Як на півдні Одещини «ткали» зиму
Якщо ви народилися і виросли на півдні Одещини, килим на фото, можемо закластися, точно видався вам знайомим. Такий, або майже такий, ви пригадуєте, висів на стіні у бабусиній хаті. Чи у тітчиній. Чи в сусідки бачили. На крайній випадок – у місцевому музеї чи популярній туристичній локації. Чому візерунки з великими трояндами стали майже символом нашої місцевості, на своїй сторінці у Фейсбук розповідає київський фотохудожник Борис Андресюк. Далі журналісти видання «Південь сьогодні» надають слово автору.
«У Бессарабії зиму не просто переживали – її ткали.
Колись у селах Бессарабії та Молдови з настанням холодів життя змінювало свій ритм. Польові роботи завершувалися, городи засинали, вечори ставали довгими – і в хатах установлювали дерев’яний ткацький верстат, який молдавани називали război de țesut. Біля нього проводили не один день, а іноді й цілу зиму.
Шлях майбутнього килима починався задовго до першого переплетення ниток. Овець стригли, вовну перебирали, ретельно мили, сушили, чесали спеціальними гребенями, а потім пряли веретеном або на прядці. Нитки фарбували. У давніші часи кольори отримували з кори, листя, коріння, ягід та інших природних матеріалів, пізніше почали використовувати й фабричні барвники. На основу поряд із вовною могли брати також конопляні або лляні нитки.
Та найдивовижніше починалося за верстатом.
Майстриня не просто повторювала малюнок – вона створювала власний світ. Квітка народжувалася нитка за ниткою, пелюстка за пелюсткою. Птахи ніби сідали на вовняні гілки, виноградні лози перепліталися з трояндами, а геометричні знаки складалися у своєрідну мову, зрозумілу мешканцям певної місцевості. За орнаментом, кольорами й технікою нерідко можна було визначити, з якого села або етнографічного регіону походить виріб.
На килимі, що за моєю спиною, розквітає цілий бессарабський сад: великі червоні квіти, зелене листя, сині дзвоники та птахи на гілках. Чорне тло лише посилює урочистість барв. Це вже не побутова річ – це картина, створена не пензлем, а руками ткалі.
Такі килими – covor, scoarță, настінні килими та покривала – мали у селянському домі багато призначень. Ними вкривали лави й скрині, застеляли ліжка, прикрашали стіни. Товста вовняна тканина допомагала зберігати тепло, захищаючи оселю від холоду кам’яних або глинобитних стін. Але водночас килим демонстрував достаток родини, художній смак господині та її майстерність.
Особливе місце килими займали у весільній традиції. Мати й донька могли роками готувати посаг нареченої. До нього входили рушники, сорочки, полотна, покривала і, звичайно, виткані вручну килими. Вони переходили разом із дівчиною до нового дому, ставали частиною її сімейної історії та передавалися наступним поколінням. Відомі випадки, коли майстриня вплітала у виріб ім’я людини, рік створення або особливий знак, перетворюючи килим на своєрідний родинний документ.
Ткацтво було також школою жіночого спілкування. Біля верстата дівчата навчалися у матерів і бабусь не лише рахувати нитки та добирати кольори. Тут передавалися пісні, родинні перекази, рецепти, молитви, життєві поради. Поки руки працювали, пам’ять роду переходила від старших до молодших.
Навіть орнаменти мали свій характер. Дерево або вазон пов’язували з життям і продовженням роду, птахів – із душею, добрими звістками та родинним благополуччям, квіти – із молодістю, красою і розквітом. Проте не існувало єдиного «словника» для всіх сіл: кожна місцевість і кожна майстриня вкладали у візерунок власний зміст.
Килими супроводжували людину не лише у святкові моменти. Їх використовували під час родинних та обрядових подій, а в поховальній культурі вони могли символізувати шлях душі до іншого світу. Саме тому старий килим у сільській хаті часто був свідком майже всього життя родини.
Світ визнав те, що в бессарабських селах знали давно: ці килими є не просто речами, а носіями пам’яті, творчості та національної ідентичності.
Багато таких виробів збереглися у домівках і сьогодні. Десь вони вже трохи вицвіли, десь потерлися краї, але вовняні квіти продовжують цвісти, а птахи – сидіти на своїх гілках.
Бо справжній килим не старіє. Він просто все довше зберігає тепло рук жінки, яка колись, у далеку бессарабську зиму, сіла за дерев’яний верстат і почала ткати пам’ять свого роду».
Від себе додамо, що урбанізація, колективізація, залучення жінок до роботи в соціальних установах та на підприємствах призвело до того, що килими, як і широко відомі доріжки з залишків тканини, згодом перестали ткати в кожній родині. Аж надто трудомістким виявився цей процес. Не кожна працююча жінка мала хоч кілька вільних годин на добу чи хоча б на тиждень, аби прясти, фарбувати нитки та ткати. Але здебільшого в Молдові, тоді Молдовькій ССР, та в селах ближче до її кордонів в той час залишилися ще майстрині, які зробили виробництво килимів справою свого життя та джерелом заробітку. Як це вдавалося робити за радянських часів, коли діяла заборона на індивідуальну підприємницьку діяльність, питання окреме і дуже цікаве. Але ще у 80-90 рокі минулого століття яскраві килими з характерними візерунками на чорному тлі, які в народі називали «молдовські», були неодмінною частиною «чіізу» – посагу нареченої – у болгарських, гагаузьких та молдовських селах регіону. Тож був попит – була і пропозиція. Власне завдяки цьому і зберіглася ця гарна традиція, і ми маємо змогу милуватися цими шедеврами народної творчості, які в певний період стали немодними, а зараз знов привертають до себе увагу. Щоправда здебільшого увагу колекціонерів та поціновувачів старовини. Але, хтозна, хтозна…
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
Останні два фото – з коментарів до допису
