«Якби не зміг накласти турнікет, не вижив би» – уродженець Ізмаїла про поранення на фронті під Лиманом
У минулому ізмаїлець, а зараз одесит Олексій Притула у мирному житті – відомий у місті ветеринар. Після нападу ворога на нашу державу наш земляк вдягнув однострій та пішов на фронт боронити Україну від загарбників.
Наприкінці вересня під час виконання бойового завдання на сході України Олексій потрапив під обстріл ворожої артилерії та отримав важкі поранення, в результаті яких втратив ноги нижче колін.
Пройшовши влітку бойове хрещення під Бахмутом, вже на початку вересня Олексій Притула разом з побратимами визволяв Ізюм і села, які були на шляху до нього. А ще за кілька тижнів 25-та окрема повітрянодесантна Січеславська бригада, в якій він служив, вийшла в напрямку Лиману, розповідає журналістка ЦЕНЗОР.НЕТ Тетяна Бодня. Наша колега розпитала Олексія про його військовий досвід, поранення, лікування та подальші плани.
Ветеринар за професією, Олексій з перших днів повномасштабного вторгнення рф рвався на фронт, але потрапив туди не одразу, тому деякий час разом з дружиною і 7-річною донькою волонтерив. Вони працювали на волонтерській кухні, допомагали переселенцям, плели сітки. А коли Олексій все ж долучився до лав ЗСУ, його родина продовжила допомагати військовим.
Почавши, як стрілець у складі десантно-штурмового взводу, після повернення на Донбас, він тимчасово отримав завдання працювати в евакуаційному медичному пункті. Майже щодня в бойових умовах рятував поранених, але під час одного з таких завдань снаряд прилетів йому прямо в ноги.
«МЕНІ ВДАЛОСЯ УЗЯТИ ОДНОГО ПОЛОНЕНОГО. ЗВИЧАЙНИЙ ТЕРПИЛО ЯКИЙСЬ МОБІЛІЗОВАНИЙ У ТАК ЗВАНІЙ ЛНР».
– Олексію, коли ви були на фронті, ваша дружина написала пост, який я хочу вам частково нагадати, бо він добре пояснює не лише ваш вибір, а й вибір багатьох людей, які свідомо пішли на фронт. Процитую трохи в скороченому вигляді: «Цей пост я хочу присвятити тим «друзям» і «особливо співчуваючим» людям, які пишуть і цікавляться для … Да, мій чоловік Олексій Притула пішов служити у лави ЗСУ.
Ні, його не зловили і не всучили повістку… Ні, в нього не була ж*па з роботою (навпаки, хто більш-менш в курсі, у ветеринарів літо – то високий сезон).
Він пішов захищати мене, тебе, вас (друзі і не дуже) і навіть вас (любители русского мира).
Дасть п*зди русні і повернеться».
– Олексію, зараз ви в шпиталі після дуже важкого поранення. Але ж встигли зробити те, про що писала дружина?
– Я б не сказав, що там дуже навоювався. Я був на війні три місяці. Близько місяця проходив підготовку, потім нас розподілили в бригади. Я потрапив у 25-ту окрему повітрянодесантну Січеславську бригаду. Це було 5 серпня. А вже за добу нас відправили на позиції. На цій ділянці фронту ситуація була важкою, були втрати, багато поранених, тому я майже одразу опинився в окопах, де провів наступні 8 днів. Найгірше було те, що я не встиг зателефонувати дружині й попередити, що можу бути без зв’язку.
– Які завдання ви виконували?
– Нашим завданням було спостереження за наближенням супротивника. Ми від орків перебували десь за кілометр-півтора. І були весь час під щільним вогнем. Вони стріляли з усього, що мали. Артилерія, техніка, авіація.
У нас була змога трохи відстрілюватись, але частіше за все це було тільки після того, як вони по нас гатили, і якщо нам вдалося з’ясувати звідки саме, ми відповідали.
Ось так відбулось моє бойове хрещення.
– Де саме це було?
– Під Бахмутом. Хлопці, на місце яких ми прийшли, провели там близько трьох тижнів. Мені пощастило, ми були там трохи більше тижня, поки нас вивели звідти й навіть на якийсь час відпустили додому. Звісно, це було ненадовго. Але родину побачити встиг. Потім повернувся назад на Донеччину.
– А вже у вересні ви визволяли Ізюм. Читала про це у вас на «Фейсбуці».
– Так, нас передислокували у Харківську область, і на початку вересня ми вийшли на Ізюм уже як штурмовики. Штурмували, визволяли села. Зачищали населені пункти і посадки. До речі, мені вдалося там узяти одного полоненого.
– А ким був цей полонений?
– Хлопчина з Луганщини. Звичайний терпило якийсь мобілізований у так званій ЛНР.
– Ви з ним говорили? Він щось розповідав?
– У мене на це часу особливо не було. Все, що я зрозумів, що десь за тиждень до того, як він мене зустрів, йому вручили повістку на вулиці й направили на фронт. Він був дуже радий здатися.
– Ви його передали, я так розумію, далі відповідному відомству.
– Авжеж. Ми його роззброїли й передали далі.
– Ви з ним у бою зіткнулися чи він десь переховувався і знайшли?
– Ми зачищали ділянку з житловими будинками. Там було кілька окремо розташованих будівель. Зачистили, зайняли позиції.
Потім дивлюсь, хтось іде полем. Явно не в нашому однострої і з автоматом. Думав, стріляти чи забрати. Вирішив, що цікавіше буде взяти в полон.
– Що було далі?
– Наша рота швидко просувалася в напрямку Ізюму. Порівняно з Лиманом це було прогулянкою. Росіяни тікали, все кидали, ми бачили багато-багато кинутої техніки, бо чи пальне скінчилось, чи акумулятор сів.
Ми тоді затрофеїли дуже багато техніки. І якоїсь миті увійшли в Ізюм.
– Села, які ви визволяли дорогою до Ізюму, були дуже зруйнованими?
– Я можу казати тільки за себе. Там було кілька бригад, вони йшли різними напрямками. Там, де був я, руйнацій майже не було. Там загалом дуже маленькі села.
Про якісь звірства на кшталт того, що було на інших окупованих територіях, місцеві не розказували. Казали, що грабували, техніку забирали, але не катували людей, як це було в самому Ізюмі.
Бачив хати з виламаними замками, щось напевно виносили. Але це такі села, де багато хто встиг виїхати, тому не зовсім зрозуміло, що було.
– Що ви побачили в самому Ізюмі, коли зайшли?
– Багато їхніх укріплень, капонірів – це такі ями для великої техніки, окопів прямо на в’їзді.
В Ізюмі було дуже багато складів з БК. Ми затрофеїли чимало і техніки, і боєкомплектів.
– Довго пробули в місті?
– Якийсь час наш взвод стояв на блокпостах. Потім нам на зміну надійшла Нацгвардія, а ми вирушили на Лиман, і мені змінили задачі. Я ветеринарний лікар за фахом, тож мене тимчасово перевели в евакуаційний медпункт як фельдшера. Я повинен був вивозити поранених і загиблих з максимально близьких до бойових дій позицій.
– А до цього ви ким були за військовою спеціальністю?
– Звичайний солдат, стрілець.
«БУВАЛО ТАК, ЩО МИ ЗБИРАЛИ ЛЮДЕЙ ЧАСТИНАМИ І ВСЕ НАВІТЬ ЗНАЙТИ НЕ МОГЛИ. НАПРИКЛАД, ГОЛОВИ НЕ ЗНАХОДИЛИ»
– Що робили, коли стали фельдшером? Можете описати приблизно свій день?
– Ми отримуємо точку евакуації, їдемо туди машиною, забираємо поранених чи загиблих. Наша задача – якнайшвидше їх звідти забрати і вивезти до наступної найближчої точки евакуації, звідки їх вивозять ще далі – в польовий шпиталь. Такою була наша основна робота.
І там проблеми почалися майже одразу. Тому що ворожа артилерія, їхні танки працювали дуже-дуже інтенсивно. У нас були втрати, і виїжджати доводилося майже щодня з миті, як наші почали наступ на Лиман. Він ішов дуже важко порівняно з Ізюмом. Якщо ми там долали десятки кілометрів за день, то тут – кілометр-два на добу. Але йшли.
Були невеликі поранення, але й траплялися тяжкі – відрив кінцівок.
Були й геть жахливі речі. Бувало так, що ми збирали людей частинами і все навіть знайти не могли. Наприклад, голови не знаходили…
– Як ви вважаєте, чому на Донбасі було важче, ніж на Харківщині?
– Я гадаю, що на Харківщині вони розуміли, що в них немає там ресурсів. І вирішили зробити більш-менш нормальну лінію оборони в Лимані. Тому що там були більш сприятливі для них умови. Зокрема й розміщення.
І отам ми бачили зруйновані села з розбитими вщент будинками. Там вони чимало лиха наробили.
– Місцеві там ще живуть?
– Так, небагато, але живуть.
– Як вони виживають у таких умовах?
– Я не питав. Думаю, що просто пристосувалися до тих умов, які є.
– Там не було ні світла, ні води?
– Зовсім нічого не було, світло, вода, зв’язок – усе було повністю відсутнє.
– Олексію, а як було поранено вас?
– Це сталося 30 вересня. День почався важко. Нам дали точку евакуації, ми туди приїхали, а там був хлопчина з кількома мінно-вибуховими ураженнями і з поганенько накладеним турнікетом.
Я намагався йому надати допомогу, але там була дуже погана дорога, а у нас у машині паршива підвіска. Через це було дуже складно щось зробити. Тому я попросив нашого водія зупинитися і дати мені хоч трохи часу, щоб я міг накласти турнікет так, як це потрібно. Водій вийшов з машини, я був усередині – в будці. Я швиденько наклав турнікет пораненому, й тут нас накрило «Градом». Посікло все навколо, зокрема й нашу машину. Один уламок прилетів прямо в лобове скло. Якби водій був на місці, він би там і лишився.
– Він вижив?
– Так, бо саме цієї миті був надворі. Нам із «трьохсотим» пощастило, нас не зачепило. І ми під обстрілами його вивезли. Це було десь о 12-й годині дня.
У мене навіть відео було, яка машина була після цього.
– Але ж на цьому день не скінчився. Був ще виїзд?
– Приїхавши і перевантаживши хлопця, отримуємо ще одну точку. Їдемо туди, забираємо ще одного «трьохсотого». Теж вивозимо хлопця, а потім отримуємо ще одну точку – і там «трьохсоті».
Їдемо. Дорога жахлива. Й один із уламків, які ми отримали ще вранці, напевно просунувся по скату – й переднє колесо лопнуло якраз тієї миті, як ми прибули на місце.
Ми дали про це знати, бо вирішили, що все одно назад доїхати не зможемо. Залишили машину під деревами, а самі сховалися у невеличкому ярку по другий бік дороги. Там був такий широкий стовбур дерева, й ми за ним посідали. Прочекали годину – нам нікого не привезли.
Виходимо на наше начальство – кажуть чекати. А поки чекали, якоїсь миті снаряд прилетів мені в ноги. Верхня частина тіла була повністю закритою, а от ноги… Ну, як вам сказати… стало все погано…
Коли побачив, мені здалося, що там взагалі все зачепило по стегна, і я знепритомнів. Можливо, на секунду, навряд чи більше. І мій товариш, побачивши це, вирішив, що я «двохсотий», і сховався ще далі. Тому що нас продовжували там просто полірувати.
Я мав два турнікети, тож отямившись, максимально швидко наклав їх собі на стегна. Водночас почув, що недалеко в ярочку сидять наші хлопці – не знаю, який підрозділ, тож максимально спокійно намагався до них докричатися. Я казав: «Хлопці, хто мене чує? Я важкий, «триста». Будь ласка, якщо є змога, підійдіть до мене».
Якоїсь миті якийсь хлопчина мене почув і каже: «Братику, я йду до тебе». Підійшов, подивився. Питаю: «Є можливість допомогти з евакуацією?». Він відповідає: «Так, ми зараз усе зробимо».
Вони знаходять БМП – чи то їхня була десь захована, чи на дорозі зупинили, бо там був трафік нашої техніки. Мене на м’яких ношах кидають на капот БМП і транспортують до першої точки евакуації. До того місця, звідки ми виїжджали. Наша машина була посічена, а наш водій, на щастя, залишився живим. А я, пройшовши кілька циклів евакуаційних, врешті-решт опинився в польовому шпиталі. Там мені зробили первинно-хірургічну обробку. Повідсікали все, що мені там висіло. Знеболили сильно. І я там пролежав до вечора.
Я хочу акцентувати вашу увагу на тому, що в мене були дуже якісні турнікети. Бо погані турнікети – це дуже велика біда в армії. Їх там багато. Волонтери хочуть як краще, але, на жаль, якщо вони не дуже якісні, це призводить до великих втрат. Вони рвуться, не застібаються. А від цього залежить життя.
– Якісні – це дорожчі?
– Так. Це наприклад, американські турнікети САТ. Нормальний турнікет коштує десь близько тисячі гривень. Це дуже-дуже важлива річ для військового.
Якщо казати про подальші події, то вночі мене завезли в харківський військовий шпиталь, де провели ще одну операцію – зачистили рани. Там я провів кілька днів, а потім мене переправили у військовий шпиталь у Київ, де провели ще кілька операцій.
Спочатку здавалося, що мені вдасться зберегти два коліна, але, на жаль, ліве доведеться видаляти. Тому що там замало місця для нормальної фіксації протезу в майбутньому, і сильна інфекція. Нічого, будемо підбирати протез під такий формат.
«ЯКБИ НЕ ЗМІГ НАКЛАСТИ ТУРНІКЕТ, НЕ ВИЖИВ БИ»
– Встигли познайомитися з хлопцем, який вас витягнув тоді пораненого? Чи було не до цього?
– Ні, не встиг. Я б дуже хотів дізнатися, хто це був, але навіть не уявляю, як це зробити.
– Який це був населений пункт? Можна зараз про це говорити?
– Мені важко зараз зорієнтуватись. Це було десь кілометрів за 10 від Лиману. Я не пригадую назви населеного пункту, чесно. Я трохи розгублений був від усього цього.о
– Можливо, цей хлопець прочитає інтерв’ю й вийде на зв’язок. Й у вас буде нагода йому подякувати. Бо він фактично врятував вам життя.
– Скажу так. Скоріше за все, врятував життя я собі сам, бо якби не зміг накласти турнікет, не вижив би. Це важливі навички, їх має опанувати кожна людина, яка йде служити.
Але ви праві. Якби я там пролежав годину-дві-три, то вже було б без різниці.
– А той ваш товариш, який подумав, що ви загинули, настільки далеко перемістився, що вас не чув?
– Аж до автомобіля, бо він намагався його завести, щоб виїхати і вивезти мене. Він мене почув, розумів, що я отямився, але йому потрібно було на чомусь виїжджати. Але, на жаль, наша машина була зовсім побита і негодяща. І він просто не зміг би мене вивезти.
– А він вибрався звідти?
– Так, на щастя, вибрався. Ми з ним списувались згодом.
– Олексію, ви за професією ветеринарний лікар. Звідси у вас усі ці медичні навички, які знадобилися на війні, чи ще чогось навчилися вже після мобілізації?
– Насправді це норма для кожного військовослужбовця. Це те, чого обов’язково вчили мене, наприклад. І я впевнений, що цього вчать усіх. Бо під час своєї служби я кілька разів проходив тренінги з накладання турнікетів – це обов’язково треба вміти. З появою турнікетів загибель на полі бою серед наших солдат знизилась просто в рази. Я маю на увазі з 2014 року. Чим більше ви їх маєте, тим краще. Ідеально – це 4-5.
– Що вам зараз кажуть лікарі? Які прогнози? Що потрібно далі робити?
– Ой, нічого не кажуть. Основний прогноз – це загоєння. Тому що до загоєння жодних розмов про протезування бути не може.
– Воно довго триватиме?
– Лікарі вважають, 2-3 місяці піде на загоєння і формування культі, після чого будемо підбирати варіанти протезу.
– Протезування буде в Україні чи десь за кордоном?
– Не знаємо, поки шукаємо. Підбираємо варіанти. Держава гарантує мені, наприклад, протезування за кордоном – у Німеччині. Але ми паралельно роздивляємося й інші варіанти. Це США, Україна й інші країни.
– Бачила у соцмережах, що ваші друзі й колеги з ветеринарної спільноти збирали кошти на лікування, реабілітацію і протезування. Зібрали необхідну суму на протезування чи ви ще не знаєте достеменно, скільки загалом буде треба?
– Ми ще не знаємо ніяких сум, тому що йдеться не тільки про протези і протезування, а й про реабілітацію, яка займає дуже багато часу. Треба ж буде навчитися ходити. Тому ми збір продовжуємо.
– У вас маленька донечка, яку, як видно з ваших публікацій в соцмережах, ви дуже любите. І вона вас. Як кажуть, татова доня. Як вона все це сприйняла?
– А можна я дам дружині слухавку? Вона точніше розкаже.
– Вона поруч? Давайте.
Юлія:
– Доньці казала я. Я дізналася 30-го ввечері. На ніч не хотіла нічого говорити, та й не в тому стані була, щоб одразу це проговорювати. Але вона бачила, яка я ходжу по квартирі, питала, чи щось трапилось. Кажу: давай ми завтра поговоримо з тобою. Бо треба було трохи зібратися, підібрати якісь слова.
Коли вранці ми встали, я її посадила на диван і кажу: «Нам треба з тобою серйозно поговорити». Вона зрозуміла, що це буде стосуватися тата. Але думала, що це, навпаки, якась радісна звістка. Що я їй буду казати, що тато приїде, чи ще щось. Тому що вона дуже чекала.
Коли я сказала, що тато вчора дзвонив, що його поранено, вона запитала: «Він же сам подзвонив?». Кажу: «Так». Тобто я максимально старалася концентруватися на позитиві, щоб зробити акцент на тому, що він живий. А потім я їй сказала, що, на жаль, так трапилося, що у тата не буде обох ніг. Вона дуже розплакалася.
Вона навіть, я не знаю, як це краще назвати… Вона спочатку нібито обурена була, а потім злилася. Злилася на мене, що я його туди відпустила, на тата, що він туди пішов, а не лишився вдома. Потім почала кричати на путіна і на росію, чому вони напали. Але після всього вона вибачилася, що було стільки емоцій у наш бік. «Тато ж захищав усіх нас: і моїх однокласників, і мене, і тебе, й інших людей”… Визнала, що була неправа, й спрямувала свій гнів тільки на сусідню країну. Після цього вона мене почала розпитувати: «Мамо, може, вони відростуть?» – «Ні, зайчику, не відростуть», – пояснюю. Я ввечері у Льоші зразу спитала, як казати малій. Чи просто кажемо, що тато у лікарні, й мовчимо про поранення. Але вирішили все ж сказати. Завжди більше схиляємося до того, що хоч вона й маленька – їй сім років, – але максимально в лайтовому режимі говоримо майже все. Тобто ми одразу їй пояснили, що почалася війна, нічого не вигадуючи.
– Вдалося трохи її заспокоїти після звістки про тата?
– Ми з нею почали гуглити. Я їй показувала, який вигляд мають протези, які вони можуть бути. Ми шукали в ютубі відео, як люди без однієї-двох ніг на протезах ходять. Я показала їй, що цього не треба боятися, бо Льоша дуже переживав, щоб вона його не злякалася.
Також пояснила, що на лікування, реабілітацію і протезування потрібно не один місяць, бо ж діти хибно розуміють питання часу. Що, можливо, спочатку таткові доведеться пересуватися на візочку. Вона знову плакала. А потім ми вирішили, що в нас буде свій Iron Man – залізна людина.
За якийсь час попросилася побути на самоті в своїй кімнаті. А коли вийшла, сказала: «Якщо діти в дворі будуть обзиватись, я буду битись». І знову пішла в свою кімнату.
Отака у нас була розмова.
– Є військові, які воюють, маючи протези. Обов’язково пошукаю вам посилання на їхні інтерв’ю і перешлю – покажете доньці. Вона зараз із вами теж у шпиталі в тата?
– Ні, вона залишилася з кумою в Одесі. А я з ним поруч із перших днів після поранення. Зараз йому треба максимально відновлюватись. Тому що, на жаль, поки що про протезування зовсім не йдеться. Йдеться про поліпшення його стану, бо через інфекцію, температуру і т.д. щодня з’являється якась нова, не дуже гарна інформація.
– Олексій же не відразу пішов на фронт, спочатку волонтерив. Ви теж із ним разом працювали на волонтерській кухні?
– Він із першого дня ходив у військкомат, його не брали, тому що він не спортсмен, не служив, тобто в нього абсолютно ніякого досвіду не було.
Загалом він спочатку наполегливо пропонував нас із малою кудись відвезти, в межах України, не за кордон, але туди, де відносно безпечно. Я відмовилася їхати без нього, і у нас ці питання відпали.
Олексій продовжував працювати, хоч і не в такому режимі, як завжди. А у вільний час ми з малою втрьох їздили плели сітки, потім удвох здавали кров, допомагали на залізничному вокзалі, коли туди почали прибувати біженці, годували їх.
Згодом пішли працювати на волонтерську кухню. Дома взагалі не могли сидіти. Льоша весь цей час ходив у військкомат і просив, щоб його взяли.
– Ви геть не відмовляли?
– Звісно, мені б хотілося, щоб не було війни, і ми жили, як до 24 лютого, і я хвилювалася через те, що він так рветься на фронт. Але потім уже спокійно це сприйняла, коли він одного ранку прокинувся і сказав, що знову йде у військкомат.
Напевно, якби в мене не було дитини і я не так турбувалася за батьків, то теж пішла б. Тому й не заперечувала. Я вважаю, що він вчинив правильно. Навіть зараз, у цьому стані, він каже, що аби була змога все перемотати назад, він вчинив би так само.
Він зробив так, як має зробити будь-яка людина, яка любить свою родину, свою країну. Я поважаю його вибір.
Коли він уже був на фронті, а волонтерську кухню закрили, я збирала кошти на допомогу військовим. Я за добу зібрала на дрон для їхнього підрозділу. А коли вони були під Лиманом, десь за тиждень до його поранення трапилося так, що хлопці лишилися без зв’язку, бо автомобіль, де було багато обладнання, попав під ворожий обстріл. Я за десять годин зібрала на 18 штук рацій. Тобто, ми в тилу теж робили максимально, що могли.
– У соцмережах читала чимало постів про Олексія. Про те, як він лікував тварин, допомагав тим, кого привозили до нього волонтери. Це безліч теплих, щирих відгуків і слів підтримки.
– Мені теж писали багато його клієнтів. Хоч мене свого часу, як будь-яку дружину, дратувало, коли могла прокинутися о другій ночі від слів: «Як собачка покакала, скільки і куди попісяла», бо йому дзвонили в будь-який час, а він, хоч іноді й злився, але завжди брав слухавку. Бо він така людина, працював 24/7.
– Усі ці люди зараз поруч, тому не думайте, що могло б бути, а краще про те, що буде далі. Бо життя триває.
Олексій:
– Мені пишуть дуже багато людей. Це друзі дитинства, це мої клієнти, люди, які не те що мене знають, а хоч про мене чули. Я відчуваю просто неймовірну підтримку. Дуже допомагає ветеринарна спільнота. І грошима, і з пошуком варіантів протезування. Щиро вдячний кожному.
– Бажаю, щоб усе загоїлося якомога швидше.
– Упевнений в цьому і налаштований дуже позитивно.
– Бо ми обов’язково переможемо і ви ще, впевнена, немало зробите для відновлення країни.
УВАГА! Охочі допомогти у фінансуванні реабілітації й протезування Олексія Притули можуть скористатися інформацією:
ПриватБанк :4149499805220876
Монобанк: 4441114457283065
Притула Юлія Ярославівна
Тетяна БОДНЯ, “Цензор.НЕТ”
Фото з архіву Олексія Притули
