Про українського мецената, який на Одещині збирав і зберігав народні пісні
Ім’я Євгена Чикаленка (1861–1929) зазвичай пов’язують із його меценатською діяльністю: підтримкою української преси, фінансуванням газети «Рада», допомогою письменникам і культурним діячам. Однак не менш важливою сторінкою його життя була етнографічна та фольклористична праця, яку він провадив на теренах Південної України, зокрема в селі Перешори на Одещині. Про цю частину життя українського діяча розповіли фахівці Українського інституту національної пам’яті у дописі «УІНП – Одеса», передає видання «Південь сьогодні».
Для Чикаленка українська пісня була не просто мистецьким явищем. Він бачив у ній код національної пам’яті та ідентичності. У добу, коли українське слово зазнавало утисків з боку російської імперії, збирання й збереження народної творчості ставало актом культурного спротиву.
Саме в Перешорах (нині Куяльницька громада Подільського району Одеської області), де Чикаленко мав маєток, він систематично записував від селян десятки зразків усної народної творчості. Тут побутували весільні, жартівливі, козацькі й чумацькі пісні, а також обрядові голосіння. Перешорські пісні вражали поєднанням подільських і степових мотивів, адже село було заселене вихідцями з різних регіонів України.
Чикаленко зазначав, що в Перешорах «пісня звучала так, ніби з нею народжувалася й умирала вся громада».
Він занотовував не лише слова, а й особливості вимови, наголоси, інтонації, намагаючись передати живу силу народного співу. Частину своїх записів передав Миколі Лисенку та Борису Грінченку, які використовували цей матеріал у наукових працях і музичній творчості.
Таким чином, Перешори стали одним із тих «невидимих центрів», звідки українська пісня йшла у ширший культурний обіг.
Одеський контекст
Одеса наприкінці ХІХ століття була великим портом і культурним осередком. Тут Чикаленко контактував із діячами українського руху, але саме сільська периферія — Перешори та навколишні села — давала йому справжній скарб пісенної творчості.
«Це доводить, що українська ідентичність зберігалася не лише в книгах чи в університетських колах, а насамперед у живому сільському співі», — зауважують історики.
Чикаленко як «народний архівар»
Хоча Чикаленко не видав окремої збірки пісень, його записи стали частиною спільного «народного архіву» кінця ХІХ століття. Перешори в цьому архіві посідають особливе місце: вони символізують, що навіть маленьке подільсько-степове село могло стати центром збереження національної пам’яті.
«Фольклорна діяльність Чикаленка на Одещині є важливим, хоч і маловідомим, сегментом його спадщини. Перешори стали лабораторією його етнографічної праці, а згодом і підґрунтям для його глибокого розуміння національної культури. Це ще один доказ, що українське відродження починалося з села, з пісні, з голосу простих людей. Сьогодні, повертаючись до витоків, ми можемо сказати: українська нація вижила завдяки таким «малим осередкам пам’яті», як Перешори Чикаленка», — пишуть в УІНП.
Продовжив цінності Євгена його син — Левко Чикаленко — археолог, громадсько-політичний діяч, член Української Центральної Ради та представник празької школи української науки. Саме Перешори стали осередком формування його світогляду: поєднання української традиції, європейської освіти та громадянської відповідальності. Родина Чикаленків була прикладом служіння Україні — не лише словом, а й ресурсами. Про життєвий шлях Левка Чикаленка читайте у попередній публікації за посиланням.
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
