В селі Білгород-Дністровського району пропонують прибрати з церкви «маркер радянського окупанта» та назвати вулицю ім’ям першого священика
«Звернула увагу на відео хресної ходи, що на будинку прямо навпроти церкви – табличка «28 июня»… І виходить, що радянська влада, яка знищувала церкви в Бессарабії з 28 червня 1940 року, позначила саме цю вулицю, на якій побудований храм, назвою радянського окупанта». Такий коментар лишила під дописом адміністратора групи «Камчик, історія з 1830 року» Галини Скоморохової користувачка Фейсбук Катерина Димітрієва.
Йдеться про храм в селі Зоря Саратської громади Білгород-Дністровського району, що за іронією долі розташований на вулиці, про необхідність перейменування якої наразі точаться суперечки.
Нагадаємо, що назву саме цієї вулиці місцеві депутати пропонують трансформувати у «28 червня», зробивши прив’язку до Дня Конституції України. Проте місцеві активісти наполягають на тому, що вулиця має бути названа на честь людей, які мають пряме відношення до села.
Одну з таких пропозицій і озвучила Галина Скоморохова. На її думку вулицю слід назвати ім’ям першого священика, який служив у селі та збудував вищезгаданий храм, – Сави Димитрієва.
У своєму дописі Галина навела розповідь про першого священика в Камчику, яку раніше опублікував історик Іван Думініка.
Інформаційне агентство «Юг.Today» залюбки ділиться з читачами цікавими фактами з історії села Зоря (Камчик).
«Сава Димитрієв народився 1809 році у болгарському місті Ямбол. Його батько – Міто (Димитър) Стоянов займався землеробством. У родині було ще двоє дітей – старші брати Сави Петро та Микола.
Під час російсько-турецької війни 1806–1812 років глава сімейства переселився до Бессарабії. Тут разом із групою переселенців Міто Стоянов заснував колонію Тараклія (сучасне місто Тараклія Тараклійського району Республіки Молдова). Через деякий час дружина Мито померла, і діти залишилися тільки з батьком.
Саме в Тараклії, як похідне від імені глави сімейства, і з’явилося прізвище Димитрієв. У цій самій колонії відбулося і формування священицької династії Димитрієвих.
Її першим представником став старший брат Сави – Петро, який у 1819 році ступив на духовний шлях. Своєю невтомною працею Петро Димитрієв дослужився до священика у Тараклійській Свято-Георгіївській церкві.
У 1829 році Петра Димитрієва перевели до колонії Чийшія (сучесне село Городнє, Болградського району) та зарахували до складу кліру церкви «Св. Петра та Павла». Слід підкреслити, що чийшійці особисто клопотали перед духовною владою про переведення до їхнього приходу отця Петра. І у своїх надіях на нового батюшку вони не помилилися, бо саме за нього в Чийшії за короткий час було закінчено будівництво та проведено освячення першої кам’яної церкви.
Сава поїхав до Чийшія за своїм братом Петром. Це місце і стало початком його духовного шляху. Маючи бажання проповідувати слово Боже, він просив колоністську адміністрацію та єпархіальне начальство про дозвіл «вступити в духовне звання». Його прохання задовольнили. Таким чином, Сава Димитрієв став дяком (1833), а потім і дияконом (1845) у Чийшийській парафії.
За деякий час у службовій діяльності Сави Димитрієва сталися зміни. У зв’язку з нестачею освічених священиків у єпархії на той момент і завдяки тому, що отець Сава добре володів грамотою, духовна влада вирішила призначити його настоятелем у нову парафію. У жовтні 1848 року він був висвячений на священика Георгіївської церкви колонії Єнікіой (сучасна Новоселівка Ізмаїльського району).
На той час до цієї церкви було прикріплено Свято-Троїцький молитовний будинок колонії Камчик, тому отцю Саві доручили служити для пастви і цієї парафії. Як зазначають джерела, 22 жовтня 1848 року тут і почалося його багаторічне служіння.
Новий священик почав розвивати у довіреному йому приході активну діяльність. Насамперед Сава Димитрієв звернув увагу на те, що маленький молитовний будинок, збудований ще на початку 40-х років ХІХ століття вже не вміщує всіх парафіян, що говорить про необхідність побудови нової кам’яної церкви. У зв’язку з цим отець Сава разом із небайдужими камчичанами ініціював цю богоугодну справу.
Спочатку було дуже складно, тому що через неврожайні роки не вистачало коштів. До того ж у краї лютували різні епідемії, які також перешкоджали будівельним роботам. Тоді багато родин зазнали втрат, не оминула біда і сімейство парафіяльного священика. У 1857 році епідемія віспи забрала життя одинадцятирічного сина Сави Димитрієва – Іллі. Раніше, у 1850 році, помер і його шестирічний син Димитрій.
Проте Сава Димитрієв не опускав руки. Після деякої перерви, як кажуть з Божою допомогою, будівельні роботи поновилися. Як свідчать джерела, камінь для нової церкви доставлявся возами з колонії Главані. Вже у 1871 році спільними зусиллями духовенства та парафіян-камчичан над селищем піднявся кам’яний храм, який освятили на честь Святої Трійці. Стару молитовну хату розібрали, а те місце, де знаходився престол, – за традицією огородили.
Духовна влада високого оцінила старанність настоятеля, і 27 березня 1875 року «за старання та успішне сприяння з побудови парафіяльної церкви» отцю Саві було оголошено подяку Єпархіального начальства «із внесенням до формулярного по службі списку».
Отець Сава був відомий не лише у своєму приході, а й далеко за його межами. Цікаво, що впродовж 50-х років ХІХ століття у Камчику Димитрієв хрестить і новонароджених із довколишнього селища Плахтіївка. У 1872 році його призначили окружним духівником, тобто на нього поліг обов’язок приймати сповідь у парафіян і священиків цілого церковного округу.
Окрім прямих священицьких обов’язків, отець Сава займався і навчанням дітей камчичян. У народній школі, що відчинила свої двері 1 вересня 1857 року, священик викладав Закон Божий.
За свою багаторічну службу отець Сава удостоювався такими різними церковними нагородами, як: набедреник (матерчата довгаста плата, в центрі якої зображено хрест), оксамитова фіолетова скуф’я (м’яка шапочка). Святіший Синод нагородив парафіяльного священика камілавкою (головний убір циліндричної форми).
Однією з найвищих нагород для Сави Димитрієва став сан ієрея. В урочистій чи офіційній промові до ієрея було прийнято звертатися словами: «Ваша Преподобність».
Про сімейство отця Сави відомо таке: його дружину звали Ірина Константинова Кара, була дочкою чийшійського колоніста. Сава та Ірина виховували трьох синів та дочку.
Старший син Петро служив паламарем у Кулевчі, а потім – дячком у рідному Камчику.
Середній Іван народився, коли його батько вже служив у Камчику. Закінчив Кишинівську духовну семінарію та став священиком у Херсонській губернії.
Молодший – Димитрій служив псаломщикам в селі Вулканешти (сучасне місто на півдні Республіки Молдова, входить до складу автономної Гагаузії). Хрещеними батьками Димитрія були камчичани – Опанас Іванов Волков та Георгина Аргірова Арнаутова.
Дочка Марія вийшла заміж за священика Г. Варзопова. Хрещеною матір’ю Марії була місцева мешканка Марія Танасова Тропанець, на честь якої вона отримала своє ім’я.
Проживши 79 земних років, отець Сава помер 12 квітня 1888 року у дуже похилому для того часу віці. Після смерті настоятеля вдячні парафіяни просили Кишинівську духовну консисторію про дозвіл поховати свого пастиря у церковній огорожі. Духовна влада, не з чуток знаючи про заслуги отця Сави, задовольнила камчичан у їхньому доброму проханні».
Чи підтримають пропозицію Галини її односельці, покаже час. Але таблички з написом «28 июня», про яку ми згадували на початку статті, зараз на будинку навпроти церкви вже немає. Проте й бажання відновити історичну справедливість є теж не у всіх мешканців села.
Діана ГЕРГІНОВА
