Про поліцейську Одещини, яка ідентифікує тіла військовослужбовців, повернених до України шляхом репатріації
Не кожному до снаги ця робота, цей виснажливий процес від огляду понівечених тіл, експертиз до найболючішого моменту, коли треба сказати рідним: «Ваш син, брат чи батько знайдений». Любов проходить цей шлях з глибоким переконанням: захисники України повинні бути встановлені і гідно поховані, а їхні родини – отримати заспокоєння, адже невизначеність виснажує їх ще більше, ніж сама втрата. Про поліцейську, яка ідентифікує тіла військовослужбовців, повернутих до України шляхом репатріації, розповіли у головному управлінні Національної поліції в Одеській області, передає видання «Південь сьогодні».
Обираючи професію, Любов Стефанчук орієнтувалася на приклад батька та брата, які допомагають людям у лавах Державної служби з надзвичайних ситуацій. Вона теж хотіла служити в одному з відомств Міністерства внутрішніх справ України, й обрала поліцію. Закінчила Харківський національний університет внутрішніх справ, мріючи про розслідування кіберзлочинів. Та життя поставило перед нею інші завдання.
Нині Любов Стефанчук працює у слідчому управлінні ГУНП в Одеській області на посаді заступника начальника відділу розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоровʼя особи. Одним із ключових напрямків роботи цього підрозділу є ідентифікація тіл зниклих безвісти військовослужбовців, повернених до України в порядку обміну. Це складний і багатоступеневий процес, до якого залучаються слідчі, криміналісти, антропологи, судово-медичні експерти, спеціалісти з дактилоскопії та інші.
«Спершу ми проводимо огляд тіл: фіксуємо шрами, татуювання, стоматологічні ознаки, формений одяг, речі. Важливим є все, що може допомогти встановити людину. Далі відбираємо біологічний матеріал, за можливості знімаємо відбитки пальців, проводимо ДНК-експертизи. Якщо ДНК-експертиза дає якийсь збіг – призначаємо порівняльну експертизу для підтвердження результату», – пояснює поліцейська складну процедуру ідентифікації невпізнаваних загиблих українських військових.
Комунікація з родинами розпочинається тоді, коли слідчі мають припущення щодо особи, яку встановлюють. У таких випадках проводиться повторний відбір біологічного матеріалу або впізнання.
«Коли родини приїжджають на впізнання, це завжди шок і стрес для них. Більшість тіл мають гнилісні зміни або перебувають у стані муміфікації. Ми намагаємося підтримати родичів настільки, наскільки це можливо», – розповідає капітан поліції Любов Стефанчук.
Та найважче повідомляти родичам про підтверджений збіг. Поліцейська згадує випадок, коли довелося зателефонувати військовому, який перебував на передовій, і сказати, що його брат загинув.
«Було дуже складно підібрати слова. Ми боялися реакції, не знали, як він може відреагувати. Але він сказав нам дякую. Це було і приємно, і важко водночас. Ми вкотре зрозуміли, що наша робота дає людям заспокоєння», – пригадує Любов один із найважчих своїх обов’язків.
Багато родин дякують слідчим за те, що вони зупинили їхні пошуки й поклали край довгим стражданням. Адже стан невизначеності, очікувань, які тривають місяці, а іноді й роки, виснажує найбільше.
Для самих поліцейських ця робота теж є випробуванням. Але вони пояснюють собі, що – це професійний обов’язок.
«Як хірург мусить оперувати, так і ми мусимо ідентифікувати тіла загиблих, щоб кожен наш Герой був названий поіменно, гідно вшанований та похований», – переконана Любов Стефанчук.
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
