Думки болгарського будителя, записані у 1886 році, для півдня Одещини дуже актуальні і сьогодні
Сьогодні, 1 листопада, Болгарія святкує одне зі своїх найбільших свят, яке має назву Ден на народните будители (День народних будителів). День народних будителів є офіційним болгарським святом, яке відзначає діяльність болгарських просвітителів, письменників і революціонерів, які жили та працювали з початку часів Болгарського відродження, визволення та перших десятиліть після нього (до 20-х років 20 століття). Пізніше, згідно з його початковою ідеєю, під час свята почали вшановувати діячів культури та особистостей, які зробили значний внесок у піднесення та збереження болгарської народної ідентичності загалом, зокрема і тих, що жили у попередніх епохах, а також у більш пізні часи. Офіційно відзначається з 1922 року з перервою в період 1945-1992 років. Неофіційно святкування відновили у 1990-му.
Зверніть увагу, період, на який припадає перерва в святкуванні Дня народних будителів майже співпадає з аналогічною перервою у святкуванні Дня Бессарабських болгар, про який журналісти видання «Південь сьогодні» розповідали днями.
Не буде зайвим сказати, що обидва свята були заборонені комуністичним режимом, який весь цей час панував і в Бессарабії, і у так званій шістнадцятій радянській республіці.
У минулій публікації ми наводили уривок тексту з книги національного героя Болгарії, революціонера, політика, письменника, поета, одного з Народних будителів, яким присвячене сьогоднішнє свято, Георгі Раковського «Переселення до росії, або російська вбивча політика для болгар». Передмову до видання цього твору у 1886 році написав інший будитель – Захарій Стоянов.
Далі ми хочемо поділитися уривком з цієї передмови, текст якої, як це не дивно, актуальний і сьогодні. Актуальний і для Болгарії, і для Бессарабії.
«…кожна чесна людина, яка вміє мислити і міркувати, погодиться з нами, що наш найбільший ворог сьогодні – офіційна росія…
«Вона бажає нам добра; вона нас не забула», — відповідають курячі уми, в тому числі і наших братів-зрадників, які продають свою совість за монети чистого срібла в російському консульстві.
«Ви ідіоти», – кажемо ми – «російський уряд хоче двох речей. По-перше, зробити так, щоб вона могла тримати нас у воєнному стані, що є вбивством для Болгарії, сподіваючись, що в ці важкі часи між нами виникнути якісь протистояння, і російській уряд, як покровитель, зможе сказати: «Ну без мене болгари не можуть; дайте мені волю йти з моїми дзвонами, батогами та шибеницями наводити лад»…
…Ми не бажаємо цього і нашим найлютішим ворогам. Ми хочемо мати історію, минуле, своїх героїв, своє «ура». Чи зрозуміють це московські слов’янофіли? Нам хочеться плакати, бо серед незліченних іноземних пам’ятників по всіх кутках нашої вітчизни не зберіглося жодного нашого, болгарського, кутка. Ми хочемо бачити, що між різних площ та вулиць міст, прикрашених назвами: «Москва», «Олександрівська», «Аксаковська», «Паренсова», «Гуркова», «Слов’янська», «Миколаївська», «Невська» і т. ін. виблискує і щось на зразок: «6 вересня», «Сливниця», «Драгоман», «Батенберг» і т. ін.
Чи хочемо ми чогось поганого? Погано-добре, хочемо його в себе вдома, на батьківському святому вогнищі. Чужого нам не треба; але ми хотіли б, щоб іноземці забрали свою покровительську руку від нас, бо вона може бути ошпарена, вона не має законних підстав, а у такому випадку християнська любов стає примхливою…
Але люди, які знищили Польщу, Малоросію і Бессарабію, не хочуть слухати. Одного разу вони оголосили про свій намір зробити Болгарію Задунайською Губернією, і ніщо святе їх не зупиняє.
«Кожне свято Болгарії – це смерть росії», – писав у номері «Русі» покійний екзальтований слов’янофіл Аксаков, за яким стільки сліз було пролито в софійській літературній співдружності.
«Що це за Крумовці, Симеоновці та Борисівці? Що не можна обійтися без них?» – писав той же Аксаков у князівській прокламації до болгарських воїнів, в якій говорилося: «Ви, сини і нащадки Крума і т. ін.» Бачите, яким жорстоким був палкий слов’янофіл. Його милість бажав, щоб ми не зверталися до нашого минулого, щоб замінили імена Крума і Симеона на Іван Грозний і Катерина Друга.
Але багато хто скаже: «Це росія звільнила нас». Це велика подія, ми вдячні покійному Олександру II, ім’я це буде святе в нашій країні навіки, ми вдячні і цілому російському народу. Але чи варто бути вдячним і за те, що наша росія звільнила нас, щоб поневолити нас знову – те, що вона вже довела з 6-го вересня? Ми вдячні російському народу, який не бажає нам зла, бо пригнічений більш, ніж ми за турецьких часів; ми також вдячні покійному імператору; але не сучасному російському уряду, що складається з 5-6 узурпаторів. Цей уряд хоче поглинути нас. Ми не хочемо, бо там є: шибениця, Сибір, Сахалін, III відділення, в’язниці, нагайки, дзвони, шпигуни тощо. Якщо він хоче мати його з нами братерський і людський союз – вітаємо. Але він хоче дружби ягня з вовком…».
Ще раз зазначимо, що цей текст написаний 138 років тому. А місцями звучить так, ніби сьогодні… І десь в нас, в Бессарабії.
Діана ГЕРГІНОВА
