Україну, «владу рад» чи «білу гвардію»: кого насправді підтримувала Одещина у 1917–1921 роках?
Політична історія Одещини часів Української революції — це історія глибокого соціокультурного та демографічного розколу. Регіон чітко ділився на два зовсім різні світи: русифікований промисловий центр та українську аграрну периферію. Саме цей розподіл і визначив політичні симпатії місцевого населення. Детальніше розповіли фахівці Українського інституту національної пам’яті, передає видання «Південь сьогодні».
Українська Народна Республіка (УНР) та село
Сільське населення Одеського, Ананьївського, Тираспольського та Балтського повітів, де етнічні українці становили від 60% до 80%, послідовно орієнтувалося на Київ.
Хто підтримував: селяни-власники, сільська інтелігенція та українізовані військові частини.
Чому: Центральна Рада приваблювала селян гаслами про справедливу земельну реформу та національну автономію. На виборах до Установчих зборів у листопаді 1917 року українські партії здобули тут більшість селянських голосів, а в регіоні активно формувалися загони «Вільного козацтва». Попри подальший відступ регулярної армії УНР, ідея української державності залишалася головним орієнтиром для місцевого повстанського руху аж до 1921 року.
Більшовики та «влада рад» у місті
Радикальні ліві сили мали міцну опору виключно у великих індустріальних вузлах, насамперед в Одесі, де національно-свідома частка українців не мала домінантного впливу.
Хто підтримував: фабрично-заводський пролетаріат, портові робітники, радикалізовані солдати місцевого гарнізону та матроси.
Чому: гасла «фабрики — робітникам, земля — селянам» забезпечили більшовикам тимчасовий успіх, що дозволило їм на початку 1918 року проголосити Одеську Радянську Республіку. Проте згодом політика «воєнного комунізму», запровадження продрозкладки (жорсткого вилучення хліба) та червоний терор ЧК повністю відштовхнули від більшовиків аграрну Одещину, яка відповіла на це масштабними повстаннями.
«Біла гвардія» (Денікінщина)
Добровольча армія генерала Денікіна розглядала Одесу як свій головний стратегічний та логістичний запічок на півдні.
Хто підтримував: велика та середня міська буржуазія, колишні царські чиновники, кадрове офіцерство та частина німецьких колоністів, які шукали захисту від анархії.
Чому: у серпні 1919 року денікінців в Одесі зустрічали як рятівників від більшовицької розрухи. Містяни сподівалися на відновлення закону, ринку та приватної власності. Проте режим швидко занепав: білогвардійці повернули поміщицьке землеволодіння та розгорнули жорстку шовіністичну політику, повністю заперечуючи українську ідентичність і мову. Це остаточно налаштувало проти «білих» усе селянство регіону.
«Третя сила»: повстанський опір
Специфікою Одещини стала поява потужного партизанського руху, який захищав суто власні економічні інтереси та місцеве самоврядування від будь-якої диктатури ззовні. На півдні регіону значний вплив мали анархістські формування, тоді як на півночі (зокрема у Балтському повіті) запеклу боротьбу вели українські повстанські загони отамана Семена Заболотного. Вони діяли під гаслами відновлення УНР та вели безкомпромісну війну як проти Червоної, так і проти Добровольчої армій.
Монолітної політичної єдності в регіоні не існувало. Тим часом як русифікована Одеса шукала стабільності у великому бізнесі чи загальноросійських політичних проєктах, сільська Одещина зі зброєю в руках виборювала своє право бути частиною соборної України.
