Воїн, якого Z-пабліки оголосили загиблим, у небі Одещини збиває російські «шахеди» – один за одним
Вересень, 2022-й
У вересні 2022 року російські Z-пабліки вибухнули переможними заголовками: «На Донеччині ліквідовано чергову групу штурмовиків». Серед трофеїв демонструють пошматований одяг та військовий квиток на ім’я Солохи Івана… Окупанти смакують деталі, впевнені: після такого точно не виживають. Але воїн не загинув. Його історію розповіли у Повітряному командуванні «Південь», передає видання «Південь сьогодні».
Тим часом у госпітальній палаті…
На тумбочці біля ліжка – стоси медикаментів, у повітрі – важкий запах антисептиків. Івану щойно зробили четверте переливання крові. Організм, виснажений критичною крововтратою під Опитним, ледь тримається за життя. Попереду – понад десять операцій. Лікарі обіцяють зробити все можливе, та в дива майже не вірять.
Сусід по палаті, гортаючи стрічку новин, раптом завмирає.
– Вань, бачив? Тут тебе «двохсотого» показують, – побратим простягає телефон із відкритим телеграм-каналом ворога.
В очах Івана спалахує впертість.
– Не дочекаєтесь, – хрипко каже він. – Я ще по вас повернусь…
– Тобі б зараз хоч на ноги стати – зітхає побратим, дивлячись на обплутаного крапельницями Івана.
– Я не жартую. Побачиш.
Травень, 2026-й. Одещина
Нічне небо розрізає знайомий звук «мопеда». Скрипить механізм старої ЗУшки. Старший солдат Іван Солоха веде ціль. Коротка черга. Ще одна. У небі спалахує помаранчевий вибух. «Шахед» сиплеться уламками вниз.
На його рахунку лише за цю ніч – уже три збиті цілі. За крайні тижні – вісім! Той самий чоловік, якого росіяни вже «поховали», сьогодні – старший мобільної вогневої групи 137-го батальйону охорони повітряного командування «Південь». Щоночі вистежує в небі російські «шахеди» – і збиває їх один за одним.
Після кожного вибуху в небі Іван дозволяє собі ледь помітну посмішку – це його особиста відповідь на той вересневий некролог.
Між 2014-м та 2022-м
Іван у війську з дев’ятнадцяти. Пройшов АТО, ООС, вісім місяців ротації на Луганщині. Саме там він вперше «подружився» із «ЗУшкою» – старою, металевою, але безвідмовно надійною. Там же отримав і перше поранення. Тоді молодому хлопцю це здавалося максимумом випробувань, які може підкинути доля.
А далі – Іван спробував попрощатися з війною. Здавалося, назавжди. Одруження, народження першого сина, робота в Києві, вихідні з вудкою на березі Дніпра, плани на майбутнє… Життя, здавалося, увійшло в спокійне русло.
«Поцілував рідних — і в ТЦК»
Але лютий 2022-го все змінив. Коли ракети, що вдарили по Києву, Іван зрозумів: його вміння, які він вважав справою минулого, тепер стали питанням виживання його родини та всієї країни.
– Поцілував сина, дружину, вирішив швиденько побутові питання і до ТЦК.
Понад рік Іван прикривав оперативний аеродром, але коли почали формувати списки у Зведену стрілецьку бригаду Повітряних Сил – зголосився першим. Воювати випало пліч-о-пліч із 36-ю окремою бригадою морської піхоти.
– Морпіхи – максимально круті чуваки. Професійні, затяті, справжні. Для мене було за честь працювати з ними в одній зв’язці, – каже Іван.
Спільна робота з морською піхотою швидко зняла будь-які ілюзії щодо «дистанційної» війни.
– Я розумів, що піхота несе на собі найважчий тягар, але реальність виявилася ще жорсткішою. Тут – справжня війна без прикрас. Стерті з лиця землі селища, безкінечні КАБи, артилерія, що не стихає ні на хвилину. Тут легко точно не буває.
Другий день народження
Свій другий день народження чоловік отримав під Опитним на Донеччині. Тоді селище ще було під українським контролем, але рашисти атакували всім, чим могли: штурмовими групами, артилерією різних систем, дронами та авіацією.
– Думав – ніг немає. Хлопці прибігли, зрізали штани… Таз переламало, понівечило м’язи. Поки несли, нас почала «доганяти» 120-та міна. Кровотеча, живіт, ноги – побило все.
Саме тоді його військовий квиток випав у багнюку, ставши «трофеєм» для ворожої пропаганди.
«А як я їм потім у очі дивитимусь?»
Шлях до відновлення був, м’яко кажучи, непростим. Іван переніс понад десять операцій та місяці виснажливого лікування. Коли він нарешті став на ноги, хоча ще й потребував палиці, то одразу почав збиратися назад до війська. Дружина, яка пройшла з ним усі шпиталі й бачила його на межі, тихо запитала:
– Невже ти ще не навоювався? Вдома двоє синів!
Іван лише поглянув на неї: – А як я їм потім у очі дивитимусь?
Він не зміг би інакше. Особливо зараз, коли рідний брат теж на фронті. Іван повернувся – спершу як інструктор, а згодом знову сів за рідну «ЗУшку». Тепер після кожної нічної бойової зміни він має найважливішу доповідь «нагору».
– Татку, а ти сьогодні щось збив? – щоразу питають сини.
– Завжди кажу «Так», – усміхається Іван. – Навіть якщо ніч була тихою. Нехай знають, що батько не даремно так рідко буває вдома.
«Тож ніколи не вірте тому, що пишуть у російських пабліках»
Старший і молодший уже приміряють військову форму та впевнено кажуть: «Будемо військовими, як тато». І в ці моменти старший солдат Солоха розуміє, що все було не дарма: і той танк під Опитним, і довгі місяці в госпіталях, і втрачений військовий квиток, який став для ворога порожнім трофеєм.
– Тож ніколи не вірте тому, що пишуть у російських пабліках, – резюмує Іван, готуючись до чергової ночі в небі Одещини. – Вони можуть скільки завгодно показувати фото мого квитка, але я волію показувати результати своєї роботи. Окупанти виставили мене «двохсотим», але я виявився дуже поганим небіжчиком – влучно «повертаю борги». Я живий. І я продовжую рахунок…
