Про отамана, який тримав у надії південь України у 1918–1921 роках
Якби складали «карту надії» Української революції, то на півдні — між Поділлям, Одещиною, Бессарабією й Херсонщиною — її тримав Андрій Гулий-Гуленко. Про це розповідають фахівці Українського інституту національної пам’яті, передає видання «Південь сьогодні».
«Повстанський отаман, старшина Армії УНР, учасник обох Зимових походів і командувач Південної (Бессарабської) групи повстання 1921 року — людина, яка до останнього шукала спосіб повернути державність на Лівобережжя Дністра», — зазначають в УІНП.
Народився Андрій Гулий-Гуленко в жовтні 1886 року в Новоархангельську (Єлисаветградський повіт, тодішня Херсонська губ.). Закінчив Новоолександрівський інститут сільського господарства і лісівництва, служив у російській армії, дослужив до штабскапітанa, мав бойові поранення Першої світової. У 1917 році, опинившись у Бессарабії, долучився до українізації частин Румунського фронту й УПСР.
Отаман півдня: 1918–1919
Після падіння Гетьманату став одним із найвідоміших повстанських командирів Директорії на півдні України. Його загони діяли в тилу червоних і денікінців, підтримуючи селянські виступи від Подністров’я до степів Херсонщини, зриваючи мобілізації, реквізиції та зв’язок. Саме тоді Гулий-Гуленко набув репутації «отамана з мапою півдня» — командира, що вмів швидко збирати і розпускати маневрені загони, тримаючи комунікації противника під постійним тиском. (Загальна характеристика руху у південних повітах за 1918–1919 рр.).
Зимові походи та підвищення
У 1919–1920 роках Гулий-Гуленко діє разом із частинами Армії УНР у рейдах (Зимових походах), з’єднується з регулярними частинами, координує повстанців на півдні, за що отримує від Симона Петлюри звання генерал-хорунжого (1920).
План «Південної (Бессарабської) групи» 1921 року
Кульмінація його кар’єри — призначення 30 червня 1921 року командувачем 1-ї Південної (Бессарабської) групи всеукраїнського антибільшовицького повстання. Завдання: прорватися з румунського берега Дністра, підняти повстання в Одещині та Подністров’ї й з’єднатися з іншими угрупованнями УНР. Напередодні він вів переговори з керівництвом румунського Генштабу про координацію та прикриття. План не реалізувався повною мірою через провал загальноукраїнського виступу та потужну радянську контррозвідку на кордоні, та сама підготовка тримала регіон у напрузі й змушувала більшовиків зв’язувати значні сили на півдні.
«Для Одещини ім’я Гулого-Гуленка — це про підпільні мережі та «нервові» залізниці: від Бірзули (Подільська) до Роздільної й Тирасполя. Його люди зривали перевезення, збирали зброю, переховували зв’язкових, виводили через Дністер на румунський бік і повертали назад групи ударників. Саме ця фронтирність Одещини — близькість до Румунії, вузли залізниць і річкові переправи — робила край ключовим у його стратегії «малої війни», — пишуть в УІНП.
«Тиміш», відозви й дисципліна
У джерелах фігурує також як «Тиміш». Його звернення до селян і повстанців наголошували на дисципліні, забороні грабунків, підпорядкуванні цивільній владі УНР — нетиповий, як для отаманщини, акцент на державній дисципліні. Саме за це його цінували в Штабі УНР і використовували як координаційний центр для розрізнених загонів півдня.
Останні роки і таємниця смерті
Після провалу повстанських планів частина старшин емігрувала. Доля самого Гулого-Гуленка менш певна: Інтернетова Енциклопедія України констатує, що він «після січня 1926» зникає з поля зору; інші джерела, зокрема Вікіпедія й Вікідані, подають дату смерті 10 травня 1929 року (Москва). Історики сходяться на одному: його постать радянська влада навмисне затягнула в тінь, а матеріали про нього тривалий час були малодоступні.
«Ім’я Андрія Гулого-Гуленка варто повернути на мапу півдня: меморіальні дошки в Одеській та Кіровоградській областях, шкільні уроки локальної історії, тематичні маршрути «Дорога Південної групи 1921-го» — усе це збирає докупи ще одну важливу нитку Української революції», — зауважили фахівці Українського інституту національної пам’яті.
