У День Конституції родини безвісти зниклих та полонених захисників і цивільних пронесли вулицями Одеси стометровий прапор України
30 років тому, 28 червня 1996 року, Верховна Рада затвердила Конституцію України. У неділю до цієї визначної дати в Одесі родини безвісти зниклих та полонених захисників і цивільних, а також небайдужі пронесли вулицями міста стометровий прапор України, після чого відбулася традиційна акція-нагадування. Захід відвідала журналістка видання «Південь сьогодні».
«Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава», – так звучить перша стаття Конституції України. Сьогодні, в умовах повномасштабної війни, кожне з цих слів набуває особливого змісту, адже саме заради цього наші захисники і захисниці щодня боронять українські землі від агресора.
Водночас стаття третя Конституції України каже: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».
Нині через російську агресію порушуються найфундаментальніші права наших громадян – зниклих безвісти, полонених військових та позбавлених волі цивільних, тих, хто постраждав і втратив внаслідок війни родини, домівки, та, на жаль, власні життя. Серед них люди різного віку – від маленьких дітей до людей похилого віку, різної стати, професій та віри. Об’єднує їх право називатися українцями, яке невтомно намагається відібрати росія.
«Сьогодні внаслідок кривавої війни, яку розв’язала загарбницька росія, понад сто тисяч людей зникли безвісти (лише за офіційною статистикою на початок 2026 р. було відомо про понад 90 тис. безвісти зниклих українців – прим. Авт.). Переважно це військові, а також цивільні. Я мушу констатувати той факт, що права зниклих безвісти людей не захищені належним чином. Кожна секунда невідомості – це порушення права на життя. Кожен акт з’єднання особистих історій та життів у кількість та статистику – це злочин проти наших людей. Проти людей, які стали на захист нашої держави. Сьогодні обов’язок держави – знайти тих, хто зник, захищаючи Україну», – наголосила під час акції організаторка Вікторія Азанова.
Пані Вікторія зазначила, що вважає права безвісти зниклих недостатньо захищеними на сьогодні, водночас як кожен день у невідомості несе загрозу життю тих українців, які можуть перебувати у російській неволі, але не бути офіційно підтвердженими у полоні стороною країни-агресора:
«Допоки ми чекаємо, ця невідомість може просто відібрати життя у людини. Тому що він не підтверджений у полоні, але може там перебувати і, на жаль, через те, як там відносяться до наших людей, ми кожного дня ризикуємо втратити цю людину. Важливо пам’ятати про наших людей кожного дня, а особливо в такі дати, які є державотворчими в нашій країні. Тому що саме завдяки нашим Героям – як минулим – тим, хто, власне, досяг нашої незалежності та створив юридичний документ, що захищає наші права, так і Героям, які зараз продовжують боротися – сьогодні у нас є держава, у нас є державні символи, власні переконання, завдяки їм ми можемо називати себе українцями і жити в державі Україна вільними, незалежними і сильними. Ми виходимо сюди задля того, щоб продемонструвати суспільству, щоб вони пам’ятали, боролись, щоб вони були голосом. Пам’ятає суспільство – пам’ятає держава. Це найголовніше, що нам треба знати і робити», – сказала організаторка акцій у коментарі журналістам видання «Південь сьогодні».
Десятки людей долучилися до акції у цей день. Несучи вулицями міста прапор, вони також тримали у руках портрети безвісти зниклих рідних, плакати із закликами до суспільства не залишатися осторонь. Серед учасників – маленькі діти, які чекають на повернення батьків та дідусів, дружини, сестри, матері, які роками розшукують найрідніших. Дехто бачив свого близького востаннє у 2022 році – тобто понад чотири роки тому. Проте надія не згасає, а боротьба за отримання інформації та повернення рідних додому триває.
Аби підтримати родини на цьому шляху, до акцій регулярно долучаються небайдужі. Адже суспільна підтримка – символ того, що це біда не конкретної родини, а цілої нації, вдячної кожному захиснику, що став на оборону України у найважчий час.
Наталія приїжджає на акції-нагадування про безвісти зниклих та полонених з передмістя Одеси та вважає підтримку цих родин й розголос на світовому рівні обов’язком кожного з нас. Крім того, вона наголошує на необхідності передавати ці знання майбутнім поколінням:
«Я є частиною суспільства, я обличчя держави, тому ми маємо робити усе необхідне для того, щоб суспільство знало, пам’ятало про це, боролося, говорило на всіх платформах, всіх майданчиках. Щоб це було почуто на всій планеті, і щоб усі цивілізовані країни мали розуміння, що відбувається у нашій країні зараз. Я б хотіла наголосити на зверненні до конкретно нашого суспільства: це вже наша задача навчати наступні покоління, тих, хто буде нас змінювати, щоб вони знали і ніколи не забували, з чим наші предки стикалися, із чим ми стикнулися, щоб вони потім не продовжували те, що зараз робимо ми. Мені дуже приємно відвідувати акції. Для мене це як обов’язок. У моїй сім’ї багато військових, починаючи з чоловіка, брати, дядьки. Ми не знаємо, в якій ситуації ми можемо опинитися, тому повинні бути один одному підтримкою. Це найголовніше – коли людина відчуває, що є підтримка суспільства, тоді їй трошки легше це проживати, продовжувати боротьбу і не опускати рук».
Яна також не має серед близьких безвісти зниклих, проте вважає надважливим пам’ятати про реалії сьогодення та зберігати надію:
«Я тут заради підтримки людей, з якими я стою поруч. В моїй родині особисто зниклих безвісти немає, але в мого чоловіка є побратими, про яких теж нічого невідомо з різних бригад. Я тут для того, щоб, по-перше, пам’ятати самій. Кожного разу, коли я долучаюсь до таких акцій, бачу людей, які проживають горе, я таким чином проникаюся цією історією і не втрачаю зв’язку з реальністю. Тому що насправді реальність дуже страшна. Кожного разу я тримаю фокус на тому, що ми мусимо берегти цю надію, і якщо навіть хтось скаже, що ці акції безпосередньо не впливають на повернення полонених – але ми їхній голос, ми нагадуємо суспільству, усім, хто забув, де він живе і які часи ми всі проживаємо. І це звісно розголос в медіа, що є не маловажливим, тому що це бачить інтернет і таким чином ми цю проблему не замовчуємо».
Усіх родин безвісти зниклих об’єднує одна спільна надія – знайти та повернути. Адже за кожним портретом і плакатом – цілий всесвіт, який обірвався раптово й поринув у невідомість, де рахується кожен день, місяць, рік. Вимоги учасників акції залишаються незмінними – це заклик до усіх уповноважених структур робити усе можливе, аби права українців були дотримані, а безвісти зниклі та полонені захисники і цивільні нарешті повернулися на рідну землю, додому.
Слідкувати за анонсами акцій на підтримку безвісти зниклих та полонених захисників і цивільних можна у соцмережах організаторки Вікторії Азанової – за посиланням.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Амєлія МИЙНОВА
