Як радянська влада зруйнувала життя родини з Ізмаїльського району та засудила одного з них за те, що не видав родичів НКВСникам

Стратієнко Климентій Калинович – уродженець села Матроска Ізмаїльського району 1905 року народження. Станом на 1940 рік мешкав окремо від батьків у сусідньому селі Броска. Чоловік був рибалкою, а його батьки Калин Іларіонович та Дар’я Федорівна були достатньо заможними – утримували заклад харчування та займались сільським господарством, обробляли землю. Історію родини, долю якої зруйнувала радянська влада, за архівними матеріалами розповіла у своїх дописах адміністратор Фейсбук групи «Камчік, історія з 1830» Галина Скоморохова, передає інформаційна агенція «Юг.Today».

Проживши пів року при радянській владі та втративши заклад харчування і землі, батьки Климентія прийняли рішення втекти до Румунії, де мали свій будиночок та землю у прикордонному селі. Окрім Климентія в родині було ще троє повнолітніх дітей, молодших за нього: дочка Єфросинія та два сини Назар та Нікіфор, які разом із батьками 10 грудня 1940 року вирушили до Румунії на човні по річці Дунай.


Проте по той бік, у Румунії, вже не приймали мешканців Бессарабії, тому родину було затримано. Вже через 8 днів румунські прикордонники передали Стратієнків радянським прикордонникам, після чого Народний комісаріат внутрішніх страв (НКВС) відправив їх до в’язниць у Свердловській області, а вже у 1943 році було прийнято рішення відправити мати у заслання до Казахстану на 5 років, 25-річну доньку Єфросинію у в’язницю на 5 років, а потім у заслання в Казахстан. Також у в’язницю – синів. Через декілька днів після затримання матері з трьома дітьми, заарештували й старшого сина Климентія. Про батька родини Калина Іларіоновича інформації в архіві немає. Як зазначає Галина Скоморохова, скоріш за все, батька з синами розстріляли в Ізмаїлі разом з усіма ув’язненими, яких не етапували з в’язниці НКВС у 1941 році при відступі Червоної армії з Бессарабії.


Варто зазначити, що Климентія, який з дружиною перейшов із сусіднього села жити у батьківський дім, коли родина прийняла рішення втекти до Румунії, засудили до трьох років за те, що він одразу не доніс НКВС про цей вчинок своїх близьких. А після відбування трирічного строку у в’язниці Климентій був мобілізований на фронт, після чого повернувся додому як ветеран війни. Зазначається, що радянська влада батьківський дім не конфіскувала через те, що Стратієнко Климентій «искупил кровью на фронте свою «вину» перед советской родиной». А також тому, що особисто його родина не вважалась «кулаками», бо проживала давно окремо від батьків, які вважалися зрадниками, та не мали своєї домівки у сусідньому селі.


У 1946 році у віці 61 року змучена та хвора мати Дар’я Федорівна, яка вже не могла працювати, була звільнена із заслання в Казахстані. Нічого не знаючи про долі своїх рідних, їй вдалося достатися до рідного села. Вже у 1947 році вона померла з голоду.
Донька Єфросинія після в’язниці та заслання після 1950-х років разом із новою родиною, яку створила в Казахстані, де і народила двох доньок 1950 та 1954 року народження, повернулася до рідної Бессарабії. Проте не додому. Своє життя родина влаштувала в Арцизі. Там виросла і її онука, названа на честь Дар’ї Федорівни, а інша дочка та онуки – жительки Білгорода-Дністровського. Нащадки старшого сина Климентія проживають в рідному селі.
Родину Стратієнків було реабілітовано у 1989 році.


Більш детально ознайомитися з матеріалами справ можна тут і тут.
Підготувала Амєлія МИЙНОВА