Був життєрадісним та надійним: яким пам’ятатимуть загиблого Героя із Рені Івана Чеботаря його рідні та знайомі
Під час бойового завдання у районі села Озарянівка Бахмутського району Донецької області 4 січня 2025 року загинув сержант-кулеметник Збройних Сил України, мешканець міста Рені Іван Костянтинович Чеботар. Вірний військовій присязі та народу України, він до останнього бився з ворогом у боях за свою країну, її свободу та незалежність. Мужній солдат поклав своє життя на вівтар Перемоги у розквіті сил, сповнений надій та мрій. 21 січня йому б виповнилося лише 33 роки. 10 січня ренійці та гості міста, побратими зустріли на «щиті» нашого земляка-Героя, а наступного дня провели його в останню путь. Того суботнього сонячного дня Ренійська громада схилила голову в глибокій скорботі. Велике горе поєднало всіх людей, які зібралися на міській площі біля Свято-Вознесенського собору, щоб попрощатися з Іваном Чеботарем.
Після богослужіння процесія направилася до нового цвинтаря. Жалобну процесію по вулиці Вознесенській жителі міста навколішки та схиливши голови зустрічали живим коридором із розгорнутими в руках синьо-жовтими прапорами.
«Боляче. Ця втрата не тільки для сім’ї, а й для всієї громади. Іван – справжній патріот, вірний син України. Таким він залишиться назавжди у нашій пам’яті, – говорив про нього заступник голови міської ради Іван Стадников. – Наша громада плаче за двадцять п’ятим своїм загиблим воїном-Героєм. Молимося за Україну! Згадаймо у молитвах Івана та всіх, хто вже не побачить схід та захід сонця. Молимося та віримо тим, хто сьогодні бореться за те, щоб схід сонця побачили майбутні покоління».
Іван Чеботар у 2009 році закінчив 11 класів Ренійської школи №6, зараз це ліцей №1. Працював робітником на різних підприємствах у Рені та Одесі. 2014 року добровільно пішов служити вперше. Потім вдруге. Після невеликої перерви, у червні 2024 року знову пішов служити до ЗСУ за контрактом. Ось що говорили нашому журналісту про нього вчителька Ніна Василівна Колій, однокласниці Інна Каранфіл, Олена Березанська, Наталія Тимошевська та сестра Марина Савицька.
Ніна Колій, вчителька: «Легких тобі хмаринок, мій дорогий учень!»
Не хочеться вірити, що йдуть наші діти у розквіті своїх років. Мозок і серце відмовляються це приймати та розуміти. Серед моїх учнів практично не було поганих. Але були ті, що залишаються в пам’яті на все життя. Серед них – Іван Чеботар. Він не хватав з неба зірок, а був просто добрим, скромним, завжди усміхненим хлопчиком. Виріс Іванко у великій, дружній, працьовитій сім’ї. Мама Валентина, так ми всі її знали, хоча за паспортом вона Олена, працювала двірником у шостій школі. Тато, дядько Костя, і діти часто їй допомагали, бо праця була важка. І Іван ніколи не відмовлявся від будь-якої фізичної роботи. Дисципліна та відповідальність у цій сім’ї були завжди в пошані.
Був… Був… Дуже важко говорити про Івана у минулому часі. Важко сприймати цю інформацію. У сім’ю Чеботар прийшло велике, непоправне горе – загинув їх найменший із дітей – Ванечка. Загинув, захищаючи нашу землю, наші міста та села, нас… Перед очима його гарне, смагляве обличчя з доброю усмішкою. Час іде вперед. Усі ми дочекаємось миру на нашій українській землі, але такі, як Іван Чеботар, не побачать ніколи щасливих людей, за яких він віддав своє життя. Не народяться дітки з очима Івана. Не прийде він на зустріч зі своїми однокласниками… А мамині очі будуть згасати від постійних сліз.
Боляче! Дуже боляче за таких дітей! Їм би жити та жити! Але проклята війна обірвала молоді життя. Царство небесне, мій дорогий учень! Легких тобі хмаринок! І нехай земля тобі буде лебединим пухом. Завжди пам’ятаю.
Інна Каранфіл: «Ваня в моїй пам’яті залишиться завжди чистим, світлим, добрим хлопцем…»
Він пішов із життя, залишивши нас відчувати страшний біль непоправної втрати. У мене, як і у всіх, серце щеміло, коли бачила сльози мами, брата та сестри над труною зовсім ще молодого нашого однокласника. Я хотіла знайти слова, щоб втішити матір, що втратила сина, нашого Героя, але не змогла. Не можу знайти таких слів і зараз.
Так, я розумію, що вже Івана немає, але все ж таки відмовляюся в це повірити. Десь у глибині душі я сподіваюся, що завтра чи через рік все ж таки зустрінемося з ним. Мені важко, а як його рідним і особливо мамі, яка дала йому життя, виростила, навчила важливим правилам життя! Важко їй жити без сина, з яким сперечалася, мріяла, відзначала дні народження, сміялася, переживала і сподівалася, що скоро закінчиться війна і Ванечка повернеться додому.
Як і всі мами, вона сподівалася і мріяла про світле майбутнє свого сина-солдата. Тітка Валя виростила гарного сина, брата, однокласника, друга, захисника. Іван у моїй пам’яті залишиться завжди чистим, світлим, з доброю душею та сильним характером хлопцем. Ми його поважали за відвертість, доброту. Хто б до нього не звертався за допомогою, порадою, нікому не відмовляв. Наш клас був дуже дружнім. Ми часто проводили разом час після уроків та під час канікул. Добре пам’ятаю, як у п’ятому класі наша вчителька російської мови та класний керівник Ольга Яківна Шевченко створила ляльковий театр «Петрушка». Вона була нам, як друга мама, дуже добра та дбайлива. Ми практично всі грали у кожній виставі. Іван був дуже сором’язливий, не любив виступати, але виступав. Причому грав він свої ролі добре. В одній із вистав зіграв цигана.
Не забуду, як ми зі своїми спектаклями їздили селами. Особливо запам’яталася поїздка до села Плавні. Тоді ми взяли намети і кілька днів жили на березі озера. Нам усім було дуже весело та цікаво. Пам’ятаю, як Іван у когось із місцевих хлопців позичив на якийсь час велосипед і кожного з нас по черзі катав по полю. У нас збереглися фото Вані з тим велосипедом, а також інші фотографії з нашого веселого, незабутнього, цікавого шкільного життя.
Ми дуже рідко бачилися після школи. Та й телефонували один одному не так часто. Востаннє, а це було місяці три-чотири тому, він набрав мене і відразу ж запитання: «Тобі кров ще потрібна?» Я була в шоці… Яка кров, навіщо?.. Виявилося, що Іван телефонував у госпіталь, щоб дізнатися у когось, чи потрібна ще пораненому побратиму кров… але випадково набрав мій. Звичайно, ми тоді поговорили кілька хвилин, довго не міг говорити. Обіцяв повернуться з війни незабаром і живим.
Олена Березанська: «Іван був класним, життєрадісним, надійним…»
З ним завжди було цікаво спілкуватися. Любив і розумів гумор, а з такими людьми поряд легко та приємно. Був веселим та рішучим. Про нього в усіх однокласників залишилися лише світлі спогади. Іван завжди посміхався. Ми закінчили школу в 2009 році, роз’їхалися різними містами і мало спілкувалися одне з одним, але Івана дуже не вистачає. Жахливо боляче усвідомлювати те, що людина, яка була частиною твого життя в певний момент, зараз не з нами. Відкритий погляд, добра посмішка. Таким він залишиться у моїй пам’яті назавжди.
Нехай спочиває з миром у Царстві Небесному. Мої щирі співчуття мамі, братові, сестрі та всім рідним.
Наталія Тимошевська: «Йому б жити та жити…»
У нашому житті є люди, які роблять його веселішим та світлішим. Таким був Іван Чеботар, з яким ми поділяли безліч чудових моментів, будучи школярами. Він завжди мав гарний настрій, він умів знаходити радість навіть у дрібницях. Ванечка залишиться в моїй пам’яті, як позитивна, життєрадісна людина і просто шикарний однокласник. Звістка про те, що Іван повертається «на щиті», вразила всіх однокласників. Йому б жити та жити… Проклята війна забрала молодого, сповненого сил та енергії хлопця. Це непоправна втрата для всіх нас, але насамперед для мами, його сестри та брата. Був добрим, трохи хуліганом, але ніколи не встрявав у бійки, не йшов на конфлікти. Був поступливим, терплячим і дуже уважним до всіх, і завжди допомагав батькам. Згадую про нього тепло, але мій розум відмовляється вірити, що його більше немає. Боляче, дуже боляче втрачає таких хлопців!
Світла йому пам’ять. Щирі мої співчуття рідним та близьким.
Марія Савицька: «До втрати близької людини ніколи не можна бути готовим, з нею йде і частинка нашої душі…»
З сестрою Марією ми зустрілися ще за день до того, як Івана «на щиті» привезли до Рені. Розмова була дуже важка і непроста. Наведу лише деякі епізоди тієї зустрічі та зустрічей, які відбулися вже після похорону. Я нескінченно вдячний Марії за те, що в ці неймовірно важкі для родини дні, вона все ж таки погодилася коротко розповісти про нашого Героя.
«Ви знаєте, коли 4 січня мені зателефонували з військової частини і повідомили, що Іван героїчно загинув, для нас із Костею та мамою це стало шоком. Нам не хотілося вірити в це. Так, він був двічі до цього на війні. Перший раз у 2014-му, потім повернувся і через деякий час знову добровільно пішов на фронт. Через доброту свою та порядність не раз потрапляв у погані ситуації, за що йому доводилося дорого розплачуватися… Третій раз у червні минулого року Іван знову добровольцем пішов за контрактом служити у ЗСУ. І був завжди, як заведено говорити, на нулі, тобто на передовій.
У вересні в черговий раз отримав важке поранення. Ванечка дуже сумував за Рені і хотів зустрітися з нами, з друзями. Мама та Костя не змогли поїхати до нього до госпіталю у м. Шепетівка Хмельницької області, а мені в жовтні вдалося-таки, і ми зустрілися. Я бачила, що йому дуже важко після такого уламкового поранення, але братик, як завжди, намагався не подавати виду. Заспокоював мене, казав, що все добре і що чекає, щоб виписали швидше. «Піду з хлопцями ще повоюю, а коли закінчиться війна, повернуся додому. Дуже скучив за мамою, Костею, хочеться зустрітися з однокласниками, друзями». От і повернувся… Так і не встиг створити свою сім’ю, мати дітей.
У нього так склалося життя, що останні 5 років практично не бував у Рені. Працював, як у Рені, так і в Одесі здебільшого на будівництві. Якщо чесно, то я навіть не знаю, чи була у нього кохана дівчина… Коли прощалися, я й у думках допустити не могла, що ми більше його не побачимо, не поговоримо телефоном. Він часто бував «поза зоною досяжності», тому дуже рідко говорили, частіше переписувалися…
Все! Більше вже не буде СМС. Останній раз він зателефонував двадцять дев’ятого грудня і привітав усіх нас із новорічними святами і знову пообіцяв скоро повернутися.
Так, ми всі усвідомлювали, що Іван на війні, і що ця проклята війна забирає життя тисяч наших молодих хлопців. Ми припускали, що з ним може трапитися всяке. Але ми не були готові до втрати близької нам людини… Мені здається, що ніколи й ніхто не може бути готовим до цього. З відходом його в інший світ, разом з ним пішла і частинка нашої душі.
Трагічна звістка змінила все за одну секунду. І стало страшно та неспокійно. Наче в мене, гадаю, що не тільки в мене, всередині сталося якесь замикання: клацнув вимикач і на якусь мить все навколо стало чужим і безглуздим. Миттєвість, яка поділяє вчора і сьогодні: мить, яка забрала у нас сина та брата.
Ви питаєте, яким був за життя Іван? Хорошим. Навчався у шостій школі, яку закінчив у 2009 році. Навчався в міру своїх можливостей, старався, не тікав із уроків. З дитинства захоплювався спортом, був дуже добрий, працьовитий, іноді спритний, але при цьому уважний до всіх. Любив спілкування та техніку, завжди захищав молодших, ніколи не давав їх ображати. Був дуже теплою, скромною, привітною, душевною дитиною та помічником батькам у господарстві. Наша родина була середнього достатку, але жили ми у любові та злагоді.
Мама працювала на різних роботах, досить тривалий час двірником у школі, тато, царство йому небесне, 9 років як його вже немає, в автоколонні ковалем, а після виходу на пенсію, в радгоспі ковалем. У 1975 році, коли ми приїхали з Молдови до Рені, тато разом з мамою збудували будинок недалеко від шостої школи. Тато, як і мама, був трудоголік, хлібосольний, дуже любив нас, а ми його і маму.
Що ще сказати про Івана? Для нас він найкращий брат. Ми його любили і будемо любити таким, яким він був – променистим, добрим, безвідмовним, справедливим, порядним, усміхненим.
Де він працював? Де знаходив роботу, там і працював, щоби заробити на життя. Ми знали, що йому дуже важко було, особливо коли доводилося розплачуватися за чужі провини, але він ніколи не скаржився і всю відповідальність брав на себе. Завжди казав нам: «Робота нормальна, все чудово, на життя гріх скаржитися. Закінчиться війна, створю сім’ю і заживемо по-людськи…»
Ми щодня ходимо на могилу до нього. Наші серця розриваються від болю. Івану довелося пройти через чималі випробування, але він не здався. І покинув цей світ, як Герой. Ми пишалися і пишатимемося ним. Неймовірно важко усвідомлювати, що відтепер про нього говоритимуть лише в минулому часі. Як шкода…
Мине 40 днів і його душа відлетить. Залишиться лише пам’ять про нього в однокласників, у друзів, у тих, кому часто допомагав, кого любив. А нам дуже хотілося б, щоби він побув з нами. Ще б рік … Ще місяць … Ще тиждень … Хоч би хвилинку, щоб ми змогли сказати те, що не сказали раніше. Але його не стало. І вже ніколи не буде. Як і десятки таких самих, як і він молодих хлопців, які загинули на війні».
Нестерпно боляче втрачати таких хлопців, бачити гіркі сльози родини, сум друзів та товаришів по службі. Жодні слова втіхи не зменшать біль їхньої втрати. Нехай наша пам’ять не зрадить наших Героїв, не дасть забути нам і майбутнім поколінням ціну свободи нашої боротьби за нашу незалежність України. Спи спокійно, Солдате! Ми в неоплатному боргу перед Тобою. Добра і світла пам’ять і земний уклін Тобі та подяка за твій подвиг, який назавжди залишиться у наших серцях. Нехай Господь Бог допоможе матері, сестрі, братові-всім, хто знав і любив Івана, перенести цю тяжку втрату!
Говорять, що час лікує. Хто це сказав, той не бачив великого горя. Не лікує, не гояться рани в серці, ми звикаємо жити з болем. Наші близькі ніколи не вмирають. Просто поруч перестають бути. Ангели все життя нас супроводжують. А кохання їх з нами все життя живе.
Петро ХАДЖИ-ІВАН
