Про уродженця Кубея, який разом з нащадками відіграв значну роль в історії Болгарії та болгарської науки

27 жовтня 1859 року в селі Кубей, нині Болградський район, в родині болгарських іммігрантів, які спочатку жили в Болграді, а згодом – в Кубеї, народився майбутній академік Олександр Стоянов Теодоров-Балан. З нагоди дати народження видатного земляка видання «Південь сьогодні» ділиться з читачами фактами з його біографії.

Родина Олександра Балана іммігрувала зі Слівенської області під час російсько-турецької війни 1828–1829 років. Батько академіка, Стоян Мартинов Балан, походив з відомої родини, що займалася промисловістю. Його мати, Марія Балан, уроджена Грекова, була сестрою політика Димитра Грекова.

Брати Олександра Балана також стали видатними діячами, які брали участь у будівництві післявизвольної Болгарії: генерал Георгій Тодоров, адвокат і мер Софії Мартін Теодоров, професор Атанас Теодоров та інженер Михайло Баланський.

Після закінчення Болградської гімназії Балан навчався у Празі та Лейпцигу. Він закінчив факультет слов’янської філології у Празі, отримавши докторський ступінь за працю «Про звук ь у новоболгарській мові» у 1884 році, ставши першим іноземцем, який закінчив Карлів університет зі ступенем доктора. Ще будучи студентом, він публікувався в болгарських періодичних виданнях, а після закінчення навчання був прийнятий до членів Болгарського літературного товариства (сьогодні Болгарська академія наук) за рекомендацією Маріна Дрінова та Костянтина Іречека.

Повернувшись до Болгарії в 1884 році, Балан став учителем середньої школи в Пловдіві. У 1885–1886 роках він був заступником директора Національної бібліотеки в Софії. У 1887–1888 роках він працював у Міністерстві освіти, де став керівником відділу середньої освіти. Потім викладав слов’янську етнографію, діалектологію та історію болгарської мови у Вищій педагогічній школі (сьогодні Софійський університет «Святий Климент Охридський»). З 1893 року він був професором і завідувачем кафедри болгарської та слов’янської літератури та кафедри болгарської літератури. Професор Балан був першим ректором університету, обраним 29 січня 1889 року, і ще двічі переобраним на ту саму посаду (1896–1897 та 1902–1903), а також деканом історико-філологічного факультету (1899–1900 та 1904–1905). З 1939 року він є почесним доктором Софійського університету.

Наприкінці XIX – на початку XX століття Балан був головним писарем та клерком Болгарського літературного товариства (сьогодні Болгарська академія наук). З 1939 року він є дійсним членом Болгарської академії наук.

Коли після освистування принца Фердинанда студентами (1907) університет було закрито, а викладацький склад звільнено, академік Балан став головним секретарем Болгарського екзархату в Константинополі. Він залишався на цій посаді до середини 1910 року, коли знову обійняв викладацьку посаду в університеті.

У 1909 році Балан ініціював заснування організації «Болгарська Матіца» в Константинополі, був делегатом її Перших зборів та редактором її органу «Літоструй».

Олександр Теодоров-Балан був одним із засновників болгарського туристичного руху, а також Болгарського туристичного товариства «Алеко Константинов» (1901), одним із засновників журналу «Турист», органу Товариства (1902), та його редактором; він був головою опікунської ради Софійського товариства.

Особисте життя Олександра Балана часто було драматичним. Академік сповідує поміркованість у всьому, окрім любові до батьківщини. Не випадково, що коли заздрісні колеги змусили його покинути Вищу школу, а його дружину, француженку Жулію (Жюлі) Грессо, позбавили викладацької посади, Балан не звернувся за допомогою до своїх впливових знайомих.

Великий майстер Великої болгарської масонської ложі, він лікував свою дружину, хвору на туберкульоз, на свою невелику зарплатню, а потім поховав усіх трьох своїх дочок (усього в Балана було сім дітей). Він виплатив позики, які взяв у банках, щоб побудувати невеликий будинок на теперішній вулиці Святого Климента Охридського, 4, у Софії. Що б не сталося, його день був суворо розпланований. Балан не любив компанії, а його друзі Елін Пелін та інші бачили його лише короткочасно під час університетських канікул.

Сини Балана – Мілко , Володимир та Станіслав – мали важку, але гідну долю. Мілко був професором радіології та анатомії . Володимир Балан був пілотом та авіаінженером, директором Lufthansa в Болгарії. Під час Другої світової війни був мобілізований у Скоп’є , а після 9 вересня 1944 року зник назавжди. Балан пережив втрату своєї п’ятої дитини. Його третього сина, Станіслава Балана, адвоката, секретаря царя Бориса III, судила Перша Верховна палата так званого Народного суду у справі проти регентів, міністрів та королівських радників. Батько звернувся до Трайчо Костова , за життя якого Станіслав клопотався перед царем у 1942 році (процес проти Центрального комітету Болгарської народної партії). Станіслава Балана засудили не до смертної кари, а до довічного ув’язнення в одиночній камері. Після відбуття частину терміну, його звільнили і до смерті академіка він залишався його секретарем, готуючи його праці до публікації. Онука Олександра Теодорова-Балана, дочка його сина Володимира – Маргарита Балан, яка має юридичну освіту, була позбавлена права займатися своєю професією та стала «господаркою» в Інституті мовознавства Болгарської академії наук.

Олександр Балан прожив майже 100 років і помер 12 лютого 1959 року в Софії.

Підготувала Діана ГЕРГІНОВА