Нацистський терор та радянська байдужість: про Голокост на Одещині, який забрав життя десятків тисяч євреїв

Одещина – одна з найтрагічніших сторінок історії Голокосту в Україні. Тут, на південному узбережжі, зійшлися дві катастрофи – нацистська політика знищення та байдужість радянської влади, що фактично залишила тисячі євреїв напризволяще. Про це детальніше розповіли фахівці Українського інституту національної пам’яті, передає видання «Південь сьогодні».
Перед 1941 роком в Одесі проживало близько 180 тисяч євреїв – майже третина населення міста. Євреї становили основу місцевої інтелігенції, торгівлі, науки, ремесел. Однак радянська влада, попри очевидну загрозу, не організувала системної евакуації, і лише небагатьом вдалося втекти перед приходом німецько-румунських військ.
Жовтень 1941 року – початок катастрофи
16 жовтня 1941 року Одеса впала. Нацистські війська разом із румунськими союзниками окупували місто. Вже за кілька днів стався вибух у штабі румунської комендатури, що забрав життя понад 60 солдатів і офіцерів. У відповідь окупаційна влада розпочала масові розстріли єврейського населення.
23–25 жовтня 1941 року – справжня різанина.
Близько 25 тисяч одеських євреїв були розстріляні або спалені живцем у бараках на Слобідці та поблизу села Дальник. Інші десятки тисяч було депортовано до трансністрійських таборів смерті – Богданівки, Доманівки, Акмечетівки, де більшість загинула від холоду, голоду й тортур.
Одна з тих, хто вижив, – Сара Каган, пізніше згадувала:
«Ми йшли колоною через усе місто. Хто падав – того стріляли. Біля Слобідки вже стояли палаючі бараки, а вогонь чувся за кілометри…»
Після війни – мовчання
Радянська влада не визнала Голокосту окремою трагедією, зводячи пам’ять до абстрактної «боротьби з фашистами». Тисячі єврейських родин не дочекалися реабілітації чи офіційного вшанування. Лише з 1990-х років почали з’являтися меморіали, зокрема пам’ятник жертвам Голокосту на Люстдорфській дорозі, що нині є символом колективної пам’яті Одеси.
«Пам’ять про Голокост на Одещині – це не лише історія минулого, а й нагадування про ціну байдужості. Бо коли одна імперія вбиває, а інша мовчить – гинуть люди, міста і цілі культури», – наголосили в УІНП.
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
Фото – з допису УІНП – Одеса