Воїн на позивний «Гном» на Одещині у вісімнадцять років вступив до лав ТрО та вже виконував бойові завдання у Бахмуті
На початок повномасштабного вторгнення герою публікації ледве виповнилось 18 років, та палке серце й щира любов до Батьківщини не дали юнакові просто сидіти вдома.
Свою історію Борис на позивний «Гном» розповідає на сторінці у Фейсбук 122 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, передає інформаційна агенція «Юг.Today».
«Мій шлях до війська був достатньо веселим. Я сам родом з Вінниччини, та незадовго до початку великої війни гостював у сестри на Одещині. Коли сталося страшне, я прийняв рішення долучитися до війська, та все було не так просто — сестра сховала всі мої документи. А коли я все ж добрався до центру комплектування та соціальної підтримки, мене не хотіли брати, казали, що ще замолодий. Проте хлопець я наполегливий, — з посмішкою пригадує Борис.
Підрозділ Бориса виконував різні завдання: чергування на блокпостах, охорона державного кордону, а на початку 2023-го року зайшли на виконання бойових завдань у місті Бахмут.
«Тоді я ще не розумів, куди саме я потрапив. Мабуть, мало хто з нас справді розумів, що і як. Якось стояли, розмовляли з побратимами з національної гвардії, до яких ми були прикомандировані, й в сусідній гараж прилітає міна, по раціям пішли доповіді: «В мене 200! В мене 300!». А я стою і розумію, що мені туди треба йти. Було страшно, — розповідає хлопець. — Також була ситуація, поранило одного із наших військовослужбовців — куля вилетіла через щоку. З кожної позиції взяли по дві людини й ми пішли його евакуювати. Виносити хлопця прийшлося на собі, ношів не було. Я по рації запитав у знайомого із сусідньої позиції чи є вони в них, та рушили в ту сторону. На жаль, коли прийшов до них, побратим вже загинув, і пораненого ми теж не встигли донести. Це було дуже важко».
Запам’ятався Борису один вихід, коли зайшли на позицію, де «Гном» був старшим групи, так як добре вже знав місцевість. Ворог підходив впритул та звідти закидав гранатами. Штурми відбивати доводилось постійно. То були дуже «солодкі» три дні. Спочатку поранило одного побратима, потім іншого, згодом легке поранення отримав і Борис. Коли зрозумів, що із шести осіб, троє не працездатні, запросив у командування дозвіл на відхід. За двадцять хвилин надали дозвіл, але ще потрібно було правильно спланувати вихід, адже група була майже в оточені.
«Слава Богу, але ми змогли вийти, хоч і під обстрілами. Я радий тому, що всі, хто пішов зі мною на той вихід, повернулись живими. Поранені, але живі! — наостанок каже Борис. — Серце крається, скількох побратимів вже не має з нами. Це важко: вчора ти з людиною їв, розмовляв, сміявся, а сьогодні — все, немає. Але скажу так, як би важко не було, я стоятиму до кінця. В мене в сім’ї всі військові, тож я знаю, як має чинити чоловік, коли на його дім так зухвало нападають».
