Історія лікарки, яка разом із родиною пережила жахи Маріуполя та переїхала до Одеси
Наталія Махсма жила та пропрацювала 40 років лікаркою в Маріуполі, де з родиною стала свідком страшних подій та втратила внаслідок бомбардування дім на початку повномасштабного вторгнення. Наразі вони переселенці та живуть в Одесі, де вже зараз вона продовжує свою діяльність у медичній сфері у центрі підтримки переселенців «Я-Маріуполь». Про те, як Наталія та її родина, попри ризики, виїхали з окупованого Маріуполя, щоб врятувати її пораненого чоловіка та маленьких дітей, жінка розповіла для «Суспільне Одеса» передає інформаційна агенція «Юг.Today».
У перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, вся родина Наталії: її чоловік, два сини, дві невістки та онуки, знаходились разом у будинку. Вона розповіла, що коли почалося інтенсивне бомбардування, родина ховалася у ванній між двох стін, оскільки з маленькими онуками одного та чотирьох років було важко спускатися у підвал.
Проте під час вибуху, який стався у трьох метрах від їх будинку, чоловік Наталії та сини були надворі – хотіли чимось закрити вікна, щоб скло не поранило нікого, якщо вилетить. Під час вибуху постраждала сама Наталія, невістка та чоловік:
«В цей час, коли бігла, я відчула, що в стегно потрапив уламок. І чую голос сина на вулиці, він кричить: «Всі живі?». Отже, я була поранена, діти були цілі, оскільки на руках у нас були. У невістки, вона коли бігла, уламком відірвало частину п’яти. Коли ми виглянули на вулицю, чоловік лежав нерухомий, присипаний усіма уламками від паркану. Він не подавав ознак життя», – розповідає лікарка.
Голова її чоловіка була покрита уламками та стікала кров’ю. На щастя, йому вдалося вижити, проте поранення були важкі:
«Він навіть одразу не помітив, що у нього немає ока. Коли він рукою торкнувся ока, то його палець провалився в очницю. Він весь кровив».
Тоді родина поїхала до лікарні, де приймали поранених. Там на них чекала страшна картина, бо постраждалих від ворожих обстрілів було дуже багато:
«Коли ми приїхали – це був повний апокаліпсис. В усіх коридорах лежали скривавлені люди, лікарі не знали, що робити. У двох кімнатах була відкрита операційна. Там була жахлива черга».
Попри те, що лікарень у місті було декілька, приймали через наслідки обстрілів не в усіх. Тому саме туди, де знаходилася родина Наталії, безперервно звозили постраждалих, які подекуди знаходились навіть на підлозі лікарні, з важкими травмами, або навіть без кінцівок:
«Це був жах, вони були на каталках, на підлозі. Вони всі були без ніг, без рук. Не встигали навіть викидати скривавлені простирадла, тому, що кров була усюди. Всі кричали, просили про допомогу».
Коли дійшла черга до її чоловіка, в операційній лікарям вдалося зупинити кровотечу. Однак, у лікарні закінчилися ліки, зокрема антибіотики, які були вкрай потрібні. У чоловіка Наталії також постраждала нога, яка почала роздуватися все сильніше, тому родина прийняла рішення залишити його в лікарні, що, врешті-решт було вірним рішенням:
«Ми його лишили там, аби оглянув хірург, коли звільниться. Хірург сказав: «Вам пощастило, бо вам би розірвало ногу».
Вже наступного дня у тій лікарні не було верхнього поверху. Згодом і в будинок подружжя прилетіла фосфорна бомба. На жаль, будівля згоріла до тла. Тоді людям доводилося переховуватися у місцевій школі:
«Мій чоловік був найважче хворий. Там перебували 200-300 людей з навколишніх будинків. У кого були зруйновані квартири. Спали всі один біля одного разом з тваринами, бо люди їх не лишали. Ми вже там перебували два тижні».
Проте разом із цим загострювалась інша проблема – в чоловіка Наталії почало гнити око, а антибіотиків не було. Тож родина усвідомлювала, що якщо вони не вивезуть з міста чоловіка – він загине.
«Тоді ми з сім’єю вирішили: «Ну, все одно помирати». Тому ми вирішили на свій страх і ризик їхати», – зізналася жінка.
Машини їхали з міста невеликою колоною, а навколо їх оточували обвуглені будинки та загиблі мешканці міста. Наталія зі сльозами поділилася, що вже коли вони проїхали Василівку та побачили українських військових, змогли видохнути:
«Доїхали до Василівки. У Василівці нас зупинили, бо бомбили без перестанку. У Василівці лише по асфальту був один прохід, з двох сторін, всюди були міни. Не можна було ні на крок від машини відступити, бо все було заміновано. Вся дорога. Коли ми проїхали Василівку, були вже наші війська – це було таке щастя… Наче друге народження…».
Чоловіка Наталії прооперували у Дніпрі. Наразі вони живуть в Одесі вже другий рік, де Наталії запропонували роботу за фахом у центрі «Я – Маріуполь», який допомагає її землякам – біженцям. У центрі надають гуманітарну, правову, медичну та психологічну допомогу вимушеним переселенцям з окупованого міста.
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
