Як відбувалася «пушкінізація» Аккермана, або Чому мешканці міста так люблять прихильника імперських ідей
Днями проєкт «Деколонізація. Україна» пообіцяв подарувати тому, хто наважиться знести погруддя Пушкіна, що й досі стоїть біля кінотеатру в Білгороді-Дністровському, пляшку віскі. За підрахунками активістів проєкту, витрати на організацію поїздки до Одещини для них будуть суттєво більшими, а погруддя можна рознести і однією кувалдою.
Під публікацією інформаційного агентства «Юг.Today», в якій ми про це розповідали, одразу ж з’явилося багато коментарів у стилі «А що вам зробив Пушкін?». Мешканці Аккермана, та й інших населених пунктів нашого регіону, так завзято відстоювали те, що пам’ятник повинен залишитися на своєму місці, що так і виникло бажання поставити інше питання – «а що такого зробив Пушкін для міста на Одещині, що став тут чи не національним героєм?»
При цьому жодного аргументу, який би на це питання відповідав, ніхто з коментаторів не озвучив.
А ось пояснення, чому аккерманці так завзято відстоюють пам’ятник, з посиланням на кандидата історичних наук, доцента ІДГУ Віктора Дроздова, опублікував проєкт «Аккерманіка: про Аккерман та Буджак».
У 1940-х роках, коли СССР окупував Буджак та Аккерман зокрема, совєтська влада почала просувати російськоцентричну модель офіційної пам’яті регіону. В Ізмаїлі головним російським маркером стала постать Суворова – російського полководця, який відзначився тим, що організовував жорстокі депортації з ознаками геноциду.
В Аккермані ж на цю роль обрали Алєксандра Пушкіна. 1949 року, на 150-річчя російського поета-імперця, його нетривале перебування на Буджаку перетворили на об’єкт вшанувань.
Тоді у Білгороді-Дністровському встановили дві меморіальні дошки: на будівлі, де зупинявся Пушкін, та на башті Аккерманської фортеці. Від міського музею проводили екскурсії пушкінськими місцями та організували виставку, присвячену поету.
Білгород-Дністровський учительський інститут провів наукову конференцію та пушкінський вечір, на якому студентам читали доповідь «Історична тематика у творчості Пушкіна». Опісля студенти розігрували сцени «Євгенія Онєгіна» та «Бориса Годунова».
Міське лекційне бюро – один з інструментів пропаганди окупаційної влади – проводило лекції та доклади про Пушкіна на підприємствах, у колгоспах та в навчальних закладах. Водночас міські бібліотеки Білгорода-Дністровського наповнили книгами поета-імперця.
Такими заходами совєтські окупанти створювали новий пам’яттєвий простір, який формував у місцевого населення ставлення до минулого Буджака як до частини російської історії.
1952 року в парку піонерів (нині — Дитячий парк) встановили погруддя Пушкіна. Таку саму скульптуру встановили і в Каховці, Нікополі та Ананьєві (останні дві знесені 2022 року), а також у багатьох містах на росії.
І ось саме біля цієї скульптури зараз точаться суперечки.
Тож, як бачимо, «пушкінізацію» Аккермана окупаційна влада СССР провела успішно. Настільки, що пам’ятник людині, яка не має до міста ніякого стосунку, сьогодні містянам дорожче за… До речі, дорожче за що? Цікаво, чим саме готові поступитися прибічники Пушкіна, аби погруддя їх улюбленого (?) поета залишилося в місті?
Діана ГЕРГІНОВА
