Як війна вбиває культуру: фільмом-відкриттям етнографічного кінофестивалю «ОКО» стала документальна стрічка про село Криничне
Цього року фільмом-відкриттям 6-ї едиції Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО» стане документальна стрічка «Мертва квітка», яка є авторським проєктом режисерки та генеральної директорки фестивалю Тетяни Станєвої. Це світова прем’єра стрічки, що розкриває особисту історію про Бессарабію, її традиції та виклики у час війни, повідомляє видання «Південь сьогодні».
Світова премʼєра фільму відбудеться в рамках фестивалю 5 вересня о 18:00 в місті Київ. Міжнародна премʼєра — 3 жовтня о 18:00 в місті Софія, Болгарія.
Про фільм «Мертва квітка»
У селі Криничне, яке історично населене етнічними болгарами, збереглася традиція виготовлення воскової квітки — символу нового року, нової родини, дівочої ніжності. Режисерка фіксує обряди зимового циклу — Сурвакі, Коляда (Різдво), колядне хоро — впродовж зими 2019–2020 років. У фільмі показаний кожен етап і деталі — від створення воскової квітки та сурвакниць (прикрашені гілки молодих дерев) до святкування Різдва і масових народних танців. Саме на хоро, де збиралося все село, дівчата дарували обраним хлопцям власноруч зроблені квітки, прикріплюючи їх до шапки на знак своєї прихильності — як символ дівочості й цноти.
Минуло майже шість років. Ті самі дівчата збираються знову, але вони вже інші. Більше не жартують. Говорять про війну, про військових і загиблих героїв з їхнього села, про свою ідентичність, сперечаються про справедливість, згадують вибухи й укриття. Сурвакарі (діти) виростають і стають потенційними воїнами.
Квітки перетоплюють на окопні свічки. Застиглий з часів до повномасштабної війни холодний віск традиційної квітки, що є культурною сімейною спадщиною болгар, змінює функцію і місію — тепер він частина свічок, що несуть тепло і світло військовим в окопах.
Авторка, приймаючи героїв у своєму домі, стає об’єднувальною ланкою й обличчям діаспори та голосом війни — і для України, і для Болгарії.
Художнє рішення
Фільм побудований на контрасті: «До» та «Після» повномасштабного вторгнення — цей контраст передано через кольорокорекцію, ритм, звук і тишу. Екзотика та буйство болгарських традицій зіштовхуються з війною, яка унеможливлює їхнє проведення і позбавляє сенсу. Барвисті архівні кадри свят і ритуалів змінюються сірістю, спустошенням і безнадією, що панують у сценах воєнного часу.
Жіночий голос, що виспівує балканські мелізми, є лейтмотивом — ніби оплакує смерть ще одного культурного пласта. У першій половині стрічки цей спів пророчить біду, яка ще за вікнами, далеко, яку герої ще не усвідомлюють — так само, як не усвідомлюють свого щастя бути разом і насолоджуватись життям. Всі звуки природи, вій шакалів, собак ніби попереджають про те, що насувається лихо. У другій половині — спів з’являється як жалібна відповідь на незворотне.
Фільм зроблений методом споглядання за процесами — без коментарів та інтерв’ю. Глядач, спостерігаючи за часом, етапами й обрядами, сам проживає разом із героями їхню історію, переживає біль втрати та шукає відповіді на поставлені фільмом питання
Соціокультурний і політичний контекст
«Мертва квітка» показує, як війна вбиває традиції не менш безжально, ніж час. Всі герої стрічки — представники болгарської національної меншини в Україні. Через їхню історію фільм розкриває культурний контекст, традиції, мовне питання й внутрішні трансформації, які переживають національні спільноти в умовах війни. І водночас він порушує важливе питання: як зберегти культуру, коли нема кому й нема як передавати звичаї — особливо в селах, де зосереджене життя етнічних спільнот?
Фільм демонструє, наскільки важливим є збереження культури національних меншин в умовах екзистенційної загрози. Як етнічні спільноти можуть стати голосом правди для країн з яких походять, здійснюючи контрпропаганду. Архівні матеріали, відзняті завдяки Центру розвитку Бессарабії, доводять: болгари в Україні живуть відкрито, гармонійно, говорять рідною мовою, святкують — і це не загроза, а багатство. Саме війна, розв’язана росією, нищить цю унікальність.
Стрічка відновлює і доповнює культурну карту України, показуючи її різноманітність і багатство. Водночас виконує архівну функцію — фіксує обряди, які, можливо, залишаться лише на плівці. Це свідчення того, що культура гине не через політику України, а через зброю, яку несе російський агресор.
Нижче можна побачити трейлер документальної стрічки.
Детальніше про програму та особливості цьогорічного етнографічного кінофестивалю «ОКО» у попередніх публікаціях тут і тут.
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
