Як німецькі колоністи у Буджаку опікувалися долею сиріт на початку минулого сторіччя
Bessarabischer Heimatkalender (укр. Бессарабський рідний календар) – щорічний альманах, який містить статті, спогади, генеалогічні дані, описи традицій та історичні нариси про німецькі колонії в Бессарабії. Видається в Німеччині організаціями, які об’єднують нащадків переселенців, зокрема «Товариством бессарабських німців» (Bessarabiendeutscher Verein). Це видання вважається одним із найважливіших джерел для істориків та краєзнавців, які вивчають німецьку спадщину Південної України. Перекладом однієї зі статей, опублікованої ще у 1958 році, у Фейсбук поділилася жителька села Камчик Олена Паслар. У свою чергу журналісти видання «Південь сьогодні» з задоволенням діляться з читачами цікавою історичною інформацією.
Стаття написана на основі спогадів Альберта Крамера – районного інспектора у відставці.
За словами автора, на той час лише деякі з його співвітчизників пам’ятали, як відбувалося управління опікунствами в колишніх німецьких колоніях Бессарабії до Першої світової війни. У німецькій пресі про це писали дуже мало або майже взагалі нічого.
«Тому видається доречним надати нашим нащадкам короткий звіт про те, як громади піклувалися про своїх сиріт у той час. На мою думку, цей звіт тим більше необхідний, що ряди наших колишніх адміністративних чиновників дедалі рідшають, а разом з ними втрачається життєво важлива частина життя колоністів в Бессарабії», – зазначає Альберт Крамер на початку статті.
Автор пише, що Опікунського суду, подібного до того, що існує у Німеччині (чи існував у 1958 році), у ті часи не існувало, і тому питання опіки, як і багато інших видів самоврядування, перебували під наглядом і контролем муніципалітетів через їхні адміністративні органи.
Щойно член громади помирав, залишаючи неповнолітніх дітей, Муніципальна рада (Gemeinderat), відома як десятинники (Zehntelmänner) обирали для них надійного опікуна. Робили це разом з найближчими родичами померлого, визначаючи, чи може сільськогосподарська діяльність бути продовжена вдовою, що залишилася в живих, та її дітьми, чи наявне рухоме майно. Якщо останнє не можна було зберегти до досягнення дітьми повноліття, його мали продати.
Зазвичай, якщо сироти були неповнолітні, сільськогосподарське знаряддя, а також коні, худоба тощо, продавалися на публічних торгах, а гроші вносилися до Фонду для сиріт, якщо не було боргів, які потрібно було врегулювати спочатку.
Завдяки стабільній валюті на той час, сироти не наражалися на жодну небезпеку та могли відбудувати своє сільське господарство без втрат, використовуючи гроші з Фонду.
Існуюча земля сиріт щорічно здавалася в оренду мешканцям, які запропоновували найвищу ціну у громадській залі під наглядом опікуна, на один рік. Єдиним винятком була земля, що підпадала під зону, яку потрібно було засіяти кукурудзою. Тут йдеться про трипільну сівозміну. Ця земля вважалася орендованою на два роки, оскільки за прогнозом вона мала дати більший урожай у наступному році. Список сільськогосподарських орендарів для кожного окремого опікунства додавався до відповідних опікунств муніципальною канцелярією, що дозволяло перевіряти дохід опікуна наприкінці року.
Повних сиріт та дітей вдів, які не мали можливості виховуватися самостійно, відправляли до родичів або односельців до моменту конфірмації – важливого релігійного обряду присвячення підлітків у повноправні члени церковної громади. У цих тимчасових родинах дітей подекуди змушували важко працювати. Тому час від часу влада мала втручатися, щоб надати їм допомогу.
«Однак це були лише поодинокі випадки. Після конфірмації дітям, як правило, видавали новий костюм, коробку з одягом, необхідний робочий одяг та спідню білизну, а також книгу церковних гімнів та двадцять п’ять рублів готівкою від їхніх опікунів, а потім вони могли обрати навчання ремеслу або продовжити роботу в сільському господарстві. Однак часто знаходилися опікуни з благороднішим серцем, які компенсували своїм осиротілим дітям набагато більше, ніж це було загальноприйнято або передбачено договором», – зазначає Альберт Крамер.
У всіх випадках опікун мав здійснювати нагляд за сиротами, довіреними йому, до досягнення ними повноліття. Він також був зобов’язаний щорічно на перший запит муніципальної канцелярії подавати свої звіти про доходи та витрати опіки, які потім, після перевірки, додавались до записів опіки. Після того, як муніципальна канцелярія збирала та перевіряла звіти щороку, муніципальні аудитори викликалися для повторної перевірки. За необхідності вони мали право викликати опікуна для надання роз’яснень щодо окремих пунктів представленого звіту. У випадках сумнівів, які траплялися рідко, опікун мав чітко обґрунтувати свій звіт.
Після цього подвійного розгляду, звіти опікуна представляли для остаточного засідання на муніципальних зборах, які скликали спеціально саме з цією метою.
«Це був контроль для опікунів, краще якого не можна було вигадати. Водночас це могло бути й вихованням чесності, що дуже цінувалося. Якщо, наприклад, помилка в рахунках могла залишитися після перевірки аудиторів, приховати їх під час громадських зборів вже було неможливо, оскільки кожен міг підняти руку та заявити, що той чи інший пункт у рахунку є неправильним. У таких випадках це було не лише незручністю для опікуна, але й він мав відшкодувати приховану або незаконно привласнену суму, або звітувати про наслідки цього. Тому ніколи не ствалося такого, щоб сиротам завдавали помітної шкоди їхні опікуни.
Кажуть, що в той час один сільський голова загубив свою шапку під час виконання своїх обов’язків. Втарату він списав на рахунок скарбниці громади. Наприкінці року аудитори громади відхилили ці витрати та доручили сільському голові повторно подати свій рахунок. Коли аудиторів викликали вдруге, сільський голова, як кажуть, зауважив: «Ну, тепер шапка знову включена, але пошукайте її!»
Наскільки мені було відомо, в німецьких колоніях було неможливо включити таку «шапку» до рахунків опіки, оскільки дисципліна та порядок вважалися головним наказом і проникли людям на посадах у плоть та кров», – ділиться спогадами автор.
Наступним наглядовим органом колоній було районне управління (начальник району та районний писар), яке на завершальному етапі надсилало свої звіти про проведені перевірки губернатору ровінції (земському начальнику). Хоча урядова адміністрація все ще існувала, губернатор мав настільки велику територію для нагляду, що не мав можливості ретельніше оглянути колонії. Він мусив повністю покладатися на звіти губернатора провінції. Однак, губернатор провінції також мав досить великий район для управління і тому приїжджав максимум раз на рік для перевірки фінансового управління колонією. Звичайно, справи про опіку потім підлягали ретельному перегляду. І горе тому, хто дозволив собі якісь правопорушення.
Після окупації Бессарабії Румунією у 1918 році записи про опіку мали бути передані мировому судді для нагляду. Це звільнило громаду від будь-якого контролю опікунів. Замість попереднього опікуна, опікунство призначалося Опікунською радою з семи чоловіків. Звіти про опікунство мав подати перший опікун наприкінці року, після чого суддя викликав сімох чоловіків для затвердження рахунків опікуна. Однак, якщо були якісь заперечення, опікуну надавали новий термін для виправлення своїх рахунків, після чого слідував повторний виклик Опікунської ради. За таких обставин семеро чоловіків завжди схвалювали рахунок, оскільки їм доводилося самостійно оплачувати поїздки до суду, що було не так просто в негоду або в робочий час, особливо коли суд знаходився за двадцять кілометрів. Тож, якщо хтось із семи чоловіків хотів виступити за можливе виправлення рахунку опікунства, він карав себе тим, що неодноразово отримував повістки виклику з районного суду.
«На щастя, такі випадки були дуже рідкісними в німецьких громадах, оскільки люди збиралися разом заздалегідь і переглядали звіт. Таким чином, судове провадження стало лише формальністю і не мало практичної цінності в очах населення. Крім того, перегляд у суді здійснювався настільки недбало, що від нього не можна було очікувати таких дій.
Відтепер громада також була звільнена від відповідальності за управління Сирітськими фондами, оскільки останні мали бути передані до румунської державної скарбниці з «міркувань безпеки». Пізніше опікуни мали багато проблем, коли хотіли повернути внесені кошти для сиріт, які досягли повноліття. Через повторну окупацію Бессарабії росіянами у 1940 році та наше подальше переселення, сирітські кошти, які були враховані в румунській державній скарбниці, були втрачені. Принаймні, мені не відомо, чи вдалося або навіть чи були спроби вимагати їх після переселення.
Вищезазначений звіт зовсім не претендує на вичерпність, особливо враховуючи, що він, як зазначено в заголовку, був створений по пам’ятті. Записи, пов’язані з колишніми районними адміністраціями Тепліци, Арциза, Сарати тощо, безумовно, могли б значно доповнити інформацію. Я також абсолютно не обізнаний про опікунства та управління фондами сиріт у пізніше створених дочірніх колоніях Айгенхайм, Бенкендорф, Неу-Постталь, Альбота тощо. Що, якби колеги, вчителі чи колишні сільські голови зробили свій внесок у нашу історію в Бессарабії? Чи цей період має завершитися з нашою смертю?» – завершив свій допис Альбер Крамер.
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
Фото: «Працьовиті учні школи (1937 р)» надане Дмитром Чебаном для Арцизького історико-краєзнавчого музею.
