Перші українці Подунавʼя: князі, берладники, козаки
Геополітична присутність українських державних утворень на Нижньому Дунаї має набагато глибше історичне коріння, ніж це зазвичай описує канонічна навчальна література. Вихід до Чорного моря та контроль над дельтою Дунаю були стратегічними пріоритетами Галицько-Волинського князівства (Королівства Русі) задовго до появи козацтва чи початку масового переселенського руху XVIII–XIX століть. Про це розповідають фахівці Українського інституту національної пам’яті, передає видання «Південь сьогодні».
Дунайський вектор Ярослава Осмомисла
Військово-політична експансія Галицького князівства на південь досягла свого піка в другій половині XII століття. Головним письмовим джерелом, яке фіксує цей факт, як зазначають історики, є «Слово о полку Ігоревім». Автор поеми зазначає, що князь Ярослав Осмомисл «зачинив Дунаю ворота» та «суди рядив до Дунаю».
«Це вказує на реальний адміністративний та судовий контроль над судноплавством у гирлі річки», — зауважують в УІНП.
Основним форпостом галицької влади в регіоні став Малий Галич (сучасне місто Галац у Румунії). Відповідно до літописних свідчень та археологічних знахідок, це місто функціонувало як військово-оборонний пункт та великий транзитний порт. Через нього здійснювався експорт галицької солі, хутра та воску в обмін на візантійські тканини, зброю, вино та оливкову олію.
Берладники як чинник інтеграції Пониззя
Особливу роль в освоєнні Придунав’я відіграли берладники — вольниця, що складалася з вигнанців, шукачів пригод та селян-втікачів із руських земель. Їхнім політичним центром було місто Берладь (територія сучасної Румунії).
Галицько-Волинський літопис детально описує події 1159 року, коли берладники підтримали претендента на галицький стіл Івана Ростиславича. Попри періодичні конфлікти з офіційним Галичем, ця соціальна група виконувала функцію військового буфера між руським світом та кочовим Степом, закріплюючи територію між Прутом та Дністром у сфері галицького впливу.
Українська колонізація Буджаку: поза імперським міфом
Поширене уявлення про те, що Буджак був заселений лише після його приєднання до російської імперії, спростовується архівними документами.
Османські податкові реєстри (дефтери) XVI–XVII століть, які детально досліджують сучасні історики-сходознавці, фіксують постійну присутність християнського населення з етнонімом «русин» у Білгородському (Аккерманському) санджаку. Це свідчить про безперервну селянську та козацьку колонізацію регіону в часи панування Буджацької орди.
Освоєння регіону відбувалося у кілька етапів:
Козацький етап (XVI–XVII ст.) Запорожці здійснювали військові походи, зокрема під проводом Івана Підкови та Семена Палія, та засновували сезонні промисли у плавнях Дунаю, де займалися рибальством та видобутком солі.
Стихійний селянський рух (XVIII ст.) Втікачі від кріпацтва з Правобережжя та Поділля засновували постійні хутори в долинах річок Прут і Ялпуг, адаптуючи традиційне землеробство до умов посушливого степу.
Задунайський етап (кінець XVIII – XIX ст.) Після ліквідації Запорозької Січі частина козацтва переселилася в дельту Дунаю під протекторат Османської імперії, створивши передумови для подальшого формування Усть-Дунайського буджацького козацького війська.
Економічна логіка цього процесу була очевидною: Прикарпаття потребувало ринків збуту й соляних шляхів, а вільні землі Буджаку приваблювали переселенців можливістю вести господарство без феодального тиску. Таким чином, українська присутність на Нижньому Дунаї сформувалася в результаті тривалого природного економічного і демографічного руху, започаткованого ще галицькими князями.
Також історики наводять джерела для більш детального вивчення теми:
1. «Слово о полку Ігоревім» (аналіз геополітичних кордонів Галицької землі XII ст.).
2. Іпатіївський літопис (відомості про діяльність Ярослава Осмомисла та походи берладників 1159 року).
3. Михайло Грушевський. «Історія України-Руси» (Том II, розділ про Берладників та Пониззя).
4. Османські податкові реєстри (Defter-i Mufassal) XVI–XVII ст. (дослідження Олександра Середи щодо етнічного складу Аккерманського санджаку).
5. Володимир Грабовецький. «Історія колонізації Прикарпаття та зв’язків з Півднем» (монографія про міграційні процеси).
