Як російську робили мовою «міжнаціонального спілкування» в Буджаку
Совєтська влада в Ізмаїльщині дуже полюбляла використовувати термін «бессарабський народ». Його поступово вкорінювали у свідомість місцевого населення у повоєнні роки. Про це на своїй сторінці в Фейсбук розповів доцент кафедри історії та методики її навчання Ізмаїльського державного гуманітарного університету Віктор Дроздов, передає інформаційна агенція «Юг.Today».
«Термін «бессарабський народ» добре узгоджувався з концептом дружби народів і був його місцевим утіленням. Край, населений різними етносами, демонстрував мирне життя, яке процвітало в країні Рад, а його єдність забезпечувала «російська мова як мова міжнаціонального спілкування». Таке тлумачення про регіон перекочувало і в незалежну Україну», – зазначає вчений.
Проте, за його словами, цей міф явно сфальшований. Архівні документи свідчать, що у сталінські роки російську мову в селах погано знали, зокрема, в болгарських і гагаузьких. Так, у зв’язку з тим, що діти перших класів погано володіли російською мовою, Ізмаїльський обком ухвалив рішення з другого півріччя 1947-1948 н.р. повністю прибрати українську мову і літературу зі всіх класів російських шкіл, де навчалися діти неросійської національності. Крім цього, відкривалися підготовчі класи з вивчення російської, а влітку мали відкритися місячні курси з вивчення російської мови, історії СРСР, історії ВКП(б), біографій Леніна й Сталіна для підготовки 500 вчителів з місцевого населення. Отже в Українській РСР в селах, де спілкувалися неросійською мовою, відкривали російські школи і припиняли вивчення української мови і літератури, щоб діти більше вивчали російську.
Однак вже у 1953 році, після смерті Сталіна, російська мова й все ще не стала (а отже й не була) мовою регіонального спілкування. Бо напевно батьки б навчили хоча б елементарно говорити російською своїх дітей перед школою, знаючи, що викладання має бути російською. Тому місцева влада вирішила знову посилити вивчення російської в школах, де навчалися діти болгарського й гагаузького населення.
Документи, які підтверджують ці тези, Віктор Дроздов додав до своїх дописів. Тож ми теж публікуємо їх у цьому тексті. Щодо останнього, історик зазначає, що варто уважно почитати цей документ не лише на предмет володіння російською тодішньої місцевої влади, а й використання українських слів замість російських. Ця інформація, скоріш за все, міститься в одному з додатків.
Ми ж пропонуємо поглянути на це питання трохи простіше. Для цього достатньо пригадати, що болгари та гагаузи 1900–1930 років народження в бессарабських селах, тобто дідусі та бабусі тих, кому сьогодні за сорок і більше, переважно були неграмотні, читати і писати не вміли. Ані російською, ані, наприклад, болгарською. Між собою в родині спілкувалися рідною мовою, на роботі, а працювали здебільшого в колгоспі – теж. Газет не читали, телевізор, через нерозуміння того, про що там говорять, майже не дивилися. Ну максимум якійсь концерт чи спортивні змагання, де картинка цікавіше за зміст.
Так ось, у 1953-му році до школи йшли діти, батькам яких було десь від 25 до 40 років. Тобто народжені приблизно з 1913 до 1928 року. Звідки вони, дитинство та юність яких припала на «румунський» період, мали знати російську? Але «відмазка» про «я цю мову не вчила, і моя дитина вчити не буде, мені …-ою зручніше» чомусь не проходила…
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
Головне фото ілюстративне
