Арманський камінь, діканя, вили, гребло, граблі та ціп: як на території Болградщини обмолочували та віяли зерно у ХІХ столітті
У своїх соцмережах Болградський історико-етнографічний музей у рубриці «Експонати розповідають» регулярно занурює читачів у минуле, розповідаючи про історію тих чи інших речей, які зараз зберігаються як згадка про спосіб життя наших пращурів. Нещодавно співробітники музею розповіли про пристосування, завдяки яким у ХІХ столітті здійснювали обмолот зернових – після покосу, передає видання «Південь сьогодні».
Струм (арман, харман) – місце, де обмолочували та віяли зерно. Розташовувався він біля садиби, коло житла. Обмолот починався з ячменю. Розкладали косінину тільки коли припікало сонце, аби зерно добре обмолочувалося. Снопи розв’язували та спіралеподібно розкладали від стовпа до країв. По розкладених снопах багато разів проганяли волів чи коней, запряжених в арманський камінь. Він частково обмолочував зерно.
Арманський камінь – каток циліндричної форми, що виготовлявся з вапняку діаметром близько 40 см і довжиною 70 см із закругленими зубцями, в торцях якого вставлялись металеві штирі, на яких кріпилася дерев’яна рамка. На ній було пристосування для кріплення упряжки тяглових тварин.
Колоски відламувалися від стебел, з останніх виходила солома. Її великими, довгими, шириною до одного метра, граблями із загнутими зубами (тармик), забирали та несли до місця, де складали стоги.
Без арманського каменю у господарстві не обходилися, тож у Болграді відкрили майстерню з обробки каменю – ракушняка із села Главані. Міцні хлопці доводили привезене каміння до сільгоспінструменту.
Наступний етап обмолоту здійснювався за допомогою молотильної дошки (дікані). Діканя – це дерев’яний сільгоспінвентар, що складається з трьох – п’яти з’єднаних дощок, підбитих безліччю дрібних крем’яних пластин. Їх спеціально виготовляли майстри, які вміли їх відколювати від великого кременю.
Коні тягли за собою по колу діканю, вона ковзала по стеблах колосків і подрібнювала їх у полову. Для прискорення молотьби на діканю клали два-три важкі камені. Іноді замість каміння садили дітей. Дорослі дерев’яними триріжковими вилами перевертали після дікані масу зерна та полови для більшого подрібнення колосків і для того, щоб краще обсипалося зерно. А слідом те саме робили вже «густішими» п’яти-, семиріжковими вилами й вилами «йа’ба», щоб підняти найдрібнішу частину маси. Її багаторазово перевертали і, коли вона ставала зовсім дрібною, віяли, підкидаючи дерев’яною лопатою (гребло’, лупа’та).
Це давало можливість підняти зерно, що обсипалося в самий низ, для остаточного очищення від лушпиння, а верхню полову здувало повітрям на край армана. Процес цей тривав 5-6 годин, поки не залишалося неочищених зерен і полова була досить подрібнена. Найдрібніша полова використовувалася як корм худобі та у будівництві. Зерно збирали в мішки й зберігали у коморі чи на горищі.
Молотьба задунайських переселенців являла собою своєрідний комплекс, який відрізнявся від східнослов’янського. Характерними рисами цього комплексу було застосування молотьби способом волочіння, тоді як у східних слов’ян переважало биття ціпом – знаряддям для обмолоту (відокремлення зерна від колосків). Зазвичай воно складалося з двох рухомо пов’язаних кінцями палиць: довша – рукоятка і коротша робоча частина, що ударяла по злаках.
В ХХ столітті на допомогу селянам прийшла техніка, але вони ще довго користувалися «старим» знаряддям.
