Про матір трьох синів, яка під обстрілами забезпечує зв’язок для воїнів одеської бригади

Тендітна «Мала» – мама трьох синів. Історію її бойового шляху розповіли у пресслужбі 126 окремої бригади територіальної оборони м. Одеса, передає видання «Південь сьогодні».

Коли на початку широкомасштабного вторгнення росії вона вирішила піти до війська, молодші одразу її підтримали. А от старший син, який на той момент уже служив, розлютився.

«Кричав: «Сиди вдома, я тут сам впораюся!», – згадує «Мала». – Але він чудово знає мій характер. Якщо я щось вирішила, то відмовити мене важко. Зараз вже, звісно, пишається мною, хвалить. А ще ділиться своїми переживаннями, бо знає, що я його зрозумію. Я дуже ціную його підтримку і знаю, що так само у складні моменти можу довіритися сину. Я йому і мама, і друг».

«Мала» – зв’язківиця 126-ї окремої бригади. Її обов’язок – забезпечення безперебійного зв’язку на передовій. До важкої та небезпечної роботи ставиться відповідально, адже розуміє, що вчасна комунікація – це життя її побратимів. Налагоджувати зв’язок часто доводиться під обстрілами, особливо дошкуляють ворожі безпілотники, які і вдень, і вночі полюють на наших оборонців. Військовослужбовиця жартома говорить, що в таких випадках її мініатюрні параметри стають у нагоді, бо сховатися вона може буквально у кожній шпарині.

«Хоча нещодавно ця теорія дала збій, – розповідає «Мала». – У нас був дуже важкий вихід, тиждень під шаленим ворожим вогнем, росіяни «поливали» усім, чим можна. Коли нарешті сказали, що до нас виїхала машина, я не могла її дочекатися. Вискочила з підвалу, проскочила до маленької альтанки, сіла з рюкзаком і автоматом біля столу і чекаю. По часу розумію, що машини занадто довго немає, щось трапилося. Тільки зібралася виходити назад, аж чую – наді мною гудить дрон. Прослизнула ще глибше, дочекалася, щоб він відлетів. А коли знову спробувала вийти, зрозуміла, що не можу поворухнутися. Я з переляку влетіла в той вузький прохід біля столу, а вилізти, виявляється, не можу. Знадобилося трохи часу, щоб таки звільнитися з «полону».

«Мала» сміється, хоча тоді було не до жартів. З позицій вдалося виїхати з другої спроби – перша машина не доїхала через пошкодження, а друга, забравши групу, просто зупинилася посеред дороги.

«Ми проїхали буквально сто метрів і автомобіль просто став. Усі в шоці. Вистрибнули з машини, забігли до якогось підвалу – перечекати і зрозуміти, як діяти далі. Залишатися в тому укритті не можна було, адже ми там були просто груповою ціллю, – згадує військовослужбовиця. – Я запропонувала групі виходити пішки. Хлопці погодилися. Було дуже страшно. З неба чатують дрони, на землі розсипані «пелюстки». Всім богам молилися, щоб дійти, життя промайнуло перед очима… На щастя, нам вдалося вискочити живими та неушкодженими!»

Найбільше бажання зв’язківиці – зібрати усю родину разом.

«Відколи розпочалася війна, ми не збиралися докупи. То старший син на бойових, то я. Мрію сісти з моїми найріднішими людьми до столу та відсвяткувати нашу перемогу, – посміхається «Мала». – А поки що маємо боротися. Не можна здаватися – заради наших дітей, їхнього майбутнього, заради хлопців та дівчат, які віддали життя за вільну та незалежну Україну».