Мати та побратим полеглого захисника з Татарбунарської громади Олександра Кобзаря поділилися спогадами про Героя
В рамках циклу матеріалів «Герої не вмирають» у регіональному управлінні Сил територіальної оборони «Південь» ЗСУ розповіли історію життя військовослужбовця 122-ї окремої бригади територіальної оборони Олександра Кобзаря, життя якого обірвалося 28 грудня 2023 року на Сумському напрямку, передає видання «Південь сьогодні».
«Мій син казав: «Якщо не ми, тоді хто», — ділиться спогадами про загиблого сина Тетяна Дмитрівна, мати Олександра Кобзаря.
Стрілець 184-го окремого батальйону 122-ї бригади ТрО Олександр Геннадійович Кобзар загинув 28 грудня 2023 року, коли група бійців виїжджала для зміни побратимів на спостережному пункті у Сумській області. На жаль, їхня автівка потрапила у засідку ворожої диверсійно-розвідувальної групи… Провели в останню путь Героя у селі Нерушай Татарбунарської громади.
Про життя Олександра Кобзаря розповіли його мати Тетяна Дмитрівна та побратим Петро Чумаченко.
Пані Тетяна згадує, що з самого дитинства Олександр допомагав у всьому по господарству. У ранньому віці він пішов працювати та заробляти гроші. Коли почалася повномасштабна війна, свідомо вирішив стати на захист своєї родини та України від ворога.
«Дуже рано пішов працювати та заробляти гроші. Сам собі і першу автівку купив, і мотоцикл. Дуже любив той транспорт. Строкову Сашко не служив, бо в нього праве око не дуже добре бачило. У сина було багато друзів. Коли почалася повномасштабна війна, всі вони зібралися і вирішили йти до армії. Сашко мені тоді сказав: «Якщо не ми, тоді хто? Щоб ви тут спали спокійно, ми маємо вас захистити», — згадує Тетяна Дмитрівна.
Петро був знайомий із Олександром ще з часів навчання. Згодом, в один день, вони обидва долучилися до лав ЗСУ, де також трималися поруч:
«Ми з Сашком ще в Татарбунарах у ПТУ разом навчалися. В один день пішли добровольцями та зустрілися біля Татарбунарського військкомату. Потрапили разом до одного підрозділу в 184-му батальйоні 122-ї бригади ТрО. Там ми добре здружилися і завжди трималися поруч. Усе в нас було поряд, навіть номери на зброї. Спочатку я був кулеметником, а Саша — другим номером у мене в розрахунку. Потім були стрільцями, стояли постійно поруч на позиціях», — розповідає побратим Петро Чумаченко.
Попри проблеми зі здоров’ям, Олександр ніколи не жалівся. Й навіть коли смертельна небезпека ледь оминула його, впевнено рухався далі.
«Я знав, що в нього проблеми з правим оком. На стрільбах бачив, як він завжди цілився лівим. І з пальцями правої руки він мав проблеми. Але ніколи на це не скаржився. Якось у Бахмуті ворожий скид був біля нього — граната прилетіла всього за півтора метра від Сашка. Диво його врятувало: уламки розірвали кожух та куртку під ним, але термобілизну й тіло не зачепили. Командир каже Сашку: «Ляж, відлежись». А той, як завжди, своє: «Хто, як не ми» — і не йде відпочивати. Завзятий хлопець був».
5 січня 2024 року родина чекала на свого захисника — в нього мала бути відпустка. На жаль, сім’я так і не дочекалась на Олександра — 28 грудня він загинув…
«Я не була в напрузі, як завжди, бо вважала, що скоро побачимося. Але 28 грудня прийшла та сумна звістка… Моя дитина загинула заради всіх нас. Саша для мене — справжній Герой», — каже мати захисника Тетяна Дмитрівна.
На честь Героя свою доньку назвав його побратим Петро. Олександр мав стати хрещеним батьком для дівчинки.
«Моя дружина була вагітна, і я запросив Сашу бути хрещеним батьком для дитини. На жаль, Сашко загинув раніше, ніж народилася моя донька. Її ми назвали Олександра — на його честь. Виросте — обов’язково розповім їй про мого побратима Олександра Геннадійовича Кобзаря!» — розповів Петро Чумаченко.
Вічна пам’ять Герою!
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
Фото – скриншоти з відео регіонального управління Сил територіальної оборони «Південь» ЗСУ
