Військовослужбовець з Одещини, що втратив на фронті кінцівку, одружився та планує на своєму вінчанні стояти на двох
Військовослужбовець з Одещини Владислав Топольницький одружився прямо в запорізькій лікарні, де проходить лікування після втрати ноги під час штурму. Про шлях кохання молодого подружжя Владислав та його дружина Анна розповіли для «Суспільне Одеса», передає інформаційна агенція «Юг.Today».
Від шкільної дружби до весілля
Молодята знайомі ще зі школи, а разом вже вісім років, розповів Владислав:
«Вона мені одразу сподобалась, але у нас була спільна подруга, я кажу: «познайом мене». Намагався максимально оберігати, завжди бути поруч, давав якісь поради. На дні народження нашої подруги я зізнався у своїх почуттях до неї. Вона розуміла це, і вона мене френдзонила чотири роки. Сьомого серпня у 2016 році я нарешті достукався до її почуттів, і ми почали зустрічатися. І як би це не звучало, ця дата, особливо для мене, стала дуже важлива».
Розписатися пара хотіла ще до початку повномасштабного вторгнення, але за певних причин перенесли на 2022 рік. З початком 2022-го вони почали збирати кошти на весілля, сподіваючись зробити його великим та пишним. Проте обставини склалися інакше.
А місяць тому у шпиталі пара офіційно стала подружжям:
«Це було 7 вересня – місяць тому, розпис. Ми до нього готувалися два дні. Я за місяць сказала батькам, всім близьким друзям, що ми подали заяву. А через шпиталь це не так просто. Влад був транспортабельний. Ми могли взяти його військовий квиток і розписатися за декілька годин. Але з транспортуванням ми вирішили тоді не ризикувати. Бо це було через три дні після операції, стан був нестабільний. Він мав бути під наглядом лікарів, тому я, як завжди, все залишила на останній день», – розповіла Анна Топольницька.
Анна додала, що у своєму рішенні вона була впевнена і залишилася задоволеною.
Владислав у свою чергу запевнив, що хоч на своє весілля він не міг багато часу перебувати на вулиці, навіть у візку через фізичний стан, на вінчання, яке має відбутися вдома – на Одещині, хлопець планує стояти на двох, з протезом.
Як військовослужбовець втратив кінцівку
Владислав Топольницький розповів, що спочатку він намагався потрапити до тероборони, але місць не було. Тому він разом із Анною почав займатися волонтерською діяльністю: допомагали військовим, переселенцям, постраждалим внаслідок російської агресії. Хлопець, що мав досвід служби в АТО, відчував свою потребу на фронті, тому вступив до лав ЗСУ:
«Згодом я зрозумів, що моя команда впорається без мене. А я не міг… Я дивився на хлопців, які на «нулі», і кожного дня ризикують своїм життям, я не міг знаходитись вдома. Я пішов воювати зимою. І з березня місяця, і до середини літа до 8 липня я був на «нулі». Без відпустки, без вихідних. Мені дали три вихідних. Я виїздив з Запоріжжя, зустрічався з Анною. А так весь цей час, ми жили на «нулі», в окопах. Трішки більше, ніж пів року».
На штурм, що відбувався у напрямку Малої Токмачки, селищі Роботине, Владислав відправився вже на посаді помічника гранатометника.
Анна поділилася, що сприйняти вибір хлопця їй було важко, а особливо тяжкими були дні, коли він відправився на штурм:
«Я розуміла, але я кохаю цю людину, і я не хотіла, я розуміла, що він іде на смерть. Не кожен там витримує як психологічно, так і фізично».
На думку Владислава, за допомогою своєї аеророзвідки ворог перед початком штурму побачив скупчення українських військових, коли вони чекали наказу, та техніку. Почався обстріл, під час якого хлопець і отримав поранення. Пізніше, як зазначає військовий, цю позицію все-таки взяли, але не всім вдалося пережити цей штурм. Життя Влада врятував побратим:
«Точка евакуації здвинулася на 150 метрів. Я не знаю, що за хлопець. Він підійшов до мене, каже: «Ти ж не хочеш тут залишитись назавжди? В тебе є дружина, мабуть, діти?». Я кажу, та дітей ще немає. Він каже: «Будуть, якщо ти не залишишся, треба йти». Почалася перестрілка. Незрозуміло хто, звідки стріляє. Він каже: «На свій страх і ризик вдвох пішли? Я тебе дотаскаю». Я кажу: «Пішли». І автомат замість милиці. І давай шкутильгати. Пулі свистять. Десь щось вибухає. Навушники надягнув, без контузії вийшов».
Анна розповіла про їх домовленість: якщо наречений чотири дні не виходить на зв’язок, то на п’ятий вона вже починає його шукати.
«Всі ці чотири дні я з самого ранку прокинулась, я знала, що в них іде штурм.У мене просто колотило все настільки. Я не розуміла, що я роблю, де я знаходжуся. У мене щось запитували, я просто щось відповідала. Я не розуміла, що зі мною коїться. Я розуміла тільки одне, що Влад зараз там. І що щось там недобре коїться. Я написала у кінці четвертого дня його побратиму, побратим мені відповів, що Влад вже в лікарні».
Тоді рішення про поїздку з Одеси до Запоріжжя Анна прийняла за 10 хвилин.
Владислав одразу зрозумів, що втратив ногу. Але першим питанням, з яким він звернувся до Анни було про зброю:
«Перше питання, що я ставив жінці, коли вона до мене приїхала: «Де мій автомат? Де моя зброя?» Не важливо, що у мене немає ноги, де моя зброя? Дуже багато ваги я втратив – 20-25 кг. Кажу: ноги немає, інша худенька. Я весь худенький».
Як зазначає хлопець, його дружина досі шуткує з цього.
Наостанок Владислав поділився своїми сподіваннями щодо майбутнього України:
«Я вірю в цю країну, вірю в нас, що ми піднімемо економіку, що наша влада все-таки поборе, і наші люди поборють корупцію в цій країні, і вона буде розвиватися. Це буде перлина Європи».
Підготувала Амєлія МИЙНОВА
Фото надані Суспільному Анною Топольницькою
