Ольга Кулаксиз: «Мене непокоїть, що гагаузька в Україні увійшла до числа мов, що зникають…»

11:20 05/07/2025

В Одескій області діють шість центрів національних культур. Української – в Одесі, болгарської – у Болграді, молдовської – у с. Новосільське Ренійської громади, Обласного центру національних культур у м. Рені, Центру національних культур в Ізмаїлі, в Одесі, КУ «Обласний центр гагаузької культури» у селі Виноградівка (Курчу) Болградської територіальної громади. У березні 2025 року Центр відзначив свій перший десятирічний ювілей.

Як етнічному гагаузу автору публікації давно хотілося написати про цей Центр, але, як це часто буває у журналістів, завжди знаходилися «важливіші справи». І ось нарешті мені все ж вдалося зустрітися з директоркою цього Центру – Ольгою Семенівною Кулаксиз і попросити її коротко розповісти про діяльність закладу за минулі перші десять років.

– Ви пам’ятаєте той день, коли відбулося урочисте відкриття Центру?

– Наш Центр як обласна комунальна установа було створено рішенням сесії Одеської обласної ради шостого березня 2015 року.

А саме відкриття відбулося першого листопада 2014 року. Ми дуже довго чекали цього, тому дуже добре пам’ятаю все до дрібниць.

На відкриття культурного центру з’їхалися гагаузи з України та Молдови. Гостей зустрічали за українською традицією хлібом-сіллю і за гагаузьким обрядом «четрою» з вином.

Честь перерізати стрічку і відкрити Центр гагаузької національної культури випала тодішньому депутату Одеської обласної ради, а нині депутату Ізмаїльської районної ради Юрію Дімчогло, першокласникам і Почесному хліборобові села – Івану Чобан.

Одразу після урочистого відкриття гостям Центру презентували виставку досягнень народного господарства і творчості. Пізніше, при повному аншлагу, відбувся концерт.

Крім того, зі сцени виступали почесні гості, які говорили теплі слова та дарували цінні подарунки.

– Наскільки я знаю, саме ви, Ольго Семенівно, були ініціатором створення на півдні нашої області Центру гагаузької культур. Як це було?

– Якщо коротко, то було це так. Я 34 роки пропрацювала в школі. У 2014 році, після закінчення навчального року, ухвалила рішення – змінити вид діяльності: дуже хотілося привести до ладу музей у с. Виноградівка, який на той період розміщувався в одному з кабінетів сільського Будинку культури. Працюючи вчителем, мені не раз доводилося приводити учнів до музею, щоб наочно розповісти історію гагаузького народу. Але часто стикалася з тим, що музей був зачинений. Був відповідальний за роботу музею, але як часто буває – людини не було на місці. Так ось, я подумала: «А нумо я візьмуся за музей, наведу порядок, з цікавістю розповідатиму історію нашого народу». Своїми думками поділилася з Юрієм Дмитровичем Дімчогло. Він сказав, що передзвонить і ми поговоримо.

І справді він передзвонив, ми поговорили, і Юрій Дмитрович сказав: «Так, добре, тільки буде не музей, а ми відкриємо Центр гагаузької культури!»

На той час сільським головою був Олександр Янакієвич Арабаджі. Узгодивши, які кабінети можна віддати під Центр гагаузької культури, у серпні 2014 року розпочалися ремонтні роботи, які фінансувалися Юрієм Дімчогло. Паралельно я вже шукала нові музейні експонати.

На сесії Виноградівської сільської ради від 23 жовтня 2014 року було ухвалено рішення про створення Центру гагаузької культури, з призначенням мене директором. Днем народження Центру визначено 14 жовтня 2014 року.

– Ви родом із Молдови… Розкажіть про свою родину.

– Так, народилася я в с. Дезгинжа Комратського району. Мій батько, Семен Іванович Марін, працював водієм. Свою професію дуже любив і віддав їй понад 45 років. Він був дуже відповідальним – йому довіряли везти дітей (шкільні бригади) на поле і з поля після роботи. Мама, Олена Олександрівна Марін (Макарія), була майстром на всі руки: і ткала, і в’язала, і вишивала, і нам дівчаткам шила всякі модні сукні. Крім цього вона встигала і в колгоспі працювати, щоб стаж був. Нас учила рукоділлю власним прикладом. «Ось, дивіться як треба», – казала мама. І ми, вчилися.

У родині нас семеро – чотири сестри і три брати. Нас усіх виростили гідними людьми, і всі отримали освіту за бажанням. Тато і мама дали нам право самим обирати, ким ми хочемо стати по життю!

Є серед нас і вчителі, і вихователі, і працівники газової промисловості, і водії, і працівники сфери послуг.

У родині завжди панувала доброзичливість і повага. Так намагаємося і ми виховувати своїх дітей, та вже й онуків.

На жаль, батьків уже немає з нами; мами – з 2003 року, а тата – з 2016 року. Царство їм Небесне!

Я друга дитина із сімох.

– Бути старшою – дуже відповідально…

– Особливо коли старша сестра поїхала вчитися після школи. Донині, я відчуваю цю відповідальність, і повагу від моїх близьких.

Ще з дитинства я засвоїла: те, що робиш, має бути на високому рівні, щоб самому не було соромно!

У 1982 році я вийшла заміж і переїхала в це прекрасне гагаузьке село Виноградівка (Курчу). Мій чоловік, Валерій був водієм, як і мій тато. На жаль, його не стало 1 жовтня 2022 року після низки інсультів. Для мене і для наших дітей він завжди був захистом і опорою.

У нас троє дітей: донька Лариса, сини Віталій і Валентин. І, поки що, один онук – Витир! Лариса – працює в посольстві Туреччини в Україні, Віталій – програміст, Валентин – еколог, але за професією не працює.

– Дякую, але давайте повернемося до створення Центру…

– У шести селах нашої області компактно проживають гагаузи: Виноградівка (Курчу), Олександрівка, Дмитрівка, Котловина, Кубей, Старі Трояни. У школах цих сіл гагаузьку мову вивчають як предмет. Є ще три села колишнього Тарутинського району: Серпневе, Підгірне, Червоне – у них гагаузьку мову вивчають факультативно. Для того, щоб якось об’єднати роботу з розвитку гагаузької мови, культури, і потрібен був Центр.

– Коли було ухвалено рішення про створення, які завдання перед Центром поставили депутати облради?

– Я вам наведу лише деякі витяги з того рішення. «…Установа створена з метою сприяння збереженню та розвитку гагаузької культури, вихованню населення на краєзнавчих матеріалах, інтеграції гагаузів у загальноукраїнський простір.

А основними завданнями Установи є:

– відродження та популяризація культури і мови, народних звичаїв та обрядів гагаузів Одеської області;

– естетичне та духовне виховання населення;

-широке інформування населення до суспільного та культурного життя регіону;

– розвиток міжнародного культурного співробітництва».

– Приміщення, де ви знаходитесь, належить Центру?

– Ні, ми орендуємо його в сільському Будинку культури.

– Чому Центр гагаузької культури відкрили саме у Виноградівці?

– Напевно тому, що наші депутати Виноградівської сільскої ради ухвалили перщими рішення про його створення, а я сама виявила бажання організувати і вести цю роботу.

Коли ми тільки подумали про відкриття Центру, я одразу запланувала, що буде музейна зала. Юрій Дмитрович запронував ще й бібліотеку, з чим я одразу погодилася, і горіла бажанням розповідати про основні ремесла гагаузів. Ось ці три КИТИ – три напрямки – і склали основну роботу Центру.

– З чого почали свою роботу?

– З того, що збирала експонати, яких залишилося дуже мало.

Ті предмети побуту, які господарі викинули в сараї, гаражі, нам передавали, ми їх приводили до ладу – фарбували, клеїли, реставрували.

Перші експонати принесли жителі села. Багато що співробітники самі збирали по крихтах. На початку навіть щось брали тимчасово для виставок. Наприклад, старовинні килими возили на фестиваль килимів, що проходить у сусідній Гагаузії. А потім повертали власнику з сувенірами та дипломами. Незабаром люди, бачачи наше трепетне ставлення до цих речей, дарували їх нам зі словами: «У мене це просто лежить. А у вас люди побачать. Річ буде жити».

У Центру є і свої експерти-консультанти – це довгожителі села. Співробітники музею радяться з ними, дізнаються про традиції та обряди. Багато дорогих серцю речей вони передали музею, щоб не зникла культура гагаузів.

Був і такий випадок. Господиня передала нам дзеркало-трюмо, яке їй дісталося від свекрухи. Воно було страшненьке. Ми його відреставрували, пофарбували, замовили у тесляра-майстра табуреточку. Встановили в залі. Приходить господиня, побачивши дзеркало, каже: «Яке воно привабливе, я його заберу назад! Але ми вже не віддали, звісно».

По крихтах збирали предмети, які потрібні були для ремесел. Також і для бібліотеки: хто приносив книжки гагаузькою, українською, ми приймали, присвоювали їм номери, а потім охочим видавали на картку для роботи вдома.

Тобто, як керівник, я спочатку збирала все необхідне, щоб було з чим працювати. Ми пишаємося тим, що відновили ткацький верстат. Тепер ми на ньому проводимо майстер-клас із ткацтва.

Будучи ще Центром гагаузької культури, створенним Віноградівською сільською радою, вже проводилися традиційні заходи: «День майстрів народно-ужиткового мистецтва» – 17 грудня, «День Соборності» – і цього дня ми проводимо заходи, пов’язані з вихованням у гагаузьких сім’ях. «Міжнародний день рідної мови». До державних свят ми проводимо тематичні заходи, до народних свят – теж.

Часто ми проводимо і презентації книжок місцевих авторів, цікавих і змістовних книжок із Гагаузії.

– З іншими Центрами співпрацюєте?

– Звісно. З усіма обласими центрами національних культур ми дуже тісно працюємо. А також з Комратським державним університетом, Науково-дослідним Центром ім. Марії Маруневич, Головним управлінням культури Гагаузії.

Хочу відзначити, що співпраця Центру гагаузької культури з Управлінням культури Гагаузії та Науково-дослідним центром поповнює наш основний книжковий фонд бібліотеки. Я дуже вдячна їм за це. Ми також співпрацюємо з Київським національним університетом ім. Тараса Шевченка, з Ізмаїльським державним гуманітарним університетом, з туристичним центром «Болград», з «Центром культури і дозвілля Болградської громади», та іншими об’єктами культури і освіти. Дуже тісна робота-співпраця у нас із Виноградівським ліцеєм ім. Олександра Олексійовича Банєва, за що ми щиро вдячні директорці Світлані Федорівні Драгановій.

– У яких фестивалях берете участь?

– Так, ми беремо участь у богатьох фестивалях. Закрема у Гагаузії: «Gagauz kilimneri», «Gagauz gergefi», «Hederlez», «Şarap yortusu», «Kasım», «Gagauz korafı», «Kongaz ustalıı».

А в Україні ми брали участь у «Bolgrad wine fest» – міжнародний винний фестиваль, «Bolgrad etno fashion» – фестиваль національних культур і в багатьох інших.

Нами були проведені:

– Дні гагаузької культури в Одеському обласному центрі української культури;

– Дні гагаузької культури в Анкарі (Турецька Республіка), у Посольстві України в Туреччині;

– виставку тканих старовинних і сучасних вишитих рушників у музеї ім. Івана Гончара в Києві та в іншіх.

– Що дає вам участь у різних фестивалях та інших культурно-масових заходах?

– Це сприяє поширенню та розвитку гагаузького культури та мови. Співпраця з багатьма інституціями збагачує культуру гагаузького народу, залучає до нашої культури людей різних національностей.

Хотілося б більше співпрацювати і з іншими центрами національних культур, але транспортне сполучення не дозволяє робити це активно. Хоча в мирний час і це не було перепоною. Ми часто відвідували фестивалі в м. Рені, співпрацювали з колективами с. Котловина, Ренійської громади, брали участь у етнофестівалях у Кубейській громаді.

– Як і в будь-якому закладі культури, у вашому Центрі напевно теж є проблеми?

– Їх більше ніж… Насамперед, недостатнє фінансування. У штатному розписі у нас шість співробітників: є музейний працівник, є бібліотекар, є технічні працівники, і, звісно, керівник із головним бухгалтером, але нам дуже потрібні ще й музичний керівник, культорганізатор і фахівець із сучасних IT-програм. Погодьтеся, що працювати Центру не маючи культорганізатора, методиста, музичного керівника, дуже складно. Я, як керівник, дуже часто зверталася до Департаменту культури з цим питанням, але не отримали підтримки.

Ми самотужки створюємо відеоматеріали за різними темами, беремо участь в обласних конкурсах різного рівня, і потім отримуємо зауваження: «… не так знято, … не там скоротили, не так підписали…»

Маємо надію, що минуть ці важкі часи й Обласний центр гагаузької культури отримає необхідні кадри.

Наразі у нас спонсорів немає. Коли тільки народилася ідея створення Центру, всі фінансові питання з ремонту приміщень, з придбання меблів та іншого необхідного інвентарю взяв на себе Юрій Дмитрович Дімчогло. Ним було залучено й іншого спонсора – ТІКА. Коли проводилися ремонтні роботи, постало питання про водопостачання. У Будинку культури води не було. Тоді обласне товариство гагаузів (голова Петро Георгійович Волков) залучило громадськість, і було зібрано кошти для спорудження колодязя на території сільського Будинку культури, для оформлення його тумби і прилеглої території. А сільський голова – Арабаджи Олександр Янакієвич та директор Будинку культури Дімов Роман Іванович організували людей, які безкоштовно працювали на цьому об’єкті: хтось готував їжу, хтось привозив необхідне обладнання, хтось займався транспортними перевезеннями необхідного інвентаря.

У 2023 році Болградська міська рада надала нам спонсорську допомогу в придбанні меблів, аудіотехніки та оргтехніки. Їм величезне спасибі. Але і Центр гагаузької культури, завжди допомагає їм у тих питаннях, яких вони потребують.

Мене дуже тішить, що та робота, яку я вела в школі – робота над створенням підручників з вивчення гагаузької мови, має продовження і в роботі Центру.

Творча група вчителів продовжує роботу з цього питання: доопрацьовані, доповнені, перевидані підручники з гагаузької мови для 1-4 класів. Це була моя головна ідея – мета в моїй діяльності.

Тішить, що робота Центру приносить радість усім, хто любить, поважає, цінує свою культуру. Приємно, що учні зі своїми вчителями приходять до Центру і отримують відповіді на запитання з дослідження гагаузького національного одягу, їжі, традицій, обрядів, життя відомих гагаузів, пам’ятні місця рідного села, основні заняття гагаузів і ще на багато інших запитань. Радісно на душі від того, що наше запрошення взяти участь у тому чи іншому заході, які проводяться Центром, і діти, і дорослі приймають із величезною радістю. Тішить, що всі керівники, до яких ми звертаємося, ставляться до роботи Центру з повагою і розумінням.

– А що не радує?

– Засмучує те, що гагаузька мова в Україні увійшла до числа мов, що зникають, що на вивчення гагаузької мови в початкових класах виділяється тільки одна година на тиждень. А якщо врахувати, що вдома майже не говорять рідною гагаузькою мовою, то в школі за одну годину на тиждень ніяк не вивчити гагаузьку мову.

Майбутнє України – розвинена, красива, з чудовим виробничим парком, з науково-дослідними центрами держава. І, звичайно, головне багатство країни – люди. Тому людина, яка все життя працювала на благо держави, повинна мати гідну пенсію. Щоб на пенсії вона не ходила з простягнутою рукою, а раділа життю і продовжувала приносити користь державі – ділилася досвідом роботи і життя.

А гагаузи – невід’ємна, працьовита, старанна частина України. Тож у прекрасній країні й гагаузи почуватимуться чудово з усіх життєвих питань.

– Людина без мрії, що птах без крил. Про що ви мрієте?

– Щоб не було приводів для прикрощів… По-моєму, мріяти – найчарівніший стан людини.

Я мрію, щоб гагаузи у своїх сім’ях із дітьми, як казав Генріх Песталоцці, розмовлятимуть рідною гагаузькою мовою від самого народження, і ми почуємо дитяче лепетання гагаузькою. Повірте, це так мило!

Я вірю, що батьки зрозуміють, що знання рідної мови аж ніяк не завадить здобути гарну освіту! І, звісно ж, дуже хочу, щоб не було війни. Скільки хлопців уже не повернулося з цієї війни. Серед них і багато гагаузів, хлопці з нашого села…

Зовсім недавно «на щиті» повернувся додому Роман Дімов, колишний директор Будинку культури. З перших днів повномасштабної війни він добровільно вступив у територіальну оборону і став на захист України у складі 122-ї окремої бригади ТрО сапером інженерно-саперного взводу. Він загинув 24 червня, виконуючи бойове завдання. Він дуже любив людей, своє рідне село. Чудово танцював гагаузькі народні танці. Був справжнім артистом, окрасою численних культурно-масових заходів, прищепив любов до мистецтва всій сім’ї та багатьом односельцям. Гірко, що сьогодні кращі з кращих віддають життя заради того, щоб у нас було мирне небо над головою.