«Ми не знали, що це майор». Як група ССО ліквідувала офіцера ракетних військ рф

11:13 11/06/2026

11 березня 2022 року, 15:40. У лісі між Ясногородкою та Неграшами бійці PHIL Group 4-го загону 8-го полку Сил спеціальних операцій у стрілецькому бою з групою спецназу ракетних військ стратегічного призначення зс рф ліквідували начальника зв’язку – заступника начальника штабу 103-ї ракетної бригади зс рф майора Олександра Федорова.

Цей епізод стався під час Київської оборонної операції, яка тривала 38 діб і завершилася звільненням Київщини. Нині, коли пристоличний регіон поступово оговтується від жахіть 2022 року, є привід згадати героїв, які мовчки, без пафосу та зайвих слів, робили свою справу. Про ліквідацію російського майора та бойову роботу спецпризначенців розповів тодішній командир PHIL Group із позивним «Філ».

Від АТО до оборони Києва

– До війська я прийшов у 2014 році – у війська спецпризначення, на основі яких згодом створили сучасні Сили спеціальних операцій. Служив у 8-му полку, ходив звичайним розвідником, був головним сержантом роти. У складі групи виконував бойові завдання під Голубівським, Золотим, Майорським, Курдюмівкою, на Кодемі та в районі Веселої Гори. Після демобілізації повернувся до цивільного життя та до початку 2022-го разом з багатьма друзями з часів АТО перебував в оперативному резерві першої черги. Війна не застала зненацька. Кожен із нас розумів, що рано чи пізно це розпочнеться і росія не обмежиться Кримом та частиною Донбасу. З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого зранку ми прибули до своєї «вісімки».

– Які настрої були серед спецпризначенців?

– Штатні групи вже виконували задачі на Київщині. Таких, як ми, резервістів з досвідом АТО та ООС чи з контрактами у нашій частині, першими почали зводити в групи. Більшість з нас вже знала один одного. Провели інструктаж, видали зброю, БК та техніку. За званням я був головним сержантом (офіцером став пізніше), тож мене призначили командиром групи із 12 бійців. Кілька днів на злагодження – і в ніч з 28 лютого на 1 березня вирушили на своє перше завдання.

– Яким воно було?

– Першочергово ми висувалися як протитанковий резерв. Ворог уже закріпився в населених пунктах навколо Києва. Ми виявляли логістичні маршрути, наводили артилерію по місцях скупчення техніки, виставляли вогневі засідки. Самі базувалися в Музичах, до яких рашисти так і не дійшли.

– Кажуть, психологічно важко вперше натиснути на гачок, убити противника. Як з цим впоралися?

– Допоміг бойовий досвід часів АТО, а ще більше – ті жахіття, які ворог робив на нашій землі. Все було на наших очах. Убиті цивільні, діти, тотальне мародерство. У мене залишились фото автівок із багажниками, доверху забитими ноутбуками, телефонами та цінними речами звичайних людей. Здивувала їхня дика забава – у захоплених приватних будинках кидати яйця в стіни. Не знаю, чому: напевне, від безкарності та від вседозволеності. Які після цього можуть бути емоції? Ілюзій не було. Тільки лють і ненависть, як і в кожного українця.

– Який результат був у вашої, щойно сформованої групи?

– Щодня ми старанно робили свою роботу. Дали більше десятка наведень для артилерії. Самі, маючи на озброєнні ПТРК «Фагот», знищили ворожий «Урал» та пошкодили танк. У засідках впольовували особовий склад ворога.

Десять метрів до противника

– Зупинимося на епізоді 11 березня, коли знищено було важливу ціль – самого майора…

– Ми і гадки не мали, хто це був. 11 березня, розпал окупації Київщини. Було холодно: і вночі, і вдень мінусова температура. У нас була своя ділянка роботи між селищами Ясногородкою, Бузовою та Неграшами. Це на південь від Житомирської траси, яка в той час була під контролем ворога.

Працювали у дві зміни: одна частина групи виходила на завдання, інша відпочивала. Пересувалися на цивільних бусах.

Того дня хлопці, які були в роботі, під’їхали до лісництва, замаскували машину біля будинку лісника й тихо пішли до місця засідки. Наш медик «Ден» залишився біля буса на охороні. Саме він першим побачив росіян – приблизно сімох військових. Вони були за десять метрів і, схоже, теж шукали позицію для засідки. «Ден» зв’язався зі мною рацією, далі ми оперативно звели наші підгрупи в одну точку та підготували операцію.

– Комунікація була лише через рацію, тоді мобільний зв’язок не працював?

– Так, на тодішній окупованій території майже ніде не працював. Маючи на озброєнні стандартну стрілкотню (АКС, АКМС, АС «Вулкан», ПКМ, СВД) двома підгрупами зайняли позиції, які забезпечували перехресний вогонь, та запропонували противнику здатися в полон. Ворог натомість відкрив вогонь із АК-12. Зав’язався бій, який тривав близько 10 хвилин. Одного ми вбили, кілька отримали поранення й були розсіяні по лісу. У нас також були поранені. За іронією долі, влучний постріл по майору, впевнений на 99 відсотків зі 100, зробив боєць з позивним «Москва».

Документи, «Іскандери» і мародерський набір

– Були спроби ворога забрати тіло?

– Такого не було. Хоча це й була група спецназу ракетних військ (про це ми дізналися вже наступного дня через канали взаємодії), яка супроводжувала Федорова як замначштабу на рекогносцировці місцевості, фактично вони покинули його ще живим. Важко сказати, що подібна група вишукувала в лісах під Києвом, адже основною зброєю 103-ї ракетної бригади (з базуванням аж в Улан-Уде) є оперативно-тактичні ракетні комплекси 9К720 «Іскандер». Вороже командування, певно вважаючи, що падіння Києва є неминучим, вже вишукувало майданчики, з яких у зону дії ОТРК входив би весь захід України та східні терени Польщі. Включно з базою в Жешуві, яка розташована за ~90 км від кордону з Україною та стала ключовим логістичним хабом НАТО та США для постачання військової допомоги з 2022 року. Але це лише мої здогадки, як дипломованого політолога (сміється). У знищеного майора були документи, російські банківські картки, телефон. А в рюкзаку, попри майорське звання та, напевне, вищу освіту, стандартний мародерський набір – порожні гаманці та жіночі годинники. Скрєпи, вони такі…

– Якою була реакція росіян на знищення Федорова?

– Тоді загиблих було дуже багато. Смерть ставала статистикою. Та й фізично часу було обмаль відстежувати, завдання змінювали одне одного. Тоді навіть не завжди знали, який сьогодні день тижня. Пізніше через OSINT дізнався, що до вторгнення він служив у російському контингенті в Придністров’ї.

– Одночасно це був знак, що в жодному куточку України загарбники не ходитимуть вільно. Чи були подяки від командування?

– За цей бій конкретно ми нагород не отримали. Це ж був лише майор, от якби генерал-майор!.. Якщо серйозно, тоді було не до цього, а потім – вже пізно. Ми продовжили роботу, групу перенацілили в район Ірпіня, Стоянки та Дмитрівського полігону МЧС. Заводили на нові позиції наші піхотні підрозділи, відстежували броне- та автотехніку, зачищали навколишні ліси. Наприкінці березня ворог вийшов з Київщини. І не просто вийшов, а втік. Ми супроводжували його аж до кордону з білоруссю.

«Свого крайнього слова я ще не сказав»

– Якою була подальша доля вашої групи?

– У середині квітня 2022 року нас перекинули під Харків, де вже 30 квітня провели ще одну, для нас не менш знакову роботу. Під час боїв за висоти вище Дергачів зробили засідку на території, зайнятій противником. І снайпер із позивним «Арсен» з гвинтівки Barrett M82 бронебійно-запалювальними боєприпасами з приблизно 740 метрів уразив дві ворожі БМП, які щойно вийшли з капонірів. У першій відбулася детонація боєкомплекту, інша після серії наступних пострілів була виведена з ладу. Хто в темі, той зрозуміє, наскільки це неймовірний фарт як для снайпера, так і для групи в цілому! Пізніше цю посадку суміжники позначали як «Апендицит Філа» (сміється).

– З іншого боку, якою ціною та самопожертвою даються подібні спецоперації нашим військовим?

– У кожного командира групи безліч подібних історій. Про них мають бути написані книжки та зняті фільми. Наші хлопці дійсно часом роблять неймовірні речі, хоча в більшості своїй це щоденна, клопітка, чорна воєнна робота. Далі група брала участь у вуличних боях у Сєвєродонецьку, обороні Лисичанська, виконувала завдання у прикордонні з російською федерацією та білоруссю, боях у Серебрянському лісі під Кремінною та в Бахмуті з ПВК «Вагнер», де ми працювали спочатку біля медичного коледжу, а потім біля індустріального. Бої в Бахмуті стали водночас найважчою сторінкою в історії нашої групи. У середині травня 2023 року в дев’ятиповерхівку, де ми перебували, прийшла ворожа ракета. Ми понесли втрати… Певний час я відновлювався після важкої травми хребта. Повернувся в стрій. Далі Мала Токмачка, Авдіївка, знову Харківщина (Липці та Вовчанськ), бойові дії в районі Курахового, на Курщині та Сумщині, і знову Донбас. Зараз мені без малого 54 роки, і свого крайнього слова я ще не сказав. Як і всі, чекаю на завершення війни та повернення до родини. І одночасно розумію, що роботи в нас залишилося ще дуже багато.