свого життя без пісні і зараз, будучи учасницею народного вокального колективу «Чали кушу» Котловинского Будинку культури.
Батько, Іван Дмитрович Ангельчев, якого, на жаль, вже немає, був людиною далекою від музики, але односельці пам’ятають його як грамотного фахівця і досвідченого управлінця. Він не одне десятиліття входив в керівництво радгоспу «Перемога», був його незмінним головним економістом.
«Пам’ятаю, коли у нас удома починалося виконання нашої першої сімейної пісні «Село моє», перед нею ніхто встояти не міг… Співали усі! І діти, і дорослі! Коли ми збиралися, наші сусіди заглядали до нас на вогник. А хто не наважувався або скромничав (гагаузи скромні люди) слухали біля воріт… Слухали не просто пісні, а шум великої сім’ї, гармидер дітей. І тільки моя бабуся покрикувала для порядку. Ах, яка вона була, моя бабулечка, моя бабуся Феня!, – говорила Інна в інтерв’ю місцевій газеті «Ренійський Вісник» півтора роки назад. – Моя матуся, наш золотий голос і, якщо можна так сказати, літопис Котловини! Скільки пар повінчано і скільки дітей, маленьких янголят, охрестили під її вокальний супровід! А скількох провели в останню дорогу під спів мами, учасниці сільського церковного хору. Матуся моя – пташка співоча, і моя пісня «Benim annem» – це освідчення їй у вічній любові!»
Після святкування я поцікавився у котловинцев і гостей: чи доречно було проводити цей захід в такий складний для країни час? Жодна людина, якій я поставив це питання, не сказала, що святкувати не треба. Навпаки, в умовах воєнного стану, коли всі морально і психологічно напружуються, це справжня віддушина.
«Наша єдність в різноманітті робить нас сильнішими»
Коли ми вже поверталися до Рені, я запитав і у Івана Стадникова про доцільність проведення таких фестивалів.
«Котловинці ще раз довели, що навіть під час війни можна і треба дарувати людям маленькі радощі. На прикладі подібних фестивалів, на яких завжди присутні представники різних національностей, що говорять різними мовами, співають різні пісні, мають свою культуру, ми показуємо, що усіх жителів Бесарабії об’єднує любов до землі, на якій ми живемо, що для усіх нас Україна – це Батьківщина, що ми усі – українці, і що наша єдність в різноманітті робить нас сильнішими.
Вважаю, що люди потребують таких культурно-масових заходів. Адже, поза всяким сумнівом, вони об’єднують людей, взаємно збагачують, допомагають зберегти прекрасні традиції і національну культуру Дунайського регіону….» – прокоментував Іван Стадников.
На святі побував Петро ХАДЖИ-ІВАН, фото автора
