У Білгороді-Дністровському розвиток адаптивного спорту для ветеранів став задачею «із зірочкою»
Розвиток адаптивного спорту стає дедалі актуальнішою та вкрай потрібною темою в умовах війни. На жаль, на сьогодні Україна має велику кількість ветеранів з інвалідністю внаслідок отримання важких поранень при виконанні бойових завдань. Забезпечити комфорт захисникам, які повертаються до цивільного життя – наш обов’язок. Проте ситуація із цим залишається досить складною, навіть якщо казати про безбар’єрність простору у громадських місцях. Хоч про адаптивний ветеранський спорт дедалі частіше кажуть на обласному та державному рівнях, подекуди на місцях ця тема не вийшла за межі дописів і публічних обіцянок.
Нещодавно було порушено проблему впровадження ветеранського спорту у місті Білгород-Дністровський, про що журналістці видання «Південь сьогодні» розповіли голова правління ГО «Бережина» Тетяна Єсєналієва та голова громадської організації «Вільні воїни Аккермана» Ярослав Чебаненко.
Пан Ярослав – доброволець, який став на захист України ще на початку російської агресії у 2014 році. Протягом служби він неодноразово отримував поранення, а в 2025 році захисник був списаний зі служби – отримав інвалідність. Наразі Ярослав пересувається на милицях. До слова, після повернення до Білгорода-Дністровського ветеран мешкає на п’ятому поверсі багатоповерхівки без ліфта. Живе чоловік сам, а його син продовжує виборювати незалежність Батьківщини на передовій. Нам захисник розповів, що повертаючись додому ветерани нерідко почуваються непотрібними та забутими. Найважче тим, хто мешкає у віддалених районах, селах та не має підтримки родичів. Реальність Героїв після повернення з війни перетворюється на неприємний досвід, де повага з боку посадовців – здебільшого на паперах і в дописах, але не в конкретних діях.
Зіткнувшись з такими реаліями, Ярослав вирішив для себе не здаватися попри все. Ветеран займається спортом й бере участь у масштабних змаганнях, здобуває освіту та, будучи учасником української громадської організації «Вільні воїни», став засновником ГО «Вільні воїни Аккермана». Ярослав впевнений, що ветерани мають єднатися та підтримувати один одного і після служби – так само, як пліч-о-пліч боролися на передовій. Тож вирішив впровадити у місті центр для адаптивного спорту та навіть простого спілкування за кавою. Адже адаптивний ветеранський спорт – це не тільки спосіб фізичного відновлення, а й соціалізація в оточенні людей, які пройшли схожий шлях та можуть зрозуміти речі, які ніколи не осягнути цивільним. Захисник каже: «Я не хочу, щоб хлопці і дівчата замикалися в собі».
До своєї мети створити такий простір він підійшов виважено: підшукав локацію, яка має необхідну інфраструктуру поруч, зокрема центральний автовокзал – щоб відвідувати центр мали змогу не лише мешканці міста, а й навколишніх сіл, і за рахунок власної пенсії орендує приміщення. Також у планах – безоплатний масаж для захисників, для чого облаштують кабінет. З обладнанням та деякими іншими питаннями Ярославу допомагають небайдужі мешканці, громадські діячі, знайомі. Зокрема, до ініціативи долучилась місцева громадська організація «Бережина». Для розуміння потреб ветеранів Ярослав самостійно їздив по медичних закладах та спілкувався з іншими захисниками. Маючи конкретне уявлення, як вдало впровадити ветеранський спорт у громаді, він, розповідає, і раніше звертався до міськради з пропозицією співпрацювати. Однак тоді посадовці виявились не надто зацікавленими. А весь прояв пошани виражався у листах подяки та грамотах за розвиток ветеранського адаптивного спорту, який, власне, у Білгороді-Дністровському ще не запрацював.
Він зауважує, що для реалізації ветеранської політики у громаді мав би працювати фахівець, який знається на особливості цієї категорії, розумів би потреби ветеранів. Але наразі такого немає, створені опитувальники, зі слів Ярослава, – шаблонні, а питанню інклюзії приділяється недостатньо уваги. Нагадаємо, саме про таку проблему раніше йшлося у дослідженні ветеранських програм Одещини від ГО «Veterans HUB ODESA». На жаль, якісна комунікація, побудована на розумінні індивідуальних потреб ветеранів у кожній окремій громаді – залишається актуальною необхідністю.
«Якщо ти не знаєш – то сідаєш у крісло колісне і дивишся усе, чи зручно тобі. Це дуже важливо, особливо якщо ти плануєш якісь заходи», – сказав Ярослав.
До прикладу захисник навів випадок, коли під час виступу, організованого у місті для ветеранів, місця у першому ряду надали посадовцям. Припускалося, що ветеран із порушенням зору мав би сидіти позаду.
«Мій побратим без двох ніг, який не бачить, не міг у перший ряд потрапити. Це ганьба», – розповів Ярослав.
Наразі ветеран наголошує, що якоїсь суттєвої допомоги від місцевої влади не вимагають – облаштування простору з урахуванням інклюзивності, функціонування центру, а також підвіз ветеранів, які цього потребують, – усе це планують організувати без допомоги посадовців. Проте просять не заважати, поставлені обіцянки виконувати й не братися за проєкти, які фактично є фікцією. Однак вважає, що в українських громадах мешканці, бізнеси і місцева влада мають співпрацювати разом задля зміни життя суспільства на краще.
Тим часом стан дороги на подвір’ї біля ветеранського центру залишає бажати кращого. І справа тут зовсім не в естетиці – навіть маючи безбар’єрний простір у самому приміщенні, захисники з інвалідністю, дехто – з ампутаціями, якось мають туди дістатися.
(Фото: скриншоти з відео Тетяни Єсєналієвої)
Тетяна Єсєналієва наголошує, що ситуація, коли ветерани залишаються сам на сам зі своїми потребами та побажаннями, – це випадок, який вкрай потребує уваги та змін.
Водночас зауважують: йдеться не про критику заради самої лише критики, а кричуще прохання звернути увагу на тему підтримки місцевих ветеранів та створення для них кращих умов, адже саме ці люди стали у потрібний момент на захист усієї країни.
У коментарі секретар Білгород-Дністровської міської ради Олександр Скалозуб зазначив нам, що ввести відповідну посаду, яка б опікувалася питанням адаптивного спорту у громаді, – планували на базі комунального підприємства «Спорт для всіх». Проте на якому етапі цей процес наразі прокоментувати не можуть. Чи залучатимуть на такі посади безпосередньо ветеранів, відповідає – це питання відкрите, зауважуючи на питанні фаховості і навичок. Однак посадовець заявив, що якщо захисники громади висловлять бажання влаштування на таку посаду ветерана та буде охоча людина, то це вважають за потрібним реалізувати. Водночас, як нам відомо зі слів Ярослава Чебаненка, таке звернення до міськради вже направлялося у березні.
Секретар міськради також каже, що усвідомлення необхідності розвитку цього напрямку у громаді мають, проте серед спортивних майданчиків міста частина не відповідають вимогам інклюзії, а інші – мають якось розподілятися й для потреб дітей, які там займаються. Тож, як ми розуміємо, для мерії це стало задачею «із зірочкою». Але, як вже розповів пан Ярослав, облаштовувати такий простір у місті вже вирішили без допомоги міськради й комунальних закладів. Однак проблемою залишається облаштування дороги поблизу ветеранського центру, від чого напряму залежить відкриття простору. Олександр Скалозуб пояснив нам, що ця ділянка знаходиться у приватній власності, і виділити кошти з міського бюджету на такі заходи не можуть. Тим часом керівниця ГО «Бережина» Тетяна Єсєналієва зауважила, що зазначена ділянка є комунальною та перебуває в оренді, й, врешті-решт, у мерії знайшли спосіб вирішити цю проблему. Однак там повідомили, що триватиме цей процес єдиним законним способом упродовж чотирьох сесій, що може зайняти близько пів року.
«Якщо у нас не вистачає в країні законів, які дозволяють засипати подвір’я протягом тижня або місяця, і треба чекати пів року, то давайте змінювати наші закони», – наголосила Тетяна.
Враховуючи, що, можливо, далеко не всі громади на даному етапі мають чітке уявлення, як впроваджувати ветеранську політику та робити життя захисників комфортнішим, ми повертаємося до висновків вищезгаданого дослідження одеської ветеранської організації. Насамперед вони полягають у необхідності для місцевої влади орієнтуватися на потреби та проблеми конкретних військових і ветеранів, які мешкають у громаді, а також ставати ініціаторами живого діалогу із захисниками. Адже часто вони потребують не урочистих заходів, а поваги, яка виражається у вирішення існуючих проблем шляхом прямої комунікації і конкретних кроків. На п’ятому році повномасштабної війни ці процеси мають виходити з абстрактних усвідомлень у практичну площину.
Цей матеріал став можливим за підтримки програми «Голоси України» / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. «Голоси України» / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Амєлія МИЙНОВА
Фото – ілюстративне
