Військовий з Вилкового після п’яти років в ЗСУ самовільно залишив частину до встановлення чітких термінів служби

Вчора, 21 вересня, під час панельної дискусії про демобілізацію на Фестивалі думок та у соцмережах відомий своєю активною громадянською позицією військовий із Вилкового, засновник фестивалю української культури ВиделкаFest Сергій Гнезділов оголосив про самовільне залишення частини до встановлення чітких термінів служби або свого 25-річчя.
Сергій з 19 років, тобто задовго до повномасштабного вторгнення, захищає Україну в Донецькій області та виступає за право на демобілізацію і нагадує суспільству про те, що захищати свою країну – обов’язок кожного громадянина, а не лише тих, хто на фронті з 24 лютого 2022-го або з 2014 року.
У своєму дописі Сергій Гнезділов детально пояснив свій вчинок. Далі інформаційна агенція «Юг.Today» наводить аргументи військового без змін:
«В 2019 мені теж казали, що я не народжений для війни.
Я тисячу раз питав себе: – Сергію, нащо ти це робиш?, коли заїджав вперше в нині окуповані Піски. Було дуже страшно, було дуже боляче переживати втрати, але, мені абсолютно не соромно за мій солдатський шлях. Я був дитиною, коли вперше побачив розйобані будинки та зграї безхатніх собак.
5 років в Збройних Силах лише переконали мене ось в чому: ніхто не народжений для війни.
Я не винуватий в цьому, але війна прийшла в мою країну, а я, як громадянин – маю її захищати. Чи так само думають ті, хто живуть поруч? В 2014 ми, як суспільство, не були до неї готові. Під час повномасштабного вторгнення, як виявилось, теж.
За всі ці роки, ніхто так і не відповів на головне запитання: яка вона, архітектура нашої національної безпеки?
Невже вся наша національна безпека – це стомлена піхота, в яку всі так вірять? Що буде, якщо вся вона сточиться в боях на Донецькому напрямку?
У Матвія Христос каже фарисеям, які його випробовували: віддайте кесареве – кесареві.
«Захист Вітчизни, Незалежності та територіальної цілісності України є обовʼязком громадян України» – кричить нам 65 стаття Конституції, але ніхто не готовий почути.
За 11 років війни з росією наше суспільство та наша влада не знайшла в собі сил серйозно і чесно говорити про реалії затяжної, постійної війни.
Нам казали, що в жодної з сторін ресурсу не вистачить на рік, що війна закінчиться за два-три тижні.
Солодка брехня розсіялась, залишились сумні реалії: ми і досі ігноруємо дійсність. Ми і досі не збагнули, що можна перемогти будь-яку армію, але неможливо – озброєнну і готову до найгіршого націю.
Влада просрала дорогоцінний час, але у нас все ще є шанс та можливість не тільки вибудувати нову національну архітектуру безпеки, але й урівняти громадян в правах та обов’язках.
Я зараз не кажу про справедливість, бо її не існує, навіть якщо в своєму ідеалізмі ми прагнемо її встановлення.
Я кажу про прагматизм та спроможність нашої держави обороняти своє.
Ми дійшли до Рубікону, коли піхота більше не вивозить, а суспільство продовжує «вірити в ЗСУ», замість того, щоб відповісти собі на запитання:
– Чи захистив ти Вітчизну?
Нас переконують, що піхоту, яка вивозила цю війну на своїх плечах нема ким міняти. 5 млн військовозобовʼязаних чоловіків кажуть військовому на нулю, що це не їхня війна, і що він має бути там до самої перемоги.
Провина піхотинця полягає в наступному:
- він вижив;
- не потрапив в полон;
- не отримав серйозного поранення.
Саме тому він і має продовжувати нести свою службу, поки інші громадяни отримують фейкові інвалідності, фіктивно одружуються з жінками з інвалідністю, фіктивно усиновлюють та ухиляються від виконання конституційного громадянського обов’язку.
Виявилося, що образ захисника, який весь час створювали медіа – занадто гламурний та нереальний. Це сталева людина, яка колись погодилась захищати це суспільство без термінів і строків.
Без термінів служби, без осяжного права на демобілізацію, приїджаючи в мирний тил, слухаючи суспільство доброволець починає розуміти, що кріпосне право не скасоване, а його – призначено винним та відповідальним.
Починається міграція в тил, у відносну безпеку.
Починається тотальна корупція: 2500 у.е – середня ціна «обмежено придатного», під час проходження військово-лікарської комісії.
За повну непридатність візьмуть удвічі більше.
Відсутність чітких термінів служби сприяє «чорній демобілізації»: одруження на пенсіонерках з інвалідністю колись були мемом, а зараз – дуже поширене явище,
- розводяться з дружинами, щоб оформити одноосібне опікунство над дитиною;
- розводять своїх власних батьків, щоб оформити догляд за матір’ю чи батьком;
- йдуть в СЗЧ.
В історії є багато чому повчитись, але, нажаль, ми не вчимо уроків історії.
Влада і досі не здатна на серйозний діалог із суспільством та нетолерантність до невиконання громадянського обов’язку широкою верствою громадян.
Замість доктрини «воювати – обовʼязок кожного громадянина» держава пропонує безстроково призначати захисниками тих, кого змогли відловити на вулицях.
Питання перепочинку піхоти та встановлення чітких термінів служби на нулю – питання національної безпеки.
Відсьогодні я йду в СЗЧ до встановлення чітких термінів служби чи до свого 25 річчя, маючи за своєю спиною 5 років бездоганної солдатської служби. Підхреслю: бездоганної.
Надіюсь, цим вчинком вдасться донести до влади та суспільства необхідність розмови та вирішення цієї ситуації.
Моя позиція залишається незмінною: ми маємо створити мобілізаційну чергу з числа всіх військовозобовʼязаних українців, і тоді демобілізація стане реальністю.
Озброєнну та навчену націю – не перемогти».