Мріяв на Великдень побувати вдома: в Ізмаїльський район на щиті повернувся ще один прикордонник

Вже втретє за останні декілька днів страшна звістка з передової на Донеччині сколихнула Ізмаїльський район. П’ятнадцятого квітня поблизу міста Бахмут прийняв останній бій прикордонник, солдат, 47-річний мешканець Кілії Роман Єфіменко, батько двох дітей, єдиний годувальник у своїй родині. Перед загибеллю його останньою найзаповітнішою мрією було провести велике християнське свято в колі сім’ї. Але, на превеликий жаль, у Великодній тиждень воїн навіки повертається додому на щиті.
Яким був відважний захисник України, оборонець з Кілійщини, журналісту інформаційної агенції «Юг.Today» розповіла дружина загиблого солдата Світлана.
Роман Григорович народився 30 червня 1975 року в Кілії. В селищі Омарбія, що є найвіддаленішим районом міста, він свого часу закінчив дев’ять класів вже закритої сьогодні школи №6. Згодом отримав фах токаря в Кілійському професійному ліцеї (колишнє ПТУ №12). Вже дипломований фахівець працював багато років в сфері сільського господарства на території колишнього Кілійського району. Роман дуже рано втратив своїх батьків, тому бажав понад усе створити власну родину.
У серпні 2015 року, коли бойові дії на Донбасі були в самому розпалі, чоловік пішов добровольцем на фронт. Роман майже п’ять років проходив військову службу в районі Авдіївки та Піски Донецької області.

Світлана Іванівна, Тася, як ніжно називав її чоловік, зізналася нам, що Роман неохоче ділився спогадами про період свого перебування в зоні АТО (ООС), бо бачив там звірства ворога та смерть товаришів по службі. Військовий, якому через своєрідне почуття гумору побратими дали кумедний позивний «Одьоса», і сам отримав поранення та контузію на Донбасі. Лише одного разу він обмовився про загиблого друга Степана, який під час ворожого обстрілу накрив Романа своїм тілом та врятував життя кілійцю. Роману довелося збирати рештки друга. Це була важка психологічна травма для бійця, бо ж війна не щадить нікого.
З 2020 року, після повернення з фронту, Роман працював за наймом. У вільний від трудових буднів час мав захоплення – полювання.
«Роман – людина доброї та світлої душі, відповідальний, людяний, добросовісний та компанійський. Він дуже любив своїх дітей – двадцятитрирічну доньку Катерину та тринадцятирічного сина Михайла», – ділиться спогадами Світлана Іванівна.
На початку березня 2022 року, із перших днів повномасштабної війни, Роман не вагаючись знову повернувся на військову службу вже до лав прикордонників в один з підрозділів Одещини. У січні поточного року прикордонник проходив навчання в Польщі, після чого був відправлений на оборону міста-фортеці Бахмут. Рідним говорив, що не може інакше, бо стоїть пліч-о-пліч із хлопцями й не може покинути їх.
Жінка каже, що не бачила Романа ще з минулого року. А коли він опинився на Донеччині, спілкування з чоловіком взагалі стало розкішшю, бо ж ворожі обстріли там не припинялися. Востаннє Світлана Іванівна виходила на зв’язок із військовим ще на початку квітня, тоді він розповів, що мріє повернутися додому на Великдень. А цей понеділок став «чорним» днем в родинному календарі, бо стало відомо, що єдиний годувальник в сім’ї напередодні Великодня отримав несумісні з життям поранення, потрапивши під обстріл рашистів. Солдат повернувся додому на велике християнське свято, але на щиті, залишившись навіки в строю.
Війна забирає гідних людей! За свободу неньки-України Роман віддав найцінніше, що мав – власне життя.
Колектив інформаційної агенції «Юг.Today» із пекучим сумом та гірким болем висловлює найщиріші співчуття родині, братові Олександру, старшій сестрі Вікторії, друзям та знайомим полеглого захисника України.
Вічна пам’ять Герою!
Інна ДЕРМЕНЖІ