Як бессарабський німець врятував єврейську сім’ю: епізод з історії хутора Шимке
Зворушливу історію, яку днями обговорювали у Саратському історико-краєзнавчому музеї, у Фейсбук розповіла завідувачка закладу Любов Клим. Про хутір Шимке Любові розповіла Хільтруд Ельберт-Фано – великий друг Саратського музею, родина якої походить із Сарати. Хільтруд зазначила, що її прадід був його засновником, а саме поселення розташовувалося біля Байрамчі. На даний час хутір не зберігся. Але Любов Клим поцікавилась у Марії Іванівни Чалої, вчительки із Байрамчі, що вона про це знає. Так, власне, і вдалося дізнатитися цю неймовірну історію.
Видання «Південь сьогодні» з задоволенням переповідає допис для наших читачів.
«Поруч із селом Байрамча (Миколаївка-Новоросійська), на заході, в бік Сарати, існував хутір Шимке – невеличке поселення німців-колоністів, де перед війною було близько двадцяти будинків. Хутір був тісно пов’язаний із сусіднім селом, у якому мирно співіснували українці, болгари, євреї, молдовани та німці.
У самій Байрамчі, серед інших, мешкало й чимало єврейських родин. Одна з них – родина Кальницьких. Батько сім’ї був знаним майстром: він виготовляв шкіряну збрую для коней – вуздечки, хомути, сідла – й користувався повагою як серед односельців, так і серед німецьких колоністів із хутора Шимке.
Одного дня до нього приїхав німець із хутора Шимке, щоб забрати замовлення. Але разом із платнею, замість звичного спілкування той привіз із собою звістку, що змінить долю.
«Я отримав листа з Німеччини. Там пишуть, що коли приходять нацистські війська, вони всюди знищують євреїв. Усіх. Тікай. Забирай родину і рятуйся, поки не пізно», – сказав він тихо, майже пошепки.
Ці слова прозвучали як грім. Кальницькі зрозуміли: іншого виходу немає – треба тікати.
Але одразу виникла велика проблема. Радянська влада вже встигла конфіскувати у селян майно і худобу. Для організації колгоспів забрали навіть коней. Родина залишилася без засобу для втечі – коня.
Тоді старий майстер, не вагаючись, пішов до колгоспної стайні, де тепер тримали відібраних у селян коней. Серед багатьох тварин була й його кобила – слухняна, віддана, немов член родини. Він став обабіч і покликав її особливим, знайомим лише їм двом закличним звуком – як це робив звжди. І сталося диво. З глибини стайні кінь озвався, вирвався з-поміж інших і сам вийшов до господаря. Кобила впізнала його. Вона прийшла. Кальницькі запрягли її у віз, зібрали все, що змогли, і тієї ж ночі виїхали з Байрамчі – геть, у велику Україну, у бік порятунку. Цей кінь, врятований покликом серця, виніс родину з-під гільйотини історії.
Минуло багато років. У 80-х роках один із нащадків цієї родини приїхав востаннє до рідного села. Родина саме готувалася до еміграції в Ізраїль. Він приїхав у село, попрощався з друзями, однокласниками, з рідною землею. І саме тоді він уперше відкрито розповів цю історію – про людяність, яка врятувала життя їхній родині.
Уже в новому столітті цю ж історію переповіла вчителька Байрамчанської школи Марія Іванівна Чала. Вона разом із Наталією Михацлівною Яковенко, вчителькою історії, розмовляла по скайпу зі своїм знайомим – Михайлом Кальницьким , коли той вже давно мешкав в Ізраїлі.
Їхня розмова була не лише спогадом про юність, а й про біль, пам’ять і вдячність.
…І, як підтвердження гіркої правди, слова німця-колоніста, на жаль, справдилися. У 1941 році, коли до Байрамчі разом із нацистськими військами увійшли румуни, відбувся масовий розстріл єврейських родин. На околиці села було знищено 70 родин, в Саратському музеї збережені імена 139 розстріляних осіб. В страшному розстрільному списку немає прізвища Кальницькі: родина була врятована.
Ця історія – не просто сторінка минулого.
Це урок для майбутнього.
Про людяність, яка сильніша за ненависть. Про голос серця, що кличе крізь смерть. Про одного німця, який обрав бути людиною. І про те, що навіть кінь може стати символом порятунку, коли навколо темрява.
Поки ми пам’ятаємо ці історії – живе надія. І живе правда».
Підготувала Діана ГЕРГІНОВА
