Йдуть у засвіти найкращі: на війні Ізмаїльщина втратила молодого військового, батька крихітних синів

Ізмаїльський район вже неодноразово відчував, якою ціною Україна виборює майбутню Перемогу у цій кровопролитній війні з російськими окупантами. Ця ціна надто висока – життя земляків, героїчних воїнів, які віддають найцінніше за кожний клаптик звільненої від рашистів землі. Цього разу чорний колір жалоби застелив село Утконосівка Саф’янівської громади, яке 11 грудня на Донеччині втратило 22-річного місцевого мешканця, гранатометника, матроса Дмитра Михайлова.
Молодого хлопця, батька двох крихітних синів, на початку війни гнітило перебування в тилу, коли інші земляки боронили рідну землю від рашистів.
Бійця ворожа авіаційна бомба накрила в Ясинуватському районі Донецької області, коли він разом з побратимами штурмував ворожі позиції. На жаль, це був його останній запеклий бій…
Цю трагічну звістку журналісту інформаційної агенції «Юг.Today» повідомила дружина загиблого морського піхотинця Катерина Михайлова.

З її розповіді стало відомо, що Дмитро народився 11 січня 2000 року в селі Утконосівка. Тут пройшли його шкільні роки. Після дев’ятого класу хлопець продовжив навчання в Суворовському професійному аграрному ліцеї, де через два роки отримав диплом тракториста. Зразу після закінчення фахового навчання створив родину. Його обраницею стала Катерина, повна його ровесниця, бо народилася в той самий день, місяць і рік, що й Дмитро. У шлюбі ростуть двоє синочків-янголят – трирічний Миколка та дворічний Артемчик, абсолютні копії молодого батька. Аби забезпечити рідних, протягом п’яти років Дмитро укладав плитку на численних об’єктах в Ізмаїлі.
Дружина загиблого зізнається, що її чоловік був сповнений позитиву та енергії. Він був відкритим до людей, завжди готовим прийти на допомогу, любив готувати, мав власний рецепт найсмачнішого дієтичного супу. А найголовніше, Дмитро прагнув, аби його крихітні сини зростали в повноцінній сім’ї та в достатку. Бо ж сам батька втратив ще у дев’ять місяців, а на ноги його ставила самотужки мама, адже мала єдиного сина, появи якого на цей світ очікувала сім довгих років…
Це було просте мирне життя звичайної родини з Ізмаїльщини, яке було оповите великими планами на майбутнє. Але несподівано до цього родинного світу, де панувала гармонія, увірвалася безжальна війна.
Ще з перших днів вторгнення окупантів в Україну Дмитро постійно наголошував дружині, що він не «пацюк, який біжить першим із човна, що тоне». О шостій годині ранку 26 лютого добровільно поїхав до військкомату. Маму він попросив розбудити зрання, аби відвідати Ізмаїл у справах. Справжньої причини поїздки хлопець неньці не назвав, а розповів тільки дружині.
За словами Катерини, на території Одещини він перебував тільки тиждень. Далі довгі місяці в очікуванні дзвінків із Миколаївської області, що постійно була під ворожими обстрілами, згодом – з деокупованої Херсонщині. Не раз воїн потрапляв під мінометний обстріл росіян, бо ж був на «нульових» позиціях. Чергова така атака у кінці вересня закінчилася для Дмитра осколковим пораненням перенісся, руки та ноги. Один осколок потрапив навіть у голову. Реабілітацію проходив боєць в Одесі, де медики видалили майже всі уламки снаряду, не чіпали тільки перенісся.
У кінці листопада військовий вже опинився в найгарячіших точках Донецької області, звідки останній раз виходив на зв’язок з коханою жінкою 11 грудня. Тоді, згадує Катерина, наче прощався, бо просив піклуватися про дітей та його маму. Саме в той момент він застеріг дружину: якщо не зв’яжеться з нею протягом двох наступних днів, то це означатиме, що серед живих його вже немає. Як виявилося згодом, передчуття воїна справдилося…
Такі тяжкі втрати – це незагойні рани нашої країни, які кровоточитимуть століттями, бо гине цвіт нації. Щирі співчуття рідним. Вічна пам’ять славному синові України.
Інна ДЕРМЕНЖІ, фото – Катерини МИХАЙЛОВОЇ