Донька Героя з Сарати мріє, коли виросте, купити телефон, щоб зателефонувати татові на небо
Про випадкову зустріч з нашими маленькими землячками, які їхали на кладовище до батька, розповіла журналістка видання «Факти» Вікторія Микитюк. Інформаційна агенція «Юг.Today» публікує статтю без змін.
«Чомусь наша славна Україна зажурилася. А ми тую червону калину підіймемо. А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!» – співають 5-річна Віка та 2-річна Маша у вагоні плацкарту.
Поруч – їхня мама Альона. На очах – сльози. Не щастя, а болю. Бо їдуть вони із доньками на зустріч із батьком-героєм. На кладовище. Щоправда, малеча ще зовсім не розуміє, скільки горя та страждань їхній родині принесла росія. Що тепер їхній коханий татусь не обійме та не приголубить, тепер він назавжди для них – зіронька на небі.
«У кожній розмові він казав: «Все добре, прорвемося, іншого виходу немає. Маємо бути сильні»
Олександру Доносу — навіки 29 років. Солдат 110-ої окремої механізованої бригади імені генерала-хорунжого Марка Безручка понад усе любив свою родину та Україну. Від осені 2022 року – він був у ЗСУ.
«Все добре, прорвемося, іншого виходу немає, маємо бути сильні», – так завжди відповідав відважний воїн найріднішим, навіть у ті моменти, коли здавалось, що все, вороття нема.
Насправді ж оберігав, щодня дивлячись у вічі смерті. Останній бій Олександра відбувся у Авдіївці 4 лютого 2024 року. З тих пір, додають батьки, дружина та сестра, час для них наче спинився…
«Діти настільки маленькі, що не розуміють, що сталося. І чекають…»
Від 4 до 6 лютого рідні Олександра Доноса переживали справжнє пекло. Адже читали новини про події в Авдіївці та розуміли, наскільки ситуація там важка.
«Шукали, намагалися додзвонитися до нього, до побратимів, але ніхто не міг сказати нічого. Або взагалі теж не виходили на зв’язок. 6 лютого до дружини прийшли з військкомату й повідомили, що Олександра вже нема, що загинув 4 лютого. До мене подзвонила мама, вона кричала від болю. В той момент життя зупинилося. Поховали брата в Одеській області. Там, де народився, вчився, там, де батьки. Я мала бути сильною, на поховання приїхала в Україну, бо мешкаю за кордоном. Провела майже 40 годин у дорозі.
На впізнання до моргу заходила я. Я не могла туди впустити маму і тата. Я маму тримала, а вона кричала несамовито, била мене в груди, щоб я її впустила подивитися на нього. Але я не могла дати побачити їй те, що я там побачила. Це мене і зараз переслідує, я не можу забути.
На похованні було неймовірно багато людей, й ми вдячні всім за підтримку та співчуття. Знаєте, ми готові були небо прихилити заради нашого Сашка. Вірили, що він обов’язково повернеться додому живим. Поки він служив, я робила браслети своїми руками і продавала їх, збирала гроші. Все відправляла брату, все купували самі — каску, бронежилета нормального, одяг, турнікети, ліки, взуття. Продавали все, що можна, збирали кожну копійку, щоб його там якось вберегти. Та, на жаль, не вберегли. Як пережити це горе, я не знаю. В мене серце вирвали, шматок душі забрали ці нелюди.
Щоби увіковічнити подвиг брата, створила петицію, аби посмертно він отримав звання «Героя України». У останні хвилини життя Олександр пішов рятувати важкопоранених побратимів, в цей час їх знову обстріляли. Олександр врятував життя двох бійців, але сам загинув, отримавши численні осколкові поранення, не сумісні з життям. Вірю, що люди підтримають петицію, й дівчатка знатимуть, що їх тато — герой. Хоча він і так для нас такий.
Діти настільки маленькі, що не розуміють, що сталося. І чекають, коли Олександр їм подзвонить і приїде. Старша Вікуся сказала: «Коли виросту, куплю собі телефон і буду дзвонити йому сама туди — на небо»».
